Смерть у Венеції

Скоро Ашенбах знав кожну лінію, кожну позу цього чудового, нічим не скутого тіла, щоразу з радістю вітав наново кожну риску відомої вже краси, і його захватові, ніжній схвильованості почуттів не було краю. Жінки кликали хлопця привітатися з гостем, що підійшов до кабіни; він біг мокрий, мабуть, щойно вискочивши з води, стріпував кучерями, і коли, подаючи руку, всією вагою спирався на одну ногу, а другою тільки ледь торкався землі, тіло його чарівно вигиналося, граціозно напружувалося, в ньому відчувалася несмілива уважність до відвідувача і чемність, якої вимагало аристократичне виховання. Або він лежав на піску, по груди загорнутий у купальне простирало, спершись підборіддям на тонко виточену руку, а той, якого кликали «Ясю», упадав коло нього, сидячи навпочіпки, і нічого не було кращого за усмішку, яка грала на устах і світилася в погляді цього улюбленця богів, коли він дивився на нижчого за себе, на свого васала. Або він стояв над водою сам, віддалік від матері й сестер, майже біля Ашенбаха, стояв рівно, заклавши руки за потилицю, повільно розгойдуючись, і замріяно дивився на морську блакить, а хвильки, набігаючи, полоскали йому пальці. Його медового кольору волосся закручувалося в кучері на скронях і на потилиці, сонце просвічувало пушок між лопатками, крізь тканину, яка щільно прилягала до тіла, проступала тонка лінія ребер і симетрія грудей, западини під пахвами були ще гладенькі, як у статуї, шкіра під коліньми полискувала, а блакитні жилки створювали враження, що це тіло зліплене з прозорого матеріалу. Який добір, яка точність думки була втілена в цьому виструнченому, по-юнацькому довершеному тілі! Але хіба сувора й чиста воля, що, творячи в темряві, дала змогу появити на світ цей божистий витвір, не була знайома, притаманна і йому, митцеві? Хіба не діяла вона і в ньому, коли він, сповнений тверезої пристрасті, вивільняв із мармурової брили мови струнку форму, яку побачив своїм духовним зором і відтворив як образ і віддзеркалення духовної людської краси?

Образ і віддзеркалення! Він охоплював поглядом благородну постать там, на краю блакиті, і в безмежному захваті думав, що осягнув тим поглядом саму красу, форму як божественну ідею, єдину і чисту довершеність, яка живе в світі духа і яка постала тут в образі і подобі людській, щоб йому було легко й радісно їй поклонятися. Це було сп'яніння, і він, митець, на порозі старості, віддавався йому бездумно, навіть жадібно. Дух його народжувався наново, все, що дала йому освіта, збурилося, пам'ять видобула зі своїх глибин прадавні думки, традицією передані йому в молодості й ніколи досі не зігріті своїм власним вогнем. Хіба ж не читав він десь, що сонце відвертає нашу увагу від інтелектуального і спрямовує її на чуттєве? Воно, мовилось там, так запаморочує й зачаровує наш розум і нашу пам'ять, що душа з радощів зовсім забуває про себе саму і з безмежним подивом прикипає поглядом до найкращої з речей, осяяних сонцем, навіть ще більше: тільки завдяки тілові вона тоді може піднятися до високого споглядання. Амур справді схожий на математиків, які показують нездарним дітям відчутні на дотик зображення чистих форм, — так і цей бог, щоб зробити для нас духовне видимим, залюбки використовує образ і барви людської молодості, яку він робить знаряддям пам'яті і оздоблює всією звабою краси, щоб, коли ми бачимо її, у нашому серці прокидалися біль і надія.