Соляріс. Едем.

Змучений екіпаж розташувався під ракетою, освітленою скісним промінням сонця; ніхто не міг навіть думати про їжу, всі тільки спрагло пили каву й воду; один за одним люди задрімали, хоч повинні були обговорити перший етап ремонтних робіт. Коли проснулися, була вже ніч. Треба було йти на склад по продукти, відкривати консерви, розігрівати їх, а потім — мити посуд. Опівночі раптом вирішили не лягати — всі-бо виспалися, — а розпочати підготовчі роботи.

Серця в них забилися жвавіше, коли вони заходилися звільняти від пластикових і металевих уламків кришку аварійного генератора. Працювали ручними домкратами, годинами розкопували сталевий мотлох, шукаючи кожну запасну частину, кожну дрібницю, рівень чи ключ; нарешті боковий генератор було оглянуто повністю, розбитий підшипник замінено новим, а лопаті найменшого з компресорів приведено в робочий стан. Інженер досяг цього досить простим, ба навіть примітивним способом: оскільки резервних лопатей було обмаль, він просто зрізав кожну другу лопать — продуктивність крильчатки, певна річ, від цього зменшилася, але, у всякому разі, вона була придатна для роботи. О п’ятій годині над ранком Координатор сповістив про закінчення робіт — так чи інакше, сказав він, їм доведеться здійснити ще не одну вилазку хоча б для поповнення запасів води; зрештою, знайдуться й інші причини, тож немає потреби змінювати ритм сну і відпочинку. Він запропонував поспати до світанку, а тоді знову взятися до діла.

Решта ночі минула спокійно. Вранці ніхто не виявляв бажання виходити на поверхню — всі були готові працювати далі — і то негайно. Інженер уже зібрав щось на зразок комплекту інструментів першої необхідності, і їм більше не доводилося по кожну дрібницю бігати по всіх каютах. Передусім перевірили розподільний щит, так густо всіяний слідами коротких замикань, що його довелося монтувати майже наново. Те, що вийшло з ладу, замінювали деталями, безжально знятими з інших агрегатів, які не працювали. Відтак приступили до запуску власне генератора. Розроблений Інженером план був досить ризикований: він запропонував ротор генератора привести в рух крильчаткою компресора, змінивши його на турбіну, котру обертав стиснений кисень. За нормальних умов аварійна система приводилася в рух водяною парою високого тиску з реактора, — реактор, серце корабля, вважається найміцнішим з усіх механізмів, — однак тепер, з огляду на повне виведення з ладу електромережі, про це нічого було й думати. Отож доводилось використовувати недоторканний запас кисню, але цей безцінний газ марнувався лише на перший погляд, — вони розраховували на те, що, тільки-но машинне відділення почне працювати, знову можна буде наповнити спорожнені балони атмосферним киснем. Іншого шляху не було — про те, щоб запустити атомний реактор без електрики, міг мріяти лише божевільний. Щоправда, Інженер, потай від інших, готовий був піти й на цей божевільний крок, якби «кисневий проект» підвів. Бо невідомо було, чи стиснений кисень не вичерпається раніше, ніж удасться запустити реактор.

Лікар стояв у вузенькій штольні під підлогою верхнього ярусу машинного відділення й збудженим голосом читав показання кисневих манометрів. Тиск у балонах падав. Решта працювали нагорі, крутячись, мов муха в окропі. Фізик вовтузився біля тимчасового розподільного щита реактора, змонтованого так, що в кожного земного фахівця, якби він подивився на нього, волосся диба стало б. Інженер, чорний, наче негр, від мастила, висячи головою вниз, кріпив щітки кілець, Координатор застиг поруч Кібернетика — обидва вони дивилися поки що на мертву шкалу лічильника нейтронів, а Хімік бігав від одного до іншого, мов хлопчисько, що подає інструменти.

Кисень сичав, компресор у ролі газової турбіни грізно гув, злегка побрязкуючи й вібруючи — крильчатка, з якою Інженер повівся так по-варварському, не була як слід збалансована, оберти генератора наростали, його виття набирало дедалі вищого тону, лампи, які звисали із сяк-так натягнених під стелею кабелів, давали уже біле, яскраве світло.

— Двісті вісімнадцять… двісті два… сто дев’яносто п’ять, — долинав монотонний, спотворений металевою луною голос невидимого Лікаря.

Інженер виліз з-під генератора, витираючи мастило й піт із зарослого обличчя.

— Можна, — видихнув він.

Від величезного напруження в нього тремтіли руки, і він не відчував ніякого хвилювання, коли Фізик сказав:

— Умикаю першу.

— Сто вісімдесят… сто шістдесят три… сто шістдесят, — розмірено повідомляв Лікар, перекрикуючи виття генератора, який почав уже давати пусковий струм на реактор і з кожною хвилиною вимагав дедалі більше кисню для підтримки обертів.

— Повне навантаження! — простогнав Інженер, який стежив за електроприладами.

— Умикаю все! — сповненим відчаю, ламким голосом вигукнув Фізик й, інстинктивно зіщулившись, мовби чекаючи удару, обома руками втиснув чорні ручки.