Митькозавр із Юрківки

— І лопатку тоді я сьогодні брати не буду, бо ж ви, мабуть, і яму хочете закидать, а то ще втелющиться хтось ізнов та в’язи скрутить. А я вже піду.

— Посидьте, дідусю, ще, — улесливо завели ми.

— Та ні, піду. Пізненько вже. А це, бач, хотів молочка вам принести. Ну, бувайте.

— До побачення, дідусю. До завтра, спасибі вам, — кволо відповіли ми.

— І хитрющий же дідуган, — мовив по хвилі Митько.

— Все зрозумів.

— Та тут уже нічого не вдієш.

— Добре, що кілка не вбили, як ти казав.

— Авжеж, це ще дідові пощастило.

На цьому ми й погодились.

Розділ VIII. Нічний гість. Негативні наслідки навчання уві сні.

Сухо тріщало веселе багаття, висвітлюючи стовбури навколишніх дерев, а ми, продовжуючи розмову, били ко­марів, які за два тижні вже звикли до нашої «Гвоздики».

— Воно таки існує, — задумливо протягнув Митько, ляскаючи себе по шиї.

— А може, Митю, то все вигадки?

— Аякже, вигадки... — договорити він не встиг.

Тривожний рев розлігся над озером, вдарив у курінь, рвонувсь увись, і вже далеко-далеко такою самою тривогою й незбагненністю озвався ліс: о-о-у-у-у-у.

Митько скочив на ноги:

— Ти чув?

— Чув, — ледь озвався я.

З ліхтариком у руках ми кинулись до берега.

— Тільки разом, — на ходу кричав Митько. — Як з одним що трапиться, другий поможе.

— Звичайно! — відгукнувсь я, світячи під ноги.

Попереду щось голосно плюснуло.

— Туди!

— Туди! — тривожно озвалось у мене в животі.

Пробігши ще трохи, ми засапано зупинились. Метрах в семи од берега щось булькало.

— Он, — присвітив я бульбашки, що з’являлися на по­верхні.

— Воно, — потвердив Митько, трохи непевно ступаю­чи у воду.

— Куди? — схопив я його за руку. — Ти що?

— Пусти!

— І не подумаю. Назад! Ти що, збожеволів! Щоб під воду затягло? Як дурне теля? Не здумай лізти, — тягнув я його що було сили.

— Та добре вже. Не полізу, — сердито озвався він. — Пусти.

Ми стояли по коліна у воді і дивились на ті дивні бульбашки. Ще хвилина, і все затихло.

— Ну от, — порушив мовчанку Митько. — Все. Ех, та­ка нагода!

— Схопило б тебе за ногу, була б тобі нагода!

— При чому тут нога! Хіба ти не розумієш? Це ж, може, єдиний шанс. І так безглуздо його втратити.

— Так-то воно так, — і собі зітхнув я. — Але ж не ризикувати життям!

— А всі великі дослідники! Багато б вони відкрили, якби не ризикували? А ти все зіпсував! Та якби вони були такі, як ти, світ, мабуть, не знав би й половини того, що знає тепер!

— Такі як я! Так, виходить, я винен у тому, що не пустив тебе, може, на вірну смерть? А коли б воно тебе вхопило, мені що, ліхтариком його по голові бити? Воно і мене разом із ліхтариком проковтнуло б!

— Ну добре... Це я так, спересердя, — промимрив Мить­ко. — Тс-с-с, — прошепотів, торкнувшись мого плеча.

— Що?

— В кущах зашаруділо.

— Та вже вчувається, — махнув я рукою. — Ходімо.

— Ходім. — Ми повернулися до куреня і залізли все­редину. — Ну, то вигадки чи не вигадки? — з’єхидничав Митько.

— Мабуть, таки правда.

— «Мабуть»... Ще й зараз не вірить! Хочеш, я тобі почитаю?

— Я хочу спати.

— То ти засинай, а я читатиму. Про палеозойську еру, згода?

— Читай, краще запам’ятаю.

— То слухай: «Якби ми з вами опинились у лісі кам’я­но­вугільного періоду, то навряд чи у вас склалося б приємне враження...»

— Авжеж, — ліниво погодивсь я.

— Що?

— Авжеж, кажу.

— А-а... Ну слухай далі. Я вибірково...

— Давай.

— «...Лиш зрідка мертву тишу порушував плюскіт води: то по болоту брьохали тварюки, що виглядом своїм нагадували саламандр, але набагато більших за розмірами, — стегоцефали».

«Цікаво, — думав я під Митькове бурмотіння, — хто ж усе-таки живе в нашому озері? Чи дізнаємося ми про це коли-небудь?»

— «...Іноді в повітрі пролітали величезні хижі бабки, розмахом крил до сімдесяти п’яти сантиметрів...» — усе тихше й тихше звучав голос мого друга. Аж ось і зовсім замовк.

Я брів болотом. Усе навкруг справляло навряд чи приємне враження. Товсті стовбури плаунів були вкриті листяними подушками з рубцями від опалого листу, а саме листя звисало лише з горішніх гілок. Лепідодендрони спліталися кронами із сигіляріями, створюючи вічну півтемряву. Коли-не-коли наді мною пролітали бабки з розмахом крил до сімдесяти п’яти сантиметрів, а здоровенні павуки, таргани та скорпіони сердито блимали з густих чагарників. Ось неподалік почувся плюскіт води: якась тварюка насилу виповз­ла на берег з рибиною в пащі. «Стегоцефал, — безпомилково визначив я. — Перші наземні хребетні».

Десь неподалік затріщали гілки, все ближче і ближче — на відкриту галявину вискочило двоноге страховисько разів у три вище за мене і вишкірило зуби. «Тиранозавр, — жахнувсь я, — страшний ворог усіх наземних тварин. Але ж він повинен з’явитися пізніше. Хоча б так мільйонів на сорок років». Але роздумувати було ніколи. Хижо прискаливши око, тварюка кинулася на мене. Хутко зірвав я з плеча рушницю, приціливсь... і тут тільки помітив, що в руках у мене не зброя, а сачок. Ще сьогодні я ловив ним метеликів, а зараз тебе самого, як ту комаху... Ось іще один крок могутніх лап, хижак хапає мене передньою кінцівкою за руку...