Читаем Переслідуваний полностью

На спеціальній панелі був умонтований невеличкий екран БТБ. Напис під екраном застерігав, що при перемиканні каналів зображення на певний час зникатиме. Любителі телебачення могли скористатися кнопковим перемикачем.

Праворуч під екраном, поряд із фірмовим записником авіакомпанії, на ланцюжку висіла тоненька ручка виробництва "Дженерал атомікс". Річардс вирвав аркуш паперу й накарлючив:

"Я впевнений на 99%, що вам учепили якогось жучка, щоб підслуховувати — в черевику, волоссі чи, може, в рукаві. Маккоун зараз наслухає, жде, коли ви прохопитесь, я певен. Закатайте істерику, благайте, щоб я не смикав за кільце. Тоді в нас буде більше шансів. Згодні?"

Річардс показав написане Амелії, жінка кивнула головою, а він, повагавшись, дописав:

"Чому ви їм збрехали?"

Амелія взяла в нього ручку, яка на мить зависла над аркушем, що лежав у Річардса на коліні: "Не знаю. Через вас я почувалася вбивцею. Вигляд вашої дружини... Та й ви самі здавалися таким... — Ручка знову зависла в повітрі. — ...нещасним".

Річардс звів брови й ошкірився — останнє слово боляче вразило його. Він знову запропонував їй ручку, але жінка мовчки похитала головою. Річардс написав: "За п'ять хвилин починайте виставу".

Вона кивнула. Річардс зібгав аркушика, запхав його до попільнички в підлокітнику й підпалив. Папір спалахнув і якусь мить горів ясним полум'ям; у вікні теж зайнявся крихітний вогник. Коли полум'я згасло, Річардс розтовк попіл.

За п'ять хвилин Амелія Вільямс почала стогнати. Все було так щиро, що Річардс навіть злякався. Потім у нього майнула думка, що, може, вона й не прикидається.

— Будь ласка, не треба,— благала вона. — Прошу вас, не випробовуйте його нервів. Я ж вам нічого поганого не зробила. Я хочу додому, до свого чоловіка. В нас теж дочка, їй шість років. Вона ж питатиме, де її мама.

Річардс відчув, як у нього двічі сіпнулась брова. Він не хотів, щоб жінка аж так старалась. Аж так.

— Він дурний,— сказав Річардс, намагаючись говорити не дуже гучно, аби це не здавалося розрахованим на чуже вухо,— але, я сподіваюся, не настільки дурний. Все обійдеться, місіс Вільямс.

— Вам легко говорити. Ви нічого не втрачаєте.

Річардс не відповів. Амелія справді мала рацію. Нічого, бо вже все втратив.

— Ну покажіть йому, хай побачить,— молила вона. — Бога ради, чому ви її не покажете? Тоді він повірить... скаже, щоб відмінили тривогу на землі. На нас увесь час націлені ракети. Я сама чула, як він про це казав.

— Не можу я нічого показати,— заперечив Річардс. — Щоб дістати її з кишені, треба поставити кільце на запобіжник, тобто ризикувати. Нас усіх тут може рознести на шмаття. До того ж,— додав він глузливо,— я однаково не показав би її, навіть якби це було просто зробити. Цьому недоумкові є що втрачати. Тож нехай мліє.

— Мабуть, я далі не витримаю,— тупо сказала Амелія. — Я ладна штурхонути вас і покінчити з цим усім. Нас однаково жде такий кінець, хіба ні?

— Ви не... — почав був Річардс, та в цю мить двері другого класу розчахнулись і до салону майже вдерся Маккоун. Обличчя його було спокійне, зате очі світились дивним блиском, який Річардс одразу впізнав. То був блиск жаху — білий, шалений, палючий.

— Місіс Вільямс,— швидко кинув Маккоун. — Кави, будь ласка. Сім порцій. Мабуть, у цьому рейсі вам доведеться виконувати роль стюардеси.

Жінка підвелась і, не глянувши на жодного з чоловіків, спитала:

— Де?

— Пройдіть уперед,— лагідно сказав Маккоун. — Ніс доведе. — Цей м'який з вигляду чоловічок, який так добродушно кліпав очицями, був готовий кинутися на Амелію Вільямс одразу, тільки-но помітив би, що вона виявляє прихильність до Річардса.

Не озираючись, вона пішла вздовж проходу.

Втупивши погляд у Річардса, Маккоун спитав:

— Ти відмовишся від свого задуму, якщо я пообіцяю тобі прощення, друже?

— "Друже". Таке масне слово в твоїх вустах,— здивовано промовив Річардс. Зігнувши пальці на вільній руці, він обдивився руку. Засохла кров, рани та подряпини нагадали про лісову "прогулянку" в південному Мені із зламаною щиколоткою. — Справді масне. Наче кинув на сковороду два фунти жирних шніцелів — інших у магазинах "Добробут" нашого Південного району не дістанеш. — Річардс глянув на вміло приховане костюмом Маккоунове черевце. — А тут ми бачимо щось зовсім інше. Твоє черевце виросло, мабуть, на біфштексах. З найкращої вирізки. А найкраща вирізка жиру не має, хіба що скраєчку, правду я кажу?

— Прощення,— повторив Маккоун. — Як тобі звучить це слово?

— Як брехня,— посміхнувся Річардс. — Як смердюча брехня. Думаєш, я не знаю, що ти звичайний найманець?

Маккоун почервонів. Не просто зашарівся — його обличчя стало схожим на цеглину.

— А непогано було б потренуватися на тобі у моєму домашньому тирі,— сказав він. — Є такі високочутливі розривні кулі. Після неї голова нагадує гарбуз, що впав на хідник з горішнього поверху хмарочоса. Кулі наповнені газом. Розриваються від зіткнення з будь-яким предметом. А от якщо поцілити в живіт...

— Стережись! Висмикую кільце! — крикнув Річардс.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Абсолютное оружие
Абсолютное оружие

 Те, кто помнит прежние времена, знают, что самой редкой книжкой в знаменитой «мировской» серии «Зарубежная фантастика» был сборник Роберта Шекли «Паломничество на Землю». За книгой охотились, платили спекулянтам немыслимые деньги, гордились обладанием ею, а неудачники, которых сборник обошел стороной, завидовали счастливцам. Одни считают, что дело в небольшом тираже, другие — что книга была изъята по цензурным причинам, но, думается, правда не в этом. Откройте издание 1966 года наугад на любой странице, и вас затянет водоворот фантазии, где весело, где ни тени скуки, где мудрость не рядится в строгую судейскую мантию, а хитрость, глупость и прочие житейские сорняки всегда остаются с носом. В этом весь Шекли — мудрый, светлый, веселый мастер, который и рассмешит, и подскажет самый простой ответ на любой из самых трудных вопросов, которые задает нам жизнь.

Александр Алексеевич Зиборов , Гарри Гаррисон , Илья Деревянко , Юрий Валерьевич Ершов , Юрий Ершов

Фантастика / Боевик / Детективы / Самиздат, сетевая литература / Социально-психологическая фантастика