Скрут

Його розгойдування перетворилося на панічне борсання. Він бився в павутинні, а павутиння обплутувало його дедалі дужче, проте йому забракло здорового глузду усвідомити це — у сум’ятті він перетворився на шмат крикливого м’яса. За кілька хвилин істерики вже заплутався так, що насилу міг дихати.

Нарешті він знесилів, а павутиння ще й досі смикалося; проковтнув слину з присмаком заліза, замовк і зрозумів, що крик триває — Ілаза, охоплена таким само жахом, теж втрапила в подібну пастку; тепер вона кричала та борсалась, заплутуючись щораз дужче…

Сіре полотнище в кронах високих дерев. Передсмертний крик вовка…

Ілаза більше не кричала — плакала. Ігар, розвернутий обличчям до неба, не міг її бачити. У просвіти між гіллям зазирало синє, сліпуче, безтурботне небо.

— Ілазо, — промовив він якомога спокійніше. — Не плач. Ми зараз виборсаємося. Чуєш?

Вона протяжливо схлипнула — й замовкла.

— Отак, — сказав він, намагаючись плечем витерти мокре обличчя. — Зараз ми… — голос підвів його й недобре здригнувся. Ілаза почула — й розплакалася знову.

Ігар мовчав, дивився в небо й кусав губи. Ніхто й ніколи не розповідав про таке… Ніхто й ніколи, у жодній казці, в жодній історії… Можливо, тому… що не було кому розповідати? Хто це бачив — не повертався? Якщо таке павутиння — то який же…

— Ми зараз виборсаємося, — сказав він жорстко. — Ілазо, в тебе хоч шпилька є?

А що шпилька, відразу подумав він. Що тут шпилькою зробиш… Навіть… Може, цієї гидоти й ножем не розріжеш…

— Я… Не дістану, — Ілаза насилу опанувала власний голос, щоб відгукнутися. — У мене руки… зв’язані…

— А кресала нема в тебе?

— Звідки… І все одно… Не дістала б…

А якщо зубами, подумав Ігар із раптовою рішучістю. Дотягся ротом до найближчої павутинки, стиснув зуби… Огидно. Бридко й паскудно, але якщо перекусити…

Павутинка пройшла між зубів, ледь не порізала йому язика. Він виплюнув її і теж заплакав — безгучно, щоб Ілаза не чула.

— Ігаре, — хрипко промовила його дружина, — Ігаре… Давай кликати на допомогу!

Він болісно ковтнув. Аякже, почують тут… Але…

Уява відразу підкинула йому мисливця — справжнього мисливця із зазубреним ножем, із кресалом, із мотузкою… От він розріже прокляте павутиння, й Ігар умиється в струмку…

— Давай, — сказав він майже весело. — Сором же який! Вигляд у нас, напевне… Як у недовилуплених метеликів…

Ілаза не посміхнулася. Ігар набрав повітря — наскільки дозволяли стягнуті павутинням груди — й закричав несподівано тонко, по-хлоп’ячому:

— Е-ге-гей! Сюди! Сю-уди!

— Допоможіть! — підхопила Ілаза, але дзвінкий її голосок звучав тепер надтріснуто, глухо. — Допоможіть!

Вітер гойднув гілку над Ігаром — та й по всьому. Тиша.

Вони кричали несамовито, зриваючи голоси — й нарешті Ігар з подивом виявив, що не може вичавити з себе жодного звуку. Горло відмовилося коритись, із нього виривалося тільки жалюгідне хрипіння.

Якийсь час минув у мовчанні. Ігар дивився в покреслене гіллям небо — й не думав ні про що. Нестерпно саднило горло; далі з’явилася перша думка: якщо хто-небудь і почув, він уже, певно, не прийде…

— Ігаре, — долинуло до нього ледь чутно, з хворобливим присвистом, — ти знаєш, що це?

Павутиння, хотів сказати він, але зірване горло не послухалося.

— Це… Ми в павутинні, наче комашки. А потім прийде павук.

Він зрадів, що Ілаза не бачить його обличчя. Воно не було зараз обличчям героя та й взагалі чоловіка — хлопчисько, баба, розклеївся…

— Павуки, Ігаре… Вони висмоктують. Живцем.

Ігар знав: мусить щось сказати. Повинен допомогти дівчині, яка довірила йому своє життя, повинен… хоч і зі зв’язаними руками.

— Ти най… — насилу вичавив він, — …чарівніша… мушка із усіх, які тільки літають по світі. Павук буде зачарований тобою… Він скаже: забирайся, Ігаре, такі дівчатка не для тебе… А я скажу: дулю тобі, восьминогий! Хочеш — лови собі павучиху та давай… на Вівтар…

Згадка про Вівтар здалася недоречною; Ігар замовк.

— Я відчувала, — прошепотіла Ілаза. — Там… на дорозі… Щось таке… І той вовк…

Ігар неспокійно завовтузився в павутинні. Не треба про вовка. Ми не вовки, ми…

— Перестань, — кинув він майже сердито. — Ми не мухи. Я цих павуків знаєш скільки зачавив? За своє життя?

— Павуків убивати не можна, — глухо сказала Ілаза. — Погана прикмета.

— Дідька лисого! — голос Ігарів знову зірвався.

— Помовчи тепер, — промовила Ілаза ще глухіше. — Давай спробуємо… поспати… І помолися своєму Святому Птахові…

* * *

…Дівчинка стояла на вершечку пагорба, і очі в неї здавалися чорними від надміру розширених зіниць.

Давно знайомий ліс ожив. Дерева перетворилися на залізних людей; згори вони здавалися маленькими, як Анісу, але Анісу ганчір’яна та м’яка, а люди, яких усе вихлюпував і вихлюпував ліс, навіть здаля були страшними. Може, це й не люди зовсім. Так багато людей не буває на світі…