Легка тінь нашого Митькозавра змигнула востаннє перед моїми очима і зникла назавжди.
Василь закашлявся і знов пустив ротом фонтанчик.
— А здорово я вас, га, у дурні пошив? А ви й клюнули.
— Ах ти ж... Ах ти ж брахіцефал, — засичав я, підступаючи до нього. — Ах ти ж виплодок нещасний. То ти нас дурити здумав! Ану, Митю, давай-но виб’ємо йому бубни!
— Та кинь, Сергію, — озвався Митько. — Давай краще подякуємо йому, — мовив раптом.
— Подякуємо? — дурнувато гигикнув Василь. — За що подякуєте?
Я теж здивовано зиркнув на Митька.
— Васю, — почув я голос мого друга. — А що ти знаєш про стегозаврів?
— Стегозаврів? — перепитав той.
— А про археоптерикса?
— Кого-кого?
— А про індрикотеріїв? — не став навіть повторювати Митько.
— Та йди ти зі своїми птеріями.
— Так от, Васю, ми тобі вдячні, Васю, за те, Васю, що ти влаштував нам такі чудові канікули. Ми, Васю, відкрили для себе такий світ, якого тобі, Васю, і не снилося. Ти сказав, що пошив нас у дурні. Ти, Васю, коли хочеш знати, сам себе пошив у дурні.
— Но-но, легше там, — озвавсь Василь. Він уже трохи оговтавсь, і видно було, як допекли й дошкулили йому Митькові слова.
— От за це й спасибі тобі, Васю, — не звернувши уваги на цей застережливий вигук, закінчив Митько. — Ходімо, Сергію.
I ми пішли. А Василь лишився на піску — мокрий і жалюгідний.
Ніхто з нас не зронив і слова, та чи й була в них, у словах, якась потреба? Ось-ось уже мав спалахнути обрій там, де сходить сонце. Я крокував поруч із Митьком і думав: «Як здорово минув у нас цей місяць».
«А колекція? — нараз виринуло в моїй пам’яті. — А як же колекція? Але ж у нас попереду ще півліта, — тут же заспокоїв я себе. — Ще цілий місяць. Теж, мабуть, не менш цікавий і переповнений новими подіями. І взагалі у нас попереду ще дуже багато цікавого, і завжди так буде, поки ми з Митьком».
Поки ми з Митьком...
«Мова моя золота, світ безкрайній, милий...»
Що перше спадає на думку, коли думаєш про письменника Ярослава Стельмаха? Мабуть, його безмірна любов до слова, до мов. Найперше — побожне ставлення до рідної, української мови. «Для мене кожне українське слово на вагу золота», — бувало, повторював він, заглиблюючись у літературні й словникові мовні розсипи, синонімічні, антонімічні ряди, а також заслуховуючись усними діалектними говірками.
Дуже важливим чинником було його україномовне оточення, неповторна мова батька Михайла Стельмаха, класика української літератури, спілкування змалечку з блискучими письменниками: Максимом Рильським, Платоном Вороньком, Андрієм Малишком.
Через відсутність переднього зуба трирічний Славко не вимовляв букву «с», тому Юрій Збанацький, даруючи йому свою дитячу книжечку, написав: «Маленькому Славику Стельмаху (Шлавику Штельмаху)».
«Ярославу Стельмаху від автора — старої тітки Оксани», — так написала відома дитяча письменниця Оксана Іваненко.
А ось що бажає на своїй збірці усмішок Остап Вишня: «Хорошому хлопчикові Славкові Стельмаху — на день народження. Як вивчишся — будеш читати діда Вишню і згадувати. 30 листопада 1955 року, м. Київ».
Зростав він у «літературному» письменницькому будинку, на якому зараз ви можете побачити безліч меморіальних дощок нашим видатним письменникам (на розі київських вулиць Б. Хмельницького і М. Коцюбинського). Не полінуйтеся прогулятися цими старими вуличками й уважно роздивитися дуже цікаві пам’ятки.
У ті часи (а народився Ярослав Стельмах 1949 року) українську мову нечасто було чутно у Києві, власне, як і в інших великих містах — наслідок витіснення нашої мови ще з часів Російської імперії. Тож великою мірою завдяки саме українським письменникам нашу мову не було знищено остаточно. Кількість українських шкіл по містах меншала й меншала. В інститутах більшість предметів викладалися російською.
Але маленький Ярослав (як і багато дітей інших письменників) навчався у чудовій українській школі, в минулому — гімназії Павла Галагана. Піднімаючись від Хрещатика вулицею Богдана Хмельницького, непарною лівою стороною, ви побачите Музей української літератури. Ось там тоді й була знаменита київська школа № 92, тогочасний острівець українського слова. Подивіться і ви на цю будівлю вишуканої архітектури, зайдіть до надзвичайно цікавого музею, дізнайтеся захоплюючу історію про фундатора гімназії і про те, хто такий Павло Галаган.
Отже, як ми бачимо, Ярослав дорослішав і мужнів серед чарівного звучання чарівної рідної мови, такої солодкої й дорогої для нього.
Ще студентом Київського інституту іноземних мов юний Стельмах взявся до перекладів дитячих англійських творів, а потому й сам почав писати оповідання для дітей.
Поглиблене занурення у багатства англійської мови зробило його переклади бездоганними. А вже пізніше з’явились його «дорослі» п’єси і переклади з англійської та американської класики.