Печера ідей

На майданчику саме змагалися два борці: цілковито голі й лискучі від поту, їхні тіла впирались одне в одне, неначе прагнули буцнутись головами; руки м’язистими звоями охоплювали шию суперника; крізь гамір юрби чути було, як борці, наче бики, ревуть від тривалої натуги; слина білими пасмами звисала з їхніх ротів, немов якісь чудернацькі варварські прикраси; боротьба була люта, нещадна, доконечна.

Щойно зайшовши до гімнасія, Діагор смикнув Геракла Понтора за плащ.

— Он він! — голосно промовив філософ і вказав у натовп.

— Аполлоне-світе!.. — пробурмотів Геракл.

Діагор помітив його подив.

— Правда ж, я не перебільшував, коли описував тобі Анфісову вроду? — сказав він.

— Мене вразила не врода твого учня, а той старий, що балакає з ним. Я знаю цього чоловіка.

Вони вирішили провести розмову в роздягальні. Геракл стримав Діагора, що рвучко кинувся до Анфіса, і простягнув йому клаптик папірусу.

— Це запитання, які треба поставити. Розмовляй ти — так я зможу краще обміркувати його відповіді.

Поки Діагор читав запитання, скажений ґвалт, який здійняла юрба, змусив їх обернутися до палестри: панкратист завдав суперникові звірячого удару головою в обличчя. Звук, либонь, чути було в усьому гімнасії: неначе оберемок хмизу затріщав під нестримним копитом величезної тварини. Борець поточився і мало не впав, хоча, здавалося, не так від удару, як від несподіванки: він навіть не здійняв рук до свого обличчя, знесиленого й понівеченого, наче стіна, розтрощена рогами оскаженілого звіра, а лише відступив, широко розплющеними очима втупившись у суперника, немовби той утнув йому несподівану штуку. Тим часом чітка структура його рис нижче очей безгучно руйнувалася, а з губ і великих ніздрів потекла густа цівка крові. Попри це, борець не впав. Глядачі обрáзами під’юджували його дати здачі.

Діагор привітався зі своїм учнем і сказав йому кілька слів на вухо. Обоє рушили до роздягальні, а старигань, що перед цим розмовляв із Анфісом, здивовано розширив очі-онікси, помітивши розгадника. Тіло він мав почорніле і зморщене, наче величезна головешка.

— Клянуся Зевсом і Аполлоном Дельфійським, Геракле Понторе, ти тут! — вереснув він голосом, що звучав так, ніби його грубо проволочили нерівною кам’янистою поверхнею. — Учинімо ж узливання на пошану Діоніса Бромія, бо ж Геракл Понтор, розгадник таємниць, вирішив навідатися до гімнасія!

— Час від часу повправлятися не зашкодить, — Геракл залюбки відповів на його бурхливі обійми: він віддавна знав цього старого раба-фракійця — адже той служив ще його родині — і ставився до нього як до вільного. — Вітаю тебе, о Евмарху, і радий пересвідчитися, що ти такий самий молодий у своїй старості, як завжди.

— Де ж пак! — вигукнув старий, легко перегукуючи скажене ревище юрби. — Зевс доточує мені віку, але умалює тіла. У тебе, як бачу, прибуває і того, і того…

— Принаймні голова наразі не гладшає, — обоє розсміялися, і Геракл озирнувся довкола. — А куди подівся мій супутник?

— Онде, разом із моїм учнем, — Евмарх вказав у натовп довгим і скарлюченим, як ріг, пальцем.

— Твоїм учнем? То ти Анфісів педагог[35]?

— Уже ні! І нехай мене вхоплять Добродійниці, якщо я ним знову стану! — Евмарх зробив апотропеїчний[36] жест руками, щоб відігнати лихо, яке могла накликати сама згадка про Ериній.

— Схоже, ти сердишся на нього.

— І маю на те підстави! Його щойно взяли до війська, і цей твердолобий упертюх зненацька вирішив, що хоче вартувати храми в Аттиці, оддалік від Афін! Його батько, благородний Праксіной, попрохав мене переконати його змінити думку…

— Але ж, Евмарху, ефеб має служити Місту там, де найбільша потреба…

— Заради егіди Афіни Ясноокої, Геракле! Не смійся з моєї сивини! — пронизливо скрикнув Евмарх. — Я ще здатен буцнути затверділою головою твоє черево, схоже на міх із вином! Там, де найбільша потреба?.. Заради Зевса Кроніда! Таж його батько — цьогорічний притан[37] Народних зборів! Анфіс міг обрати собі долю куди приємнішу, ніж решта новобранців!

— А коли твій вихованець ухвалив таке рішення?

— Кілька днів тому! Я тут, власне, для того, щоби спробувати переконати його добре подумати.

— Нинішні часи диктують інші смаки, Евмарху. Хто тепер хоче служити Афінам у Афінах? Молодь прагне чогось нового…

— Якби я не знав тебе так добре, — зауважив старий, похитуючи головою, — то подумав би, що ти говориш серйозно.

Вони протовпилися крізь юрмище й опинилися перед входом до роздягальні. Сміючись, Геракл промовив:

— Ти повернув мені добрий гумор, Евмарху! — він поклав до порепаної долоні раба-педагога жменю оболів. — Зачекай мене тут. Я не надовго. Хочу дати тобі невеличке завдання.

— Чекатиму на тебе так само терпляче, як Перевізник через Стікс чекає на нові душі, — запевнив його Евмарх, радий несподіваному дарунку.

Діагор і Геракл стояли в тісному приміщенні, що правило за роздягальню, тоді як Анфіс присів на низенький столик і схрестив ноги.