Промінь

— От, — вона тримала пішака перед Денисовими очима. — Це наш Ґреґ, який пожертвував собою. Пішак. Бачиш? Він не думає й не має почуттів, він кориться логіці партії. А граємо — ми з тобою.

— Ти б могла так зробити, як він?

— Візьми цього пішака. Уважно на нього подивись. Він не може «зробити», це шматок пластику!

— Якщо хтось обробляє інформацію, як людина, вирішує, як людина, і свідомо закінчує своє життя в ім’я якоїсь мети…

— Хто сказав — «свідомо»? Він був запрограмований! Робот-пилосос запрограмований пилососити, робот-космонавт — приносити себе в жертву… Навіть пішак запрограмований — правилами гри!

Вона недбало впустила пішака на ковдру, і той залишився лежати на боці, як мертвий.

— Ти сам казав — наші пупси в чергу стануть, щоб пожертвувати собою в ім’я цивілізації! Так і сталося, ти мав рацію!

Денис похитав головою:

— Не збігається, розумієш? У рамках програми наші пупси мали відправити в реактор пацана, який сам зголосився. Це доцільно. Проводжати на подвиг з музикою, з гордістю… заради великої мети. А дорослий готовий фахівець мав залишитися живим, заради тієї ж великої мети. Це — логіка їхнього життя!

— Ні, це ти так бачиш їхню логіку! А ми гадки не маємо, як працює програма «Промінь». Ти мені сам доводив, що це розумна нетривіальна програма, яка моделює людську поведінку дуже близько до оригіналу. Але я точно знаю, що ніякої вільної волі в мужика не було, просто важілець клацнув: іди. Не клацнув би в нього — самопожертвувався б хтось інший, випадковий вибір, як у рулетці. А ззовні нам здається, наче це було його власне рішення…

Вона раптом замовкла й дивно подивилася на Дениса:

— У дитинстві я намагалася «вискочити з матриці». Зненацька озиралася, коли думала, що світобудова від мене не жде, що я озирнуся. Але… може, думала я, якраз хтось невидимий і змушує мене озиратися, коли я думаю, що намагаюся його обдурити.

— Знайомо, — сказав Денис.

— Восьмий день відтарабанили. Залишилося двадцять два. Три тижні й один день. Ми повинні працювати, Ден, а не філософствувати, або ми звихнемося.

Еллі зробила свій хід. Денис відповів. Еллі походила, майже не дивлячись на дошку.

— Знаєш, що? Я думаю не про цього мужика-героя. А про ту дівчину, яка з самого початку відмовилася приноситися в жертву. Але ж їй, як і всім їм, з пелюшок утокмачували: ах, наше призначення, ах, програма «Промінь» важливіша за твоє маленьке життя… Вона не дала заморочити собі голову, вона при всіх, не боячись осуду…

Еллі затнулась і силувано розсміялася:

— Ти знову збив мене з пантелику. Я говорю про них, як про людей… Тобі мат.

Денис подивився на дошку: він «зловив ґаву», та ще так епічно. Дитячий промах.

— Нічого, переживеш, — Еллі вже збирала фігури. — А то звик, розумієш, перемагати й перемагати у всьому… Ми сьогодні будемо вчитися чи в тебе вся кров прилила в голову?

— Полежмо, — Денис посунувся, даючи їй місце. — Просто… полежмо.

Еллі відставила коробку, лягла з ним поруч і витяглася. Її сплутане волосся лоскотало Денисові вухо й щоку. Він обняв її, відчув її ребра, м’які груди, почув стукіт серця.

— Я кохаю тебе.

— Ні, — вона всміхнулася. — Просто нам тут хріново. Ще й той виродок поруч… Страшно. Ми чіпляємося одне за одного.

— Славік нам нічого не зробить.

— Просто гидко на нього дивитися…

Вони лежали, й кожне з них обіймало другого, як дитина м’яку іграшку.

— А що це за фішка… з тим, що ми всі четверо — народилися недоношені? У чому тут цимес, як ти думаєш?

— Коли ми це зрозуміємо, — сказав Денис, — то довідаємося, що таке проект «Промінь». У чому його справжня мета. І хто ми такі.

«ПРОМІНЬ». ЛІЗА

— Хочеш подержати його на руках? Спробуй. Він так гарно пахне… Життям. Майбутнім. Візьми його!

Ліза похитала головою й відступила від дитячого ліжечка:

— Дякую, Йоко. Він такий тендітний. Боюся ушкодити… пригорнути, придушити, впустити.

— Це з незвички, — заступився Роджер. — Мені теж було страшно! Мені було шалено страшно. Подивись на нього — і на мої лаписька…

Він виріс найбільшим на кораблі, баскетбольного зросту, плечистий, з оксамитовим голосом. Тепер, ніжно взявши в Йоко дитину, він закружляв по кімнаті, замуркотів пісеньку низьким басом, але дитина не злякалася — зачаровано слухала.

— Адам схожий на Роджера, правда? — Йоко всміхалася. — Подивися! Викапаний він! Коли вони поруч, я їх ледве розрізняю!

Вона засміялася зі свого жарту. Немовля, з погляду Лізи, було схоже на всіх немовлят, хоч розріз очей у нього був точнісінько, як у Йоко. На чорних Роджерових лаписьках він здавався світлим, на порцелянових руках Йоко — темношкірим.

— Не тряси його так, Роджере.

— Йому подобається, він сміється. Це добре для вестибулярного апарату… Після Прибуття, на Новій Землі, він буде моряком… або льотчиком… Літатиме отак — ж-ж-ж!

Дитина невпевнено запхинькала. Йоко підхопила малого, пригорнула до грудей; після пологів вона стала м’якша, добріша, кругліша. Гормони.

— Лізо… Ми з Роджером… ми хотіли тобі сказати, що й наш син, і всі майбутні діти… живі тим життям, яке дав їм Ґреґ. Це перше, чого я навчу сина — кому він завдячує життям.

— Ага, — сказала Ліза.