Я тоді жив із однією, але тої лярви по півдня не було вдома — тинялася десь, тож я таки був самотнім. Самотнім без такої чималої гепи, що стояла поруч.
— Гаразд, — каже вона. — Ввечері побачимось.
Із нею справді було незле, що й казати, добра баба, однак, як і з усіма ними, на третю чи четверту ніч мені почало обридати, і я вже не повертався. Та з голови не йшло: Боже, поштарі тільки те й роблять, що листи розкидають і грають баб. Це робота для мене, о так, так, так.
Тому я пішов на іспит, склав його, сходив на медкомісію, пройшов її, ну й став поштарем-тимчасовцем. Починалося легко. Відіслали мене на дільницю в Західному Ейвоні, там було все, як і на Різдво, тільки що не злигався. Щодня сподівався шпокнутися, але ні. Навантаження було незначним: там кварталом прогулявся, там пройшовся… Навіть форми не мав, тільки кептар. Носив свій звичний одяг. З огляду на те, як ми з моєю Бетті пиячили, грошей на новий не лишалося.
Тоді мене перевели на Окфордську дільницю.
Сортуванням керував бугай на ім’я Джонстон. Допомога там була потрібна, і я хутко втямив, чому. Джонстон надавав перевагу темно-червоним сорочкам, що символізували небезпеку й кров. Підміняйл було семеро — Том Мото, Нік Пелеґріні, Герман Стретфорд, Розі Андерсон, Боббі Гансен, Гарольд Вайлі та я, Генрі Чінаскі. Робота розпочиналася о п’ятій ранку, і я був там єдиним пияком. Жлуктив я ще й по опівночі, а о п’ятій ранку ми вже сиділи, чекаючи, що нам зарахують час чи хтось зі штатних зателефонує й скаже, що захворів. Дзвонили вони зазвичай, коли падав дощ, чи під час пекла, а ще наступного дня після свят — коли кількість пошти подвоювалася.
Існувало 40 чи 50 маршрутів, може, більше, кожен різнився, вивчити їх не вдавалося, треба було забирати пошту й на восьму ранку бути готовим до вантажних відправлень, а Джонстон жодних вибачень не приймав. Тимчасовці розвозили журнали по перехрестях, лишалися без обіду й умирали на вулицях. Маршрути на вивчення Джонстон роздавав нам на півгодини пізніше — крутився в червоній сорочці на своєму стільці:
— Чінаскі, на тобі 539-ий маршрут!
Часу в нас було на півгодини менше, однак ми все одно мали завантажитись поштою, розвезти її та ще й вчасно повернутися. Крім того, раз чи два на тиждень, уже побиті, виснажені й відтрахані, ми мали розвантажувати привезену вночі пошту, а розклад на дошці був — сам чорт зашиється, вантажівка так швидко не встигала. З першого завозу доводилося пропускати чотири-п’ять ящиків, а наступного вони вже були обкладені стосами пошти, і ти смердів, сходячи потом, бігаючи й розпихаючи її по лантухах. Мене віддрюкали. Джонстон за цим простежив.
Тимчасовці самі вможливили існування Джонстона, оскільки підкорялися його неможливим наказам. Я не міг утямити, як настільки виразно жорстоку людину взагалі допустили до цієї посади. Штатні цим не переймалися, профспілковий діяч був лайна вартий, тож в один із вихідних я накатав тридцятисторінковий рапорт, надіслав копію Джонстону, а іншу взяв із собою до Федеральної будівлі. Клерк сказав мені зачекати. Я чекав, чекав і чекав. Чекав півтори години, тоді мене провели, і я побачив маленького сивочолого чоловіка з очима, наче цигарковий попіл. Він навіть не запросив мене присісти. Щойно я зайшов, він узявся на мене кричати.
— Що, скурвий сину, розумний дуже?
— Я попросив би Вас не лаятися, сер!
— Курва, розумний вишукався! Ти один із цих начитаних вражих синів, що злигаються, де тільки можна!
Він жбурнув у мене паперами. І завищав:
— МІСТЕР ДЖОНСТОН — ЧУДОВА ЛЮДИНА!
— Глупство. Він очевидний садист, — кажу.
— Ти скільки працюєш на Поштамті?
— Три тижні.
— МІСТЕР ДЖОНСТОН ПРАЦЮЄ НА ПОШТІ ВЖЕ ТРИДЦЯТЬ РОКІВ!
— І яке
— Я сказав, МІСТЕР ДЖОНСТОН — ЧУДОВА ЛЮДИНА!
Здавалося, що бідося хоче мене прибити. Мабуть, вони з Джонстоном спали разом.
— Гаразд, — кажу. — Містер Джонстон — чудова людина. Забудьте про цю сракабаньку.
Я вийшов і взяв собі ще вихідний. Звісно, своїм коштом.
Коли наступного ранку о п’ятій Джонстон мене побачив, то смикнувся на кріслі. Обличчя в нього було одного з сорочкою кольору. Проте не сказав нічого. Я й не переймався, до другої ночі я клюкав і злигався з Бетті. Я сперся на стіну й заплющив очі.
О сьомій Джонстон знову повезяв дупою по стільці. Усі, хто був на зміні, крім мене, хто був на зміні, уже отримали роботу чи були відправлені на інші дільниці, де була потрібна допомога.
— Все, Чінаскі. Сьогодні для тебе нічого нема.
Він спостерігав за моїм обличчям. Дідька лисого я перейматимусь. Усе, чого мені баглося. — дістатися ліжка і трохи поспати.
— Гаразд, Каменю[1], — сказав я. Листоноші позаочі звали його Каменем, а звертатись до нього так наважувався тільки я. Я вийшов, завіз свою чортопхайку і невдовзі вже повернувся в ліжко до Бетті.
— О, Генку, як добре!
— Ти достобіса права, крихітко!
Я підтягнувся до її теплої дули і заснув за сорок п’ять секунд.
А наступного ранку було те саме:
— Все, Чінаскі. Сьогодні для тебе нічого нема.