Переслідуваний

"А може, це все облуда? — сяйнула йому в голові шалена думка. — Може, вони поставили за вікнами стереоскопічні кінопроектори?.."

Зусиллям волі він відігнав од себе цю думку.

Докотившись до кінця доріжки, літак незграбно звернув праворуч. Тепер він їхав упоперек злітних смуг, поминув одну, другу. На третій повернув ліворуч і на мить зупинивсь. У переговорному пристрої для внутрішнього зв'язку почувся невиразний голос Голловея:

— Злітаємо, містере Річардс.

Спочатку літак рухався повільно, не швидше, ніж автомобіль на повітряній подушці, а потім раптом порвавсь уперед з такою швидкістю, що Річардс мало не закричав од жаху.

Його вдавило у м'яку спинку крісла, посадочні вогні миготіли із паморочливою швидкістю. Густі чагарі та низькорослі, зачахлі від газів деревця на розколотому навпіл палаючим сонцем небокраї з ревінням понеслись назустріч. Турбіни вили дедалі дужче, дужче, дужче. Знову задрижала підлога.

До Річардса раптом дійшло, що Амелія Вільямс обіруч учепилася за його плече; її обличчя перекосила жалюгідна гримаса страху.

"Господи милосердий, вона теж летить уперше!"

— Летимо,— сказав Річардс. Він упіймав себе на тому, що знову й знову й знову повторює це слово й ніяк не може зупинитись. — Летимо. Летимо.

— Куди? — прошепотіла Амелія.

Річардс не відповів. Він сам лише тепер починав про це здогадуватись.

25 проти 100...

Два полісмени, що чергували на східному в'їзді до аеропорту, стежили, як велетенський лайнер розганяється на злітній смузі, набираючи швидкості. У згуслій темряві блимали оранжевий та зелений вогні, від пронизливого виття турбін позакладало вуха.

— Полетів. їй-Богу, полетів.

— Куди?

Вони дивились, як чорна маса літака відривається від землі. Гуркіт моторів став якимсь дивним і невиразним, нагадуючи артилерійську канонаду холодного ранку. Лайнер круто набирав висоту — річ така ж проста, звичайна, прозаїчна, як ото шматочок масла на тарілці,— і все ж здавалося неймовірним, що він полетів.

— Гадаєш, він таки має вибухівку?

— А біс його знає.

Ревіння літака поступово віддалялось.

— І все ж, скажу тобі одну річ. — Полісмен відвів погляд од вогнів, що чимраз меншали в темряві, підняв комір. — Я радий, що він прихопив із собою того вилупка. Того Маккоуна.

— Можна задати тобі особисте запитання?

— Якщо мені не треба буде на нього відповідати.

— Ти хотів би, щоб йому пощастило?

Полісмен довго мовчав. Звук літака слабнув, слабнув і слабнув, аж поки стишився до уявного бриніння напружених нервів.

— Так.

— А думаєш, пощастить?

У темряві півмісяцем блиснула білозуба усмішка.

— Друзяко, я думаю, що шерех буде добрячий.

24 проти 100...

Земля провалилась униз.

Річардс зачудовано дивився в ілюмінатор і не міг надивитися; він проспав увесь свій перший політ, наче знав, що на нього чекає ще такий, як оцей. Небо потемніло і стало оксамитовим, майже чорним. На нього несміливо викотилися перші зорі. На західному крайнебі від сонця залишилась тільки вузенька оранжева смужка, яка вже неспроможна була освітити землю. Внизу, наче в гніздечку, виднілася жменька вогнів — мабуть, Деррі.

— Містере Річардс!

— Слухаю. — Він підскочив у кріслі, наче його хтось штрикнув.

— Ми перебуваємо в зоні очікування. Тобто виписуємо велике коло над аеропортом. Які будуть настанови?

Річардс замислився. Не можна одразу відкривати всі карти.

— На якій найменшій висоті може летіти ця машина?

Настала пауза — радилися довгенько.

— Дві тисячі футів,— обізвався нарешті Голловей. — Це проти інструкції, але...

— Дарма,— урвав його Річардс. — Певною мірою я віддаю себе у ваші руки, містере Голловей. Я мало тямлю в авіації і певен, що вас про це встигли поінформувати. Але не забувайте, будь ласка, що люди, які знають безліч способів обдурити мене, сидять усі на землі, в безпеці. Якщо ви хоч раз збрешете мені, і я дізнаюся...

— Ніхто тут не збирається вам брехати,— сказав Голловей. — Ми зацікавлені лише в тому, щоб посадити машину так само, як підняли її в повітря.

— Гаразд... — Річардс помовчав.

Амелія Вільямс сиділа поряд, напружено випроставшись і поклавши руки на коліна.

— Летіть просто на захід,— раптом сказав Річардс. — Висота — дві тисячі футів. Дорогою називайте орієнтири, будь ласка.

— Орієнтири?

— Над чим ми пролітатимемо,— пояснив Річардс. — Мені випало літати лише другий раз у житті.

— Он як,— з полегкістю мовив Голловей.

Підлога під ногами нахилилася, те ж саме зробила темна лінія за вікном, де сідало сонце. Річардс дивився, мов зачарований. Тепер лінія навскіс перетинала грубе скло ілюмінатора, спалахуючи зблисками біля самого скла. "Ми наздоганяємо сонце,— подумав він. — Хіба це не диво?"

Було тридцять п'ять хвилин на сьому.

23 проти 100...

Спинка переднього крісла виявилася для Річардса справжнім відкриттям. Там була кишеня, а в кишені — брошура з правилами безпеки. На випадок бурхливих повітряних потоків застебніть ремінь. Якщо в салоні падає тиск, надіньте повітряну маску, що висить у вас над головою. У разі пошкодження двигунів, дістанете додаткові інструкції від стюардеси... У випадку авіакатастрофи, сподіваємось, у ваших зубах є досить пломб, аби ідентифікувати вашу особу.