Принц Ґаллії

Вони йшли неквапом, насолоджуючись приємним вечором і невимушеною розмовою. Трохи несподівано для себе, молодий вельможа виявив, що йому приносить задоволення бесіда зі слугою-селянином, у якого за позірною простодушністю, дещо награною грубістю й неоковирністю мови приховувався непересічний, живий та хитрий розум. Зокрема, вельможа не сумнівався, що гроші в цього хлопця завше водилися, проте він не квапився віддавати їх за своє звільнення, розуміючи, що оскільки ґраф Кантабрійський вирішив скасувати у своїх володіннях кріпацтво, то зрештою свободу отримають усі — незалежно від того, платили вони відкупну чи ні. Зі свого боку, селянин дійшов висновку, що його шляхетний супутник зовсім не такий погордливий і пихатий, як намагався це показати на початку їхнього знайомства. Найпевніше, до такого поводження з простими людьми його змушувало високе положення, а насправді він був від природи м’який, добрий та щирий. Одно слово, обидва були неабияк задоволені спілкуванням і навіть не вчулись, як опинилися біля брами новенького ошатного замку на березі ріки Ебро.

Сонце вже сховалося за обрієм, і довкола почало сутеніти. Селянин дійшов з вельможею до будинку сеньйора — невеликої двоповерхової будівлі з чисто вибіленими стінами, місцями увитими молодим плющем, — де передоручив його турботам юного пажа з нівроку серйозною міною на обличчі. Мовчазний паж провів його до просторої, розкішно обставленої вітальні і ввічливо попрохав зачекати, доки він доповість про нього.

Коли паж пішов, вельможа скинув з себе дорожній плащ та капелюха, поклав їх разом зі шпагою в крісло й неквапно оглянув кімнату. Потім підійшов до невеликого дзеркала, що висіло на стіні між двома вікнами, пригладив скуйовджене темно-каштанове волосся і підкрутив свої пишні чорні вуса.

Незабаром в дверях вітальні з’явився опасистий літній чоловік у сутані священика.

— Pax vobiscum, mi fili.[4]

Гість рвучко повернувся на голос і відповів, перехрестившись:

— Et vobis pax, pater reverendissime.[5]

— Перепрошую, пане, — сказав превелебний отець, жестом запропонувавши молодому вельможі сідати. — Сеньйор дон Феліпе зараз відсутній, отож боюся, що весь сьогоднішній вечір вам доведеться задовольнятися моїм скромним товариством.

— Я завжди радий спілкуванню з людьми вашого сану, падре, — чемно відповів вельможа. — Особливо після такого важкого, сповненого клопотів дня.

Влаштовуючись у кріслі, він завважив про себе, що очі його співрозмовника стомлені й сумні.

— Я превелебний Антоніо, — відрекомендувався панотець. — Канцлер ґрафства, капелан замку й духівник дона Феліпе. Мені доповіли, що ви завітали до нас у справах.

— Так, — ствердив гість. — Я прибув за дорученням його величності короля Кастілії та Леону Фернандо Четвертого.

— Хай береже його Бог, — сказав падре Антоніо. — А вас, пане, як накажете величати?

— При дворі мене звуть просто доном Альфонсо, — ухильно відповів вельможа. — І я не бачу підстав вимагати, щоб ви звертались до мене якось інакше.

Падре на мить підняв брову, а відтак знизав плечима.

„Ну що ж, — подумав він, здогадуючись, що має справу з гостем, на чиє прибуття чекав уже кілька місяців. — Якщо його високість хоче залишатись інкоґніто, так тому й бути. Бажання гостя — закон для господаря“.

— Зараз готують вечерю, — по короткій паузі повідомив панотець. — А поки ми можемо поговорити про справи. Річ у тім, доне Альфонсо, що нині ґрафством доводиться керувати мені. Останнім часом дон Феліпе мало цікавиться господарськими справами, отож якщо метою вашого візиту є інспекція ґрафства, то я до ваших послуг. А завтра вранці вам будуть представлені всі необхідні звіти.

Дон Альфонсо заперечно похитав головою:

— В цьому немає потреби, доне Антоніо. Щодо стану справ у ґрафстві, то ні я, ні його величність жодних претензій до вас не маємо. Тут усе гаразд: і податки до королівської скарбниці надходять справно, і військо надається на першу ж вимогу, завжди добре споряджене й навчене. І взагалі, лояльність Кантабрії до Корони та Держави не піддається сумніву. Інша річ — сам ґраф.

Панотець важко зітхнув:

— Правда ваша, пане. З доном Феліпе не все гаразд. Далеко не все.

— І король дон Фернандо тієї ж думки, — підхопив гість. — Адже дон Феліпе не якийсь там провінційний дворянин. Він один з ґрандів Кастілії, перший принц Ґаллії, напіврідний племінник ґалльського короля і двоюрідний небіж самого дона Фернандо. Вже два роки минуло відтоді, як він вступив у безпосереднє володіння Кантабрією, але ще жодного разу не з’являвся при кастільському дворі. Певна річ, це не може не викликa’ти подиву і навіть незадоволення у його величності.

— Авжеж, авжеж, — з готовністю погодився падре. — І подив, і незадоволення королівської величності цілком зрозумілі. Але ви мусите врахувати, що коли дон Феліпе переїхав з Ґасконі до Кантабрії, дон Фернандо на чолі своєї армії перебував в Андалусії. А пан ґраф щойно лише одружився і, звісно ж, не міг поїхати з молодою дружиною, навіть надто молодою, царство їй небесне…