Смерть у Венеції

Поки вона з'явилася, минула ціла година. Пасажири наче й приїхали і не приїхали: ніхто не поспішав, а проте кожен був охоплений нетерпінням. Молодих мешканців Поли патріотизм, а може, й звуки військових сурм, які долинали по воді з боку громадських парків, погнали на палубу, і вони, підігріті випитим асті, почали кричати «Слава!» барсельєрам, що крокували вздовж берега. Гидко було дивитися, до якого стану довело старого джиґуна його панібратство з молоддю. Його стара голова була безсиліша перед вином, ніж молоді, міцні голови його приятелів, — він був п'яний як чіп. З посоловілими очима, тримаючи тремтячими пальцями циґарку, він щосили намагався вберегти рівновагу, хоч його так і розгойдувало на всі боки. Він не зважувався зрушити з місця, відчуваючи, що, як тільки ступить, зразу ж упаде, а проте жалюгідно бадьорився, щось белькотів, хапав за ґудзика кожного, хто до нього підходив, підморгував йому, погрожував зморщеним пальцем із перснем-печаткою, хихотів і з якоюсь гидкою двозначністю облизував губи кінчиком язика. Ашенбах похмуро дивився на нього, і в його душу знов почало закрадатися гнітюче почуття, що світ виявляє ледь помітну, але непереборну схильність перетворитися в щось дивне, в карикатуру. Проте обставини не дали Ашенбахові заглибитися в те почуття, бо машина застукотіла, і пароплав, що, затримався так близько від своєї мети, рушив далі каналом Святого Марка.

I Ашенбах знов побачив найдивовижнішу пристань, блискучу композицію фантастичних будівель, які республіка спорудила на диво морякам, що припливали сюди, сповнені побожного захвату; побачив легку пишноту палацу і Міст Зітхань, колони з левом і зі святим на березі, частину розкішної бічної стіни казкового храму, краєвид, що відкривався крізь прогін мосту, і велетенський годинник. Милуючись усім цим, він подумав, що приїздити до Венеції суходолом, з вокзалу, — все одно що заходити до палацу із запасних дверей, і що тільки так, як він тепер, на кораблі, з відкритого моря, треба прибувати в це найдивовижніше місто.

Машина спинилася, ґондоли наввипередки рушили до пароплава, з борту спустили трап для митників, і вони негайно взялися до своєї роботи. Нарешті пасажири одержали дозвіл зійти на берег. Ашенбах пояснив, що йому потрібна гондола, яка б довезла його з вантажем до пристані, де стоять катери, що курсують між містом і Лідо, бо він хоче поселитися над морем. Його намір схвалюють і через борт сповіщають про нього ґондольєрам, які лаються між собою місцевою говіркою. А проте він ще не може зійти на пристань, заважає його ж власна валіза, яку носії насилу тягнуть хистким трапом. Тому якусь хвилину йому доводиться вислуховувати настирливе варнякання огидного старого джиґуна, що з п'яного розуму вирішив віддати шану чужинцеві.

— Бажаємо щасливо відпочити! — белькоче він і човгає ногою. — Не згадуйте нас лихим словом! Au revoir, excusez et bon jour2, ваша вельможність! — Губи в нього зволожуються, він заплющує очі, облизує кутики рота, і пофарбована борідка під старечою губою відстовбурчується. — Прийми наші компліменти, — белькоче він і посилає рукою поцілунок, — прийми наші компліменти, любко, наймиліша, найкраща в світі любко... — I раптом штучна верхня щелепа спадає йому на нижню губу.

Ашенбах використовує нагоду й тікає від нього.

— Любко, найсолодша любко, — глухо воркує позад нього старий блазень, насилу повертаючи язиком.

Тримаючись рукою за мотузяне поруччя, Ашенбах спускається трапом додолу.

Хто не відчував раптового тремтіння, таємного страху і збентеження, коли вперше чи після довгої перерви сідав у венеціанську ґондолу? Дивне суденце, що без будь-яких змін дійшло до нас із сивої давнини, таке чорне, — тільки труни ще бувають такі чорні, — воно нагадує нам про нечутні, злочинні пригоди серед нічного шемроту хвиль, а ще більше нагадує про саму смерть, про мари, про жалобний похід і мовчазний похорон. I хто не помічав, що сидіння такого човна, це полаковане, як труна, в чорний колір і оббите такою самою чорною тканиною крісло — найм'якше, найрозкішніше, найзручніше сидіння в світі? Ашенбах відчув це, коли опустився в нього біля ніг ґондольєра, навпроти свого вантажу, старанно складеного на носі. Веслярі лаялись далі, сердито й незрозуміло, грізно вимахуючи руками. Проте особлива тиша міста на воді, здавалось, лагідно поглинала їхні голоси, робила їх безтілесними і розсіювала над хвилями. Тут, у гавані було тепло. Легенький подмух сироко торкався обличчя мандрівника і, відкинувшись на м'які подушки, він заплющив очі й віддався таким же незвичним, як і приємним лінощам. «Шлях буде короткий, — думав він, — а я б хотів, щоб він тривав вічно». Нечутно погойдуючись, човен поніс його геть від штовханини, від гудіння голосів.