Скрут

Він опустив очі. Зараз вона скаже — зізнайся, бо нікуди не поїдемо. На її місці він сказав би саме так, — але ось що тоді робити?

Тіар зітхнула. Відвернула погляд, подивилася вдалину — туди, де густо-синє небо стикалося з нерівним рядом тополь, а під ними спочивало поле, а вище, ледь помітні в синяві, тяглися ключем чорні птахи. Одна-єдина хмара сяяла круглими, весільно-білими боками.

— Ігаре… А ти коли-небудь бачив, як б’ються латники в пішій лаві?

Здивований, він мовчав.

— Два ряди пруть один на одного, й переможе той, у кого нерви міцніші… Бо коли вони зійдуться — це різанина, Ігаре. Біля нашого села… Убий мене, я не знаю, хто й із ким воював. Мені сто разів пояснювали — але я не пам’ятаю… Отож, біля села й трапилася ця… битва. Всі жителі заздалегідь розбіглися, худобу погнали з собою, а пожитки, які могли, закопали… А одному дівчиську було десять років, усього її майна було — лялька, Анісу звали… Вона теж закопала ляльку — в соломі… А потім не витримала, втекла від родичів і повернулася по неї, коли вже вдарили барабани…

Тіар замовкла, дивлячись крізь Ігара. Обличчя в неї дивно змінилося — вона розповідала про дівчинку, якою сама була колись, але розповідала так, начебто була її матір’ю; Ігар внутрішньо зіщулився, уявив собі, як сходяться дві залізні стіни і як дитина кидається поміж них. Зелені зірочки в очах Тіар зникли, поглинуті величезними чорними зіницями, — якої ж сили було потрясіння, якщо спогад про нього й через десятиліття не думає мерхнути…

— …і довга-довга мить. Мить долі, мить порятунку, знаєш, мені це запам’яталось, як біле сонце із чорними променями… Промені, начебто дим… — вона перевела подих. — Він, бачиш, не тільки життям ризикував, життя саме тоді нічого для нього не варте було… Він ризикував кар’єрою своєю проклятущою, результатом бою, адже ряди його війська могли розладнатися… Вони й розладналися, й збилися з кроку, але супротивник теж розгубився, тому сили знову зрівнялись; і серед порубаних трупів навпіл було й тих, і інших, це я добре пам’ятаю…

Чорний ключ над обрієм станув. Дві сороки сіли на стерню, вилаяли байдужого коня, обурено пересмикнули хвостами й полетіли далі. Ігар мовчав; перед очима в нього стояло давнє видіння — дівчинка з дерев’яним намистом на порозі будинку… І зовсім поряд рубають курку на грубій колоді. Заляпана червоним сокира…

Тіар говорила; зіниці в неї заспокоїлися, карі очі знову зробилися зелено-карими:

— …ніхто не чував про такий звичай. А це був стародавній звичай тамтешнього народу — вони брали в дім дівчинку й виховували, а потім женилися на ній… У нас на селі це вважали дикістю, але там, на його батьківщині, чинити інакше вважалося непристойним… А він…

Ігар слухав. Йому здавалося, що поле зачаїлось і теж слухає. Чоловік, який вирятував Тіар із поля бою, був втіленням мудрості й шляхетності; йому сумно згадалися похмурі погляди її родичів із села Кровище. Ах, звісно, вони ж і говорили про дивний звичай, вони говорили «він завіз її…» І похмуро насуплені брови. І відвертають погляд, який…

Розповідь Тіар обірвалася так само раптово, як і почалась. Вона зненацька затнулася, взяла віжки й гримнула на Місяця. Коник зрушив таратайку з місця; Ігар дивився на свою супутницю, намагався вгадати, чому, коли вона була ще в дитинстві нареченою настільки чудового чоловіка, Тіар поневіряється тепер шляхами в самоті. Повитуха, яка ніколи не народжувала…

Він чекав, що вона продовжить розповідь — але вона дивилася вперед, на обрій, де губився шлях, де за два дні мало заманячіти страшне узлісся…

Ігар здригнувся. Потупився:

— А… що з ним потім сталось?

— Він умер, — відгукнулася Тіар незворушно.

— Його вбили на війні?

Звідкілясь збоку налетіла величезна безладна зграя вороння. На хвилину затулила собою небо й помчала геть із хрипким карканням та несподівано теплим вітром; ніби відроджувалося літо. Поверталося на кілька годин яскраве, тепле й шалене літо, літо на один день, вкладене, наче в раму, в холодні осінні ночі. Веселенька картинка в похмурому обрамленні…

Тіар мовчала. А навіщо вона взагалі розповіла мені все це, з тугою подумав Ігар. І сам же собі відповів: а кому їй розповідати?!

Тіар начебто вловила його сум’яття, раптом посміхнулася — світло й безтурботно. Як цей день.

Ігар дивився, не в змозі відірвати погляд; камінь, який усі ці дні лежав у нього на душі, здригнувся, ніби його зрушили. Наступної миті Ігар зрозумів, що каменя більше нема, а є сонце серед синього неба, Місяць між голоблями та ця жінка, що сидить так близько — навіть важко повірити.

Він глибоко вдихнув, щоб переповнитися осіннім повітрям по самі вінця. Простяг руку, щоб доторкнутися до її пальців — рука повернулася, так і не зважилась на зухвальство. Чи надмір повітря в легенях, чи надмір несподіваних почуттів — але голова його п’яно й солодко запаморочилась; Тіар дивилася, як і раніше, посміхаючись, і на Ігара зійшло відчуття спокою та захищеності, подібного він не знав з дитинства.