Пiд тихими вербами

Щоправда, скоро Зiнько одружився з Гаїнкою, її батько не раз та й не двiчi нахиляв зятя, щоб той iшов з їм однiєю стежкою. Та Зiнько швидко розiбрав, яка то стежка, i нею не пiшов, а Остап Колодiй незгiрше розiбрав, що вiн помилився на зятевi: вiн рахував, що як письменний Зiнько пристане до його, то вони вдвох таке заведуть, що ну! Бо йому, Остаповi, тiльки письменства й не ставало! Аж далi побачив, що Зiнько не туди зовсiм дивиться, то й облишив його жити, як тому хочеться… надто, що Зiнько нiколи нiякої помочi в його не прохав. Через те вони жили з Зiньком так, що не сварилися, та й не ладнали промiж себе, а йшли кожен сам собi.

Тим- Зiнько нiяким робом не мiг i думати, щоб тесть, знаючи вже його добре, та знову заходився закликати до якоїсь спiлки. Одначе ж закликав! Через що ж?

Щоб зробити Зiньковi добро? Може бути… хоча… Остап Колодiй не з таких, що робить дурно добро, хоч би й родичевi… а надто такому, що нiчого в його не просить i може сам собi прожити.

Може, не подужають самi землi взяти? Може. Але Зiнько, негрошовитий чоловiк, не здолає тут нiчого пособити; коли б уже вони шукали помочi, то знайшли б не одного заможнiшого за його.

А все ж кличуть! То виходить, що їм таки ж треба нащось Зiнька, саме його, а не кого iншого.

Нащо ж? Зiнько думав про це, думав i нiчого не мiг вигадати. Тiльки почував, що тут щось непевне.

Ввечерi Зiнько пiшов до свого приятеля Карпа. I Карпо був молодий чоловiк, недавно жонатий. Був письменний: як i Зiнько, навчився читати в дяка. Страшенно любив божественнi книжки i чимало мав їх у себе купованих. Iнших не любив, думаючи, що то все дурниця, казки та й годi. "Нащо воно нам?" - казав. Розмовляв бiльше про божественне та про громадськi справи i був великим i завзятим ворогом старшинi Копаницi за його вчинки з громадою. Жив у своїй невеличкiй, але чепурненькiй хатцi за малим не вбого, хоч працювали обоє з жiнкою щиро. Жiнку собi обiбрав не дуже чепурну, але ласкаву, мовчазну й працьовиту. I був щасливий з своєю Катрею та з маленьким сином. З себе був нечепурний, худий, з коротко пiдстриженою русявою борiдкою, з великими зморшками на чолi, але з глибокими розумними очима.

Увiйшовши Зiнько до його, побачив там уже й Васюту. Це був парубок увесь бiлявий, з надзвичайно веселими блакитними очима i з цiлою копицею настовбурченого русявого волосся на головi, з поганенькими бiлявими вусиками. Був уже немолодий, та що був дуже русявий, а вуси не росли, то здавався молодшим за свої лiта.

- О, i вся кунпанiя невеличка, але чесна! - промовив вiн, уздрiвши Зiнька.- Був би жiнку свою привiв, дак тобi б уже всi тут були. Треба так, щоб як нам зiходитися, дак щоб iз жiнками.

- Дак ти ж спершу оженись! - пожартував Зiнько.

- _ Коли ж нi одна не приходиться до мене! Одна проти мене дуже висока, а проти другої я дуже довгий.

- Дак хiба ж уже нема таких, що однаковi з тобою на зрiст? - засмiялася Катря.

- Чому нема? Є! Дак що ж? Одна дуже товста, а друга дуже тонка. Однiєї не обнiму, бо руки не сягнуть, а другої не стає на обнiмання. А коли й знайдеш на свою мiрку, дак знов лихо: одна дуже мовчазна,- нi з ким буде менi й розмовляти, а друга балакуча, дак за тiєю й я не поспiшуся слова сказати.

- Ну,- засмiялися в хатi,- де б то вже така й знайшлась, щоб тебе переговорила!

- От же й я так казав, дак же вирискалась! Я за нею тодi ну гнаться, ну гнаться!.. Гнавсь, гнавсь - де тобi!.. Коли ж у неї такi довгi ноги! Узяла та в Чорновус i втекла. Дак я вже тодi й годi ходити та дiвчат на свою мiрку мiряти.

Все село знало цю iсторiю з Одаркою Момотiвною, як Васюта закохався в неї, а вона його водила-водила та й пiшла в Чорновус за багатиря. Васюта й досi не мiг її забути, але глузував сам iз себе.

- Чи є таке на свiтi,- спитався Карпо,- щоб ти, Васюто, та з його не смiявся?

- От щоб я здох, коли не плакав над цибулею! Зiнько з Катрею смiялися, усмiхавсь i Карпо, а Васюта сидiв поважний.

- От що, братики,озвавсь нарештi Зiнько,- я до вас прийшов з однiєю новиною… Не знаю, як вам iздасться, а менi вона вiщує щось недобре.

- Молодице, нашорошуйте вуха, бо новина буде: є з чим по селу побiгти! - гукнув Васюта на Катрю.

- Ну, ця молодиця не з таких,- одповiв йому Зiнько.

Катря справдi була дивом на селi, бо нiколи не носила нiяких новин, i.за це найбiльше i влюбив її Карпо.

- Ну, коли вона така, що свого жiночого дiла не знає, дак я за неї розбрешу! - не вгавав Васюта.

- Ха-ха-ха! - не вдержалась Катря.- 3 тебе б i глухий засмiявся, Васюто.

- Де там смiються - сердяться! Я вчора приходжу до свого глухого сусiди, а вiн ворота на току лагодить. "Здоровi, дiду, були!" - "А то ж чиї, коли не твої, воли? - каже.- Уже вдруге на току! Я їм роги позбиваю!" - "Та я не про воли, я кажу: "Добридень!" - "Сам ти,- каже,- злидень, а я хазяїн!"

Катря знов засмiялась, а Карпо аж розсердився:

- Та годi-бо вже тобi штукарити!.. Тут чоловiк про дiло, а ти… Слухаймо краще Зiнькової речi!

Васюта замовк i тiльки поглядав чудно на Катрю та силкувався крутити бiлявого вусика, хоча з тим йому й менше щастило, як iз жартами.