Соляріс. Едем.

За ним увійшли всі. Марно намагалися вони побачити ноги, щупальці, голову цього створіння. Безвладна, безформна маса спочивала на вирваній секції трансформатора, горб перевісився на один бік, як просторий мішок, повний желе. Лікар торкнувся боку мертвого створіння, нахилився до нього.

— Все це скоріше… — промимрив він. — Понюхайте! — І підніс руку.

На кінчиках його пальців щось блищало, наче краплі риб’ячого клею. Хімік перший переборов у собі інстинктивну огиду й здивовано скрикнув.

— Упізнаєш, га? — сказав Лікар.

Тепер нюхали всі — і впізнавали гіркий запах, який виповнював цехи «заводу».

Лікар знайшов у кутку важіль, який удалося зняти з осі, підсунув широкий кінець під тіло й спробував перевернути його на бік. Зненацька він послизнувся, кінець важеля пробив шкуру, і сталь майже до половини увійшла в тканинний м’якуш.

— Ну, дожилися! Мало того, що тут цілковитий розгром, так тепер ще й кладовище! — сердито буркнув Кібернетик.

— Краще допоміг би! — гнівно кинув Лікар, який сам вовтузився біля мертвого тіла, намагаючись перевернути його на бік.

— Стривайте-но, — сказав раптом Інженер. — Як це бидло могло запустити агрегат?

Усі приголомшено глянули на нього.

— Ай справді… — пробелькотав Фізик. — Ну й що? — додав він з дурнуватим виразом обличчя.

— Хоч би ми луснули, а перевернути його, кажу вам, мусимо! — вигукнув Лікар. — Помагайте всі — ні, з цього боку. Так! І нема чого гидувати! Ну що там у вас?

— Почекай, — сказав Інженер, вийшов і за хвилину повернувся зі сталевими ломами, з допомогою яких вони копали тунель.

Вони підсунули їх, мов домкрати, під мертвий тулуб і по Лікаревій команді натиснули на них. Кібернетик здригнувся, коли його долоня, що зісковзнула із слизької сталі, торкнулася голої шкіри створіння. Лунко плеснувшись, воно безвладно перевалилося на бік. Усі відскочили. Хтось скрикнув.

Наче з гіганської, веретенисто видовженої устриці, з товстої, складчастої, м’ясистої сумки висунувся маленький тулуб з двома ручками; від власної ваги він посунувся вниз і торкнувся вузлуватими пальчиками підлоги. Він був завбільшки з дитячий торс, коли повис на перепонках блідо-жовтих зв’язок, які розтягувалися, хитався щораз повільніше й нарешті завмер. Лікар перший відважився підійти до нього, підхопив м’яку, багатосуглобову кінцівку. Маленький торс, змережаний блідими прожилками, напружився, і всі побачили пласке личко без очей, із зяючими ніздрями й чимсь пошарпаним, схожим на перекушений язик, у тому місці, де в людини рот.

— Житель Едема… — глухо сказав Хімік.

Інженер, надто приголомшений, щоб говорити, сів на вал генератора й, сам цього не помічаючи, безперервно витирав руки об комбінезон.

— То це одне створіння чи двоє? — запитав Фізик, стежачи зблизька, як Лікар обережно обмацує груди безпорадного маленького тулуба.

— Двоє в одному або одне в двох. А може, це симбіонти— не. виключено, що вони періодично роз’єднуються.

— Як та потвора з чорним волосом? — запитав Фізик.

Лікар кивнув головою й далі оглядав загадкове створіння.

— Але ж у. цього, великого, немає ні ніг, ні очей, ні голови — нічого|— сказав Інженер і закурив, хоч раніше він сигарети й у рот не брав.

— Це з’ясується трохи згодом, — відповів Лікар. — Сподіваюся, ви не матимете нічого проти, якщо я зроблю розтин? Так чи інакше його треба порізати на шматки, інакше ми його звідси не винесемо. Я взяв би кого-небудь асистувати, але це може бути… досить неприємно. Добровольці є?

— Я. Я можу, — майже одночасно відгукнулися Координатор і Кібернетик.

Лікар підвівся з колін.

— Двоє — ще краще. Тепер я пошукаю інструменти, це займе трохи часу. Мушу сказати, що наше перебування тут надто ускладнюється — ще трохи, і потрібен буде цілий тиждень, щоб почистити собі одного черевика, — ми ніяк не можемо закінчити бодай щось із того, що розпочали.

Інженер і Фізик вийшли в коридор. Координатор, який повертався з перев’язочної вже в гумовому халаті, із засуканими рукавами, затримався біля них. Він ніс нікельовану тацю, повну хірургічних інструментів.

— Ви знаєте, як тут працює фільтр, — сказав він. — Якщо хочете курити, йдіть нагору.

Інженер і Фізик подалися до тунелю. До них приєднався Хімік, про всяк випадок прихопивши з собою електрожектор, якого Інженер залишив у машинному відділенні.

Маленьке, сплющене сонце стояло високо в небі, розігріте повітря тремтіло над пісками, наче желе. Вони всілися в довгій смузі тіні, яку відкидав згори похилий корпус

ракети.

— Дуже дивна тварина, і просто незбагненно, як вона могла запустити генератор, — сказав Інженер і потер щоку; щетина вже перестала колотися — у всіх повідростали бороди; то один, то інший весь час повторювали, що треба б поголитися, однак ні в кого на це не знаходилося часу.

— Але тепер, щиро кажучи, мене у всій цій історії найдужче тішить те, що генератор дав хоч якийсь струм. Це означає, що принаймні обмотка ціла.

— А замикання? — запитав Фізик.