Смарагдова книга

З інквізиційних протоколів

домініканського патера Жан-Петро Барібі

Бібліотека університету в Падуї　

(Розшифрував, переклав і опрацював доктор М. Джордано)

25 червня 1542 р.

Нині я й далі проваджу розслідування в монастирі С. щодо юної Елізабетти, котра, як каже її рідний батько, зайшла в тяж од демона. У доповіді на ім’я Глави Конгрегації я не крився зі своїм припущенням, буцімто М. занадто — висловлюючись зичливо — схильний до релігійних прогорів і вважає, що має покликання від нашого Господа викоренити зло світу сього. Для нього, певно, легше звинуватити власну дочку у відьомстві, ніж визнати, що вона не відповідає його уявленням про непорочність. Раніше я вже згадував, що він має добрі стосунки з Р. М., а той доволі впливовий у цьому регіоні, через що цю справу досі ніяк не закриють. Допитували свідків, але то було геть-чисто знущання. Дві юні однокурсниці Елізабетти засвідчили слова віконта про те, що в монастирському саду бачили демона. Маленька Софія, яка так і не здолала ґрунтовно пояснити, яким робом опівночі вона цілком випадково опинилась у тамтешніх садових кущах, описувала рогатого велетня, вогненноокого та з ратицями. Нібито він, як не дивно, спершу заграв Елізабетті на скрипці, а відтак її звабив. Інша самовидиця, близька приятелька Елізабетти, справила враження набагато кмітливішої. Ця дівчина розповіла про ошатно вбраного й високого молодика, який зводив Елізабетту красними словами, нібито з’являвся невідь-звідки і безслідно щезав. Проте сама вона навіч цього не бачила. Тим часом Елізабетта виповіла мені, що юнак, який так вправно подолав монастирські мури, не має ні рогів, ані ратиць, походить із шанованого роду і що вона навіть знає його на ім’я. Я вже було втішився, що все нарешті з’ясується, аж тут вона докинула, що, на жаль, не може з ним сконтактувати, бо ж прилітає той до неї з майбутнього, точніше з року 1723-го від Різдва Христового.　

Мій відчай щодо душевного стану моїх підопічних годі й уявити — я вельми сподіваюся, що Глава Конгрегації забере мене якнайшвидше до Флоренції, де я матиму справжні справи.

З парчевого корсета здіймалися мерехтливі райські птахи, квіти і листя небесних та сріблястих тонів. Шовк на рукавах і спідниці, важкий і темно-синій, шарудів і мінився, наче море похмурої днини. У такій сукні будь-яка дівчина виглядала б королівною. Хоч я і знала це, варто було глянути на себе в дзеркалі, як мені просто відбирало мову: такий величний і тендітний вигляд я мала.　

— Ох… як же красиво! — захопилась я.　

Ксемеріус умить засопів — він саме всівся на шмат парчі біля швейної машинки і длубався в носі.　

— Ну вже ці дівчата! — буркнув він. — Спершу щосили опираються, аби лише втекти від цього балу, та варто їм начепити якесь старе ганчір’я — і на тобі, вони вже вмлівають від щастя.　

Не звертаючи на нього уваги, я обернулася до авторки цього прекрасного шедевра.　

— Але ж та, перша, сукня теж була нівроку.