Механічне Еґо

       — «За взаємною згодою контракт анулюється… «Так, так, — сказав Уотт, ставлячи свій підпис на документі, який лежав перед ним на столі. — Ну, от і все. Але куди подівся Мартін? Адже він увійшов з вами, я сам бачив.
       — Хіба? — дещо не до ладу запитала Еріка. Вона й сама морочилася над тим, яким чином Мартін примудрився так безвісно зникнути. Чи може, він, з блискавичною швидкістю, заліз під килим?
       Відігнавши цю думку, вона протягнула руку за папером, який Уотт почав акуратно згортати.
       — Зачекайте, — сказав Сен-Сір, випнувши нижню губу. — А як щодо пункту, який дає нам виключне право на наступну п’єсу Мартіна?
       Уотт перестав згортати документ, і режисер негайно цим скористався.
       — Що б він там накрапав, а я зумію зробити з цього новий фільм для Діді. А, Діді? — Він погрозив сосископодібним пальцем чарівній зірці, яка слухняно кивнула.
       — Там будуть тільки чоловічі ролі, — поспішно сказала Еріка. — До того ж ми обговорюємо розірвання контракту, а не права на п’єсу.
       — Він дав би мені це право, якби був тут! — пробурчав Сен-Сір, піддаючи свою сигару жахливим катуванням. — Чому, чому все повстає проти істинного художника? — Він махнув величезним волохатим кулаком. Тепер мені доведеться обламувати нового сценариста. Яка безглузда витрата часу! А вже через два тижні Мартін став би сен-сірівським сценаристом! Та й тепер ще не пізно…
       — Боюся, що пізно, Рауль, — з жалем сказав Уотт. — Справді ж, бити Мартіна сьогодні в студії вам все-таки не слід було.
       — Але… але він же ж не посміє подати на мене в суд. В Міксо-Лідії…
       — А, здрастуйте, Нік! — вигукнула Діді з сяючою посмішкою. — Навіщо ви ховаєтеся за фіранкою?
       Очі всіх звернулися до віконних фіранок, за якими в цю мить з моторністю сполоханого бурундука зникло біле як крейда, спотворене жахом обличчя Ніколаса Мартіна. Еріка квапливо сказала:
       — Але ж це взагалі не Нік. Зовсім навіть не схожий. Ви помилилися, Діді.
       — Хіба? — запитала Діді, вже готова погодитися.
       — Так, звичайно, — відповіла Еріка і протягнула руку до документа. — Дайте його мені, і я…
       — Стійте! — по-бичачи заревів Сен-Сір. Втягши голову в могутні плечі, він затупотів до вікна й відсмикнув фіранку.
       — Ага, — лиховісним голосом вимовив режисер. — Мартін!
       — Неправда, — промурмотав Мартін, марно намагаючись сховати свій породжений стресом жах. — Я відрікся.
       Сен-Сір, відступивши на крок, уважно вдивлявся в Мартіна. Сигара в нього в роті повільно задерлася догори. Губи режисера розтягла злісна усмішка. Він потряс пальцем біля самих тремтячих ніздрів драматурга.
       — А, — сказав він, — під вечір пішли інші пісні, так? Вдень ти був п’яний! Тепер я все зрозумів. Черпаєш хоробрість в пляшці, як тут кажуть?
       — Нісенітниця, — заперечив Мартін, надихаючись поглядом, який кинула на нього Еріка. — Хто це сказав? Все — ваші вигадки! Про що, власне, мова?
       — Що ви робили за фіранкою? — запитав Уотт.
       — Я взагалі не був за фіранкою, — доблесно оголосив Мартін. — Це ви були за фіранкою, ви всі! А я був перед фіранкою. Хіба я винний, що ви всі сховались за фіранкою в бібліотеці, немов… мов змовники?
       Останнє слово було обрано дуже невдало — в очах Мартіна знову спалахнув жах.
       — Так, як змовники, — продовжував він нервово. — Ви думали, я будь-чого не знаю, так? А я все знаю! Ви тут всі убивці і плетете злочинні інтриги. От, значить, де ваше лігвище! Всю ніч ви, наймані пси, гналися за мною по п’ятах, немов за пораненим карибу, намагаючись…
       — Нам пора, — з розпачем сказала Еріка. — Ми і так ледь-ледь встигнемо спіймати останнього кари… тобто останній літак на схід.
       Вона протягнула руку до документа, але Уотт раптом сховав його в кишеню і повернувся до Мартіна.
       — Ви дасте нам виключне право на вашу наступну п’єсу? запитав він.
       — Звичайно, дасть! — загримів Сен-Сір, досвідченим поглядом оцінивши напускну браваду Мартіна. — І в суд ти на мене не подаси, інакше я тебе відлупцюю як слід. Так ми робили в Міксо-Лідії. Власне кажучи, Мартін, ви зовсім і не хочете розривати свій контракт. Це просте непорозуміння. Я зроблю з вас сен-сірівського сценариста, і все буде добре. От так. Зараз ви попросите Толівера розірвати цей папірець. Вірно?
       — Звичайно, ні! — крикнула Еріка. — Скажи йому це, Нік! Настало напружене мовчання. Уотт чекав з настороженою цікавістю. І бідолашка Еріка теж. В її душі йшла болісна боротьба між професійним обов’язком і презирством до жалюгідного боягузтва Мартіна. Чекала й Діді, широко розчахнувши величезні очі, а на її прекрасному обличчі грала весела посмішка. Однак бій йшов, безперечно, між Мартіном і Раулем Сен-Сіром.
       Мартін у розпачі розправив плечі. Він повинен, повинен показати себе справжнім Грозним — тепер або ніколи. Вже в нього був гнівний вид, як в Івана, і він намагався зробити свій погляд лиховісним. Загадкова посмішка з’явилася на його губах. На мить він дійсно набув подібності з грізним російським царем — тільки, звичайно, без бороди й вусів.
       Мартін зміряв міксо-лідійця поглядом, переповненим монаршим презирством.
       — Ви порвете цей папірець і підпишете угоду з нами на вашу наступну п’єсу, так? — сказав Сен-Сір, але з легкою непевністю.
       — Що захочу, те і зроблю, — повідомив йому Мартін. — А як вам сподобається, якщо вас заживо зжеруть собаки?»
       — Справді ж бо, Рауль, — втрутився Уотт, — спробуємо залагодити це, нехай навіть…
       — Ви зволієте, щоб я пішов у «Метро-Голдвін» і взяв з собою Діді? — крикнув Сен-Сір, повертаючись до Уотта. — Він зараз же підпише! — І, сунувши руку у внутрішню кишеню, щоб дістати ручку, режисер усією тушею насунувся на Мартіна.
       — Вбивця! — верескнув Мартін, невірно витлумачивши його рух. На мерзенному обличчі Сен-Сіра з’явилася зловтішна посмішка.
       — Він у нас в руках, Толівер! — вигукнув міксо-лідієць з великоваговим торжеством, і ця моторошна фраза виявилася останньою краплею. Не витримавши подібного стресу, Мартін з божевільним криком шаснув повз Сен-Сіра, розчинив найближчі двері і сховався за ними. Вслід йому линув голос валькірії Еріки:
       — Залиште його в спокої! Чи вам мало? От що, Толівер Уотт: я не піду звідси, поки ви не віддасте цей документ. А вас, Сен-Сір, я попереджаю: якщо ви…
       Але до цього часу Мартін вже встиг проскочити п’ять кімнат, і кінець її промови завмер на відстані. Він намагався змусити себе зупинитися і повернутися на поле бою, але марно — стрес був надто сильний, жах гнав його вперед коридором, змусив прошмигнути в якусь кімнату і жбурнув об якийсь металевий предмет. Відлетівши від цього предмета й впавши на підлогу, Мартін виявив, що перед ним ЕНІАК Гама Дев’яносто Третій.
       — От ви де, — сказав робот. — А я в пошуках вас обнишпорив увесь простір-час. Коли ви змусили мене змінити програму експерименту, ви забули дати мені розписку, що берете відповідальність на себе. Оскільки об’єкт довелося зняти через зміну в програмі, начальство з мене всі шестірні витрусить, якщо я не надам розписку з знімком ока об’єкта. Сторожко озирнувшись, Мартін піднявся на ноги.
       — Що? — запитав він неуважно. — Послухайте, ви повинні повернути мене до звичайного стану. Всі мене намагаються вбити. Ви з’явилися саме вчасно. Я не можу чекати дванадцять годин. Змініть мене негайно.
       — Ні, я з вами покінчив, — безсердечно відповів робот. — Коли ви наполягли на накладенні чужої матриці, ви перестали бути неопрацьованим об’єктом і для продовження досліду тепер не придатні. Я б відразу взяв у вас розписку, але ви зовсім мене заморочили вашим дізраелівським красномовством. Давайте-но, потримайте от це біля свого лівого ока двадцять секунд; він протягнув Мартіну блискучу металеву пластинку. — Вона вже заповнена і сенсибілізована (примітка: зі збільшеною фоточутливістю). Потрібен лише відбиток вашого ока. Прикладете її — і більше ви мене не побачите. Мартін відсахнувся.
       — А що буде зі мною? — запитав він тремтячим голосом.
       — Звідки я знаю? Через дванадцять годин матриця зітреться і ви знову станете самим собою. Притисніть-но пластинку до ока.
       — Притисну, якщо ви перетворите мене в мене, — спробував торгуватися Мартін.
       — Не можу — це проти правил. Вистачить і одного порушення — навіть з розпискою. Але щоб два? Ну, ні. Притисніть її до лівого ока…
       — Ні, — сказав Мартін із судомною твердістю. — Не притисну. ЕНІАК уважно подивився на нього.
       — Притиснете, — сказав робот нарешті. — Інакше я на вас тупну ногою. Мартін трохи сполотнів, але з запеклою рішучістю затряс головою.
       — Ні і ні! Адже якщо я негайно не позбудуся від матриці Івана, Еріка не вийде за мене заміж і Уотт не звільнить мене від контракту. Вам тільки потрібно надягти на мене цей шолом. Невже я прошу чогось неможливого?
       — Від робота? Зрозуміло, — сухо відповів ЕНІАК. — І досить гаятися. На щастя, на вас накладена матриця Івана і я можу нав’язати вам мою волю. Зараз же відобразіть на пластинці своє око. Ну?!
       Мартін стрімко пірнув за диван. Робот загрозливо рушив за ним, але тут Мартін знайшов рятівну соломину і вчепився за неї. Він встав і подивився на робота.
       — Постривайте, ви не зрозуміли, — сказав він. — Я ж не в змозі відобразити своє око на цій штуці. Зі мною у вас будь-чого не вийде. Як ви не розумієте? На ній повинен залишитися відбиток…
       — …малюнка сітківки, — докінчив робот. — Ну, і…
       — Ну, і як же я це зроблю, якщо моє око не залишиться відкритим двадцять секунд? Граничні реакції в мене, як в Івана, так? Мигальним рефлексом я керувати не можу. Мої синапси — синапси боягуза. І вони змусять мене замружити очі, як тільки ця штука до них наблизиться.
       — То розкрийте їх пальцями, — порадив робот.
       — У моїх пальців теж є рефлекси, — заперечив Мартін, підбираючись до буфета. — Залишається один вихід. Я повинен напитися. Коли алкоголь мене запаморочить, мої рефлекси загальмуються і я не встигну закрити очі. Але не здумайте пустити в хід силу. Якщо я вмру на місці від страху, як ви одержите відбиток мого ока?
       — От це-то неважко, — сказав робот. — Розкрию повіки… Мартін потягнувся за пляшкою і склянкою, але раптом його рука згорнула вбік і схопила сифон з содовою водою.
       — Але є мінус, — продовжував ЕНІАК, — підробка може бути виявлена.
       Мартін налив собі повну склянку содової води і зробив великий ковток.
       — Я незабаром сп’янію, — обіцяв він неповоротким язиком. — Бачите, алкоголь вже діє. Я намагаюся вам допомогти.
       — Ну, добре, тільки покваптесь, — сказав ЕННІАК після певного коливання й опустився на стілець.
       Мартін зібрався зробити ще ковток, але раптом уп’явся на робота, ойкнув і відставив склянку.
       — Ну, що трапилося? — запитав робот. — Пийте своє… що це таке?
       — Віскі, — відповів Мартін недосвідченій машині. — Але я все зрозумів. Ви підсипали в нього отруту. От, виходить, який був ваш план! Але я більше навіть краплі не вип’ю, і ви не одержите відбиток мого ока. Я не дурень.
       — Гвинт усемогутній! — вигукнув робот, підхоплюючись на ноги. — Ви ж самі налили собі цей напій. Як я міг його отруїти? Пийте.
       — Не буду, — відповів Мартін з впертістю боягуза; намагаючись відігнати гнітючу підозру, що содова і справді отруєна.
       — Пийте свій напій! — зажадав ЕНІАК дещо тремтячим голосом. Він абсолютно нешкідливий.
       — Доведіть! — сказав Мартін з хитрим виглядом. — Згодні обмінятися зі мною склянкою? Згодні самі випити це отруйне пійло?
       — Як же я буду пити? — запитав робот. — Я… Добре, давайте мені склянку. Я відсьорбну, а ви доп’єте інше.
       — Ага!, — оголосив Мартін, — от ти себе і видав. Ти ж робот і сам казав, що пити не можеш? Тобто так, як п’ю я. От ти і попався, отруйник! Он твій напій, — він вказав на торшер. — Будеш пити зі мною своїм електричним способом чи зізнаєшся, що хотів мене отруїти? Постривай-но, що я кажу? Це ж будь-чого не доведе…
       — Ну звичайно, доведе, — поспішно перебив робот. — Ви цілковито праві і придумали дуже розумно. Ми будемо пити разом, і це доведе, що ваше віскі не отруєне. І ви будете пити, поки ваші рефлекси не загальмуються. Правильно?
       — Так, але… — почав непевно Мартін, однак безсовісний робот вже вигвинтив лампочку з торшера, натиснув на вмикач і сунув палець у патрон, від чого пролунав тріск і посипалися іскри.
       — Ну, от, — сказав робот. — Адже ж не отруєно? Так?
       — А ви не ковтаєте, — підозріло заявив Мартін. — Ви тримаєте його в роті… тобто в пальцях. ЕННІАК знову засунув палець у патрон.
       — Ну, добре, може бути, — з сумнівом погодився Мартін. — Але ти можеш підсипати порошок у моє віскі, зрадник. Будеш пити зі мною, ковток за ковтком, поки я не зумію прикласти своє око до цієї твоєї штуки. А інакше я перестану пити. Втім, хоч ти і сунеш палець у торшер, чи дійсно це доводить, що віскі не отруєне? Я не зовсім…
       — Доводить, доводить, — швидко сказав робот. — Ну, от дивіться. Я знову це зроблю… Потужна постійна напруга, чи не так? Які ще вам потрібні докази? Ну, пийте. Не спускаючи очей з робота, Мартін підніс до губ склянку з содовою.
       — 7{*{1(1}\ — вигукнув робот трохи опісля і накреслив на своєму металевому обличчі дурнувато-блаженну посмішку.
       — Такого ферментованого мамонтового молока я ще не пив, — погодився Мартін, підносячи до губ десяту склянку содової води. Йому було вельми незручно, і він боявся, що от-от захлинеться.
       — Мамонтового молока? — сипло вимовив ЕНІАК. — А це який рік?
       Мартін відсапувався. Видатна пам’ять Івана поки добре служила йому. Він згадав, що напруга підвищує частоту розумових процесів робота і розладнує роботу його пам’яті — це й відбувалося безпосередньо в нього на очах. Однак попереду залишалося найважче…
       — Рік Великої Волохатої, звичайно, — сказав він весело. — Хіба ти не пам’ятаєш?
       — В такому випадку ви… — ЕНІАК спробував краще розглянути свого співпляшника, який почав двоїтися. — Тоді, виходить, ви — Мамонтобій.
       — Саме так! — закричав Мартін. — Нуж бо, смикнемо ще по одній. А тепер почнемо.
       — Що почнемо? Мартін зобразив роздратування.
       — Ви сказали, що накладете на мою свідомість матрицю Мамонтобія. Ви сказали, що це забезпечить мені оптимальне екологічне пристосування до середовища в поточній темпоральній фазі.
       — Хіба? Але ви ж не Мамонтобій, — розгублено заперечив ЕНІАК. Мамонтобій був сином Великої Волохатої. А як звуть вашу матір?
       — Велика Волохата, — негайно відповів Мартін, і робот поскріб свою сяючу потилицю.
       — Смикніть ще разок, — запропонував Мартін. — А тепер дістаньте екологізер і надягніть мені його на голову.
       — Он як? — запитав ЕНІАК, підкоряючись. — В мене відчуття, що я забув щось важливе. Мартін приладнав прозорий шолом у себе на потилиці.
       — Ну, — скомандував він, — дайте мені матрицю-характер Мамонтобія, сина Великої Волохатої…
       — Що ж… Добре, — невиразно сказав ЕНІАК. Зметнулися червоні стрічки, шолом спалахнув. — От і все, — сказав робот. Може, пройде кілька хвилин, перш ніж подіє, а потім на дванадцять годин ви… зачекайте! Куди ж ви? Але Мартін вже зник.
       Востаннє робот запхнув у сумку шолом і чверть милі червоної стрічки. Похитуючись, він підійшов до торшера, бурмочучи щось про відхожу чарку. Потім кімната спорожніла. Згасаючий шепіт вимовив:
       — у(г)…