Принц Ґаллії

— Е ні, стривайте, — урвав його звинувачувальну промову до Альфонсо. — Передусім, мерзотників тут немає… окрім вас, можливо, судячи з вашої поведінки. Якщо ви маєте на увазі свого сеньйора, дона Феліпе, то так і кажіть.

— Ваша високосте, — промовив присоромлений Дієґо. — Я вже давно підозрював, що цей… сеньйор дон Феліпе звів нашу сестру, а сьогодні ми вистежили його. Він був… був… — Старший брат запнувся.

— Де він був, по ньому видно. — Тон кастільського принца залишався суворим, а проте відчувалося, що його розважає комізм ситуації. — І що ж ви вимагаєте?

— Покарати безчесного розпусника, от що! — втрутився дванадцятирічний хлопчисько, найменший з братів.

— Он як? — Дон Альфонсо уважно поглянув на Філіпа.

„Гай, який красень! — подумав він. — Не диво, що дівчата сохнуть за ним“.

Філіп дивився йому просто в очі — сміливо і навіть трохи зухвало.

„Якщо мені вдасться заманити його в Толедо, багато наших дам до самої могили згадуватимуть мене добрим словом, — вирішив дон Альфонсо; вочевидь, він непогано знав столичних дам. — Гм… А от від їхніх чоловіків подяки я не діждуся“.

— Отже, ви стверджуєте, — він знову повернувся до братів, — що дон Феліпе знечестив вашу сестру.

— Так, — відповів йому хор в дев’ять горлянок.

— І наш дім, — додав Дієґо.

— Про дім зараз не йдеться. Розберімося спершу з сестрою. Чи скаржилась вона вам на дона Феліпе?

Дієґо де Сан-Хуан здивовано вирячив очі.

— Що-що? — пробелькотів він.

— Чи скаржилась вона, повторюю, що дон Феліпе наглумився над нею?

Брати були вкрай спантеличені таким трактуванням їхнього звинувачення.

— Ні, ваша високосте, не скаржилася, — першим оговтався Дієґо. — Ви нас хибно зрозуміли. Він не глумився над нею… Цебто насправді він наглумився, але він не…

— Так що ж він, зрештою, зробив?

— Він… е-е… сестра сама… е-е…

— Ну!

— Тереза… то, значить, наша сестра… вона добровільно… е-е…

— Годі мекати! — гримнув дон Альфонсо, ледве стримуючись, щоб не зареготати. — Ви хочете сказати, що вона з власної волі спала з ним?

— Так, ваша високосте. Але…

— Тоді я нічого не розумію, панове. — Дон Альфонсо скорчив кумедну гримасу, що мала означати безмежний подив. — Які можуть бути претензії до дона Феліпе? Він поводився як справжній кабальєро, що за будь-яких обставин мусить догоджати дамі, виконувати кожну її забаганку.

Дієґо голосно застогнав, збагнувши нарешті, що ні про яке правосуддя мови бути не може. Королівська Феміда повернулася до нього спиною, а його родина, окрім усього іншого, стала об’єктом уїдливих жартів з боку першого принца Кастілії.

— Таж він спокусив її! — вигукнув найменший де Сан-Хуан, якому ще було невтямки, що над ним глузують. — Він знечестив нашу сестру, наївну, недосвідчену, довірливу…

— Гаразд, — як від настирливої мухи, відмахнувся від нього дон Альфонсо. — Я особисто займуся цим спокусником, — він кивнув убік Філіпа. — А ви їдьте розбирайтеся з сестрою. Схоже, на неї чекають не дуже приємні хвилини.

— Але…

— Ніяких „але“! Прошу звільнити замок, панове. Я вже сказав вам, що сам розберуся з доном Феліпе. Ви чимось невдоволені?

Певно ж, брати були невдоволені. Проте суперечити синові свого короля вони не наважувалися і лише кидали на Філіпа злостиві погляди.

Коли вони, підштовхувані списами вартових, забралися геть, і замкова брама за ними зачинилася, дон Альфонсо, весело всміхаючись, підійшов до Філіпа.

— Радий нашому знайомству, доне Феліпе, — сказав він.

Філіп з гідністю вклонився:

— Я весь до ваших послуг, доне Альфонсо. Матиму за честь, якщо ви погодитеся скористатись моєю скромною гостинністю.

— Мабуть, я так і вчиню, — з серйозною міною промовив кастільський принц, але очі його продовжували сміятися.

До них наблизився падре Антоніо. Він йшов повільно, з деяким зусиллям переставляючи ноги і шкандибаючи дужче, ніж звичайно, а ліву руку притискав до грудей і важко дихав від хвилювання, проте його обличчя виказувало глибоке полегшення.

— Хай благословить Бог вашу високість, — сказав він. — Якби не ви, ці дикуни затіяли б бійню. Саме Провидіння привело вас до нашого дому.

— Ну, якщо ви маєте мого батька за Провидіння, то так воно і є, — усміхнувся дон Альфонсо. — До речі, як раз перед появою цих блазнів нас запросили до столу. Сподіваюся, їжа ще не охолола.

Вечеря минула майже без розмов. Лише після того, як подали десерт, дон Альфонсо, попиваючи невеликими ковтками вино, хитрувато примружився і сказав, звертаючись до Філіпа:

— Бачу, ви весело проводите свій час. І часто ви потрапляєте в такі халепи?

Філіп зашарівся, мов дівчина.

— Та ні, — відповів він. — Це вперше.

— І, либонь, тільки тому, що такі бовдури, як брати де Сан-Хуан, велика рідкість у цих Богом забутих краях. Якщо не помиляюся, скоро виповниться рік, як ви перебралися сюди з Сантандера. Вам тут ще не набридло?

Філіп спохмурнів і промовчав.

Тоді дон Альфонсо спробував підступитися до нього з іншого боку:

— І взагалі, я не розумію, як вам вдається керувати ґрафством з цієї глушини.