Меч Арея

Та Гатило вже нiчого не чув i не слухав. Йому раптом знову привидiлась ота молода чорнобрива русявка, кращої за яку не бачив, одколи й живе. Вiдтодi минуло дев'ять рокiв, як вона пiшла на добровiльну смерть – у жертву кумирам за грiхи дiтей своїх. Як то буває дивно в життi! Сьогоднi вдень, щойно йому згадалася княгиня Ясновида, земля їй пухом, як Вишата повiдомив: Хладiвой. Мiж сими двома людьми нiби й нема нiякого зв'язку, та руськi кумири все знають i все вiдають…

— I коли?

— Цо, пане ксьондзе?

— Речу: коли завдовiлася та княжна?

— Гримiльда? Тому лiт уже три або чтери. Її по-нашому звут Грiма, Грiмнiца. Бардзо лєпа жона є, пане ксьондзе, бардзо лєпа. Лєпшайша!

Бiльше Гатило нiчого не розпитував. Поряд мостився Вишата, який усе знав i все вiдав, хоч i, як завжди, мовчав, i не хотiлося при ньому розпитувати. Але й усю решту вечора, й цiлу нiч Великий князь київський думав за ту далеку землю, в якiй нiколи не був, i за короля Гунтера, якого не бачив, але про якого чимало знав; i за його братiв, i за ту теж небачену сестру їхню, яка могла бути б йому дочкою.

А вранцi вiн послав нарочитого з п'ятьма можами до свого рiдного брата Волода в Паннонiю з наказом i проханням негайно прибути. Нарочитий повернувся в кiнцi жовтня. Разом iз ним приїхав не брат Великого князя Володар, а його старший син, двадцятидворiчний довготелесий Остой. У Волода всi дiти вiд першої жони були такi цибатi, схожi на свою маму, яку Богдан бачив усього раз.

— Отець недужий. Має в ратi з далматинами перебиту руку, – сказав Остой. – Прислав мене себе вмiсто.

Гатило подумав днiв зо два, що робити, та й послав Остоя в далекий Новий Луг коло великої рiчки Райни, в Захiднiй Галичинi, сватати вдову Гримiльду за Великого князя київського. Разом з Остоєм поїхали велiй болярин турицький Войслав, малий болярин з Дарницi Судко, домажирич грек Адамiс та двадцятеро можiв учти. Поперед себе свати гнали десятеро коней, вантажних дарами на викуп.

Крiм Вишати, Гатило нiкому не казав про своє нове одруження. По закiнченнi грецького походу вiн узяв собi в Галичi другу жону. Але Єрка лишилася там, на заходi землi полянської, в городищi Знятинi, яке князь галицький Острiй дав за нею. Гатило пробув з молодою жоною всього три доби й вiдтодi не бачив її. Спершу думав привчити до тiєї думки й себе, й свою першу, Русану, й усiх киян, але той крок Великого князя в стольному городi сприйняли дуже спокiйно, з Русаною його стосунки не погiршали й не покращали, бо нiколи не були близькими й щирими, й така всезагальна байдужiсть призвела до того, що й сам Богдан мовби забув про своє одруження. Та вiн i не покладав на нього чогось iншого, особливого. В сорок сiм рокiв можа бiльше цiкавлять справи державнi та ратнi, анiж тi, якими опiкується вiчно молода Лада. Великий князь передусiм є Великим князем, решта все саме собою вiдходить убiк. Так воно й мусить бути, так мiркував Богдан i тодi, коли слав сватiв до володаря Нового Лугу, незважаючи на серце, яке раптом замлоїлося йому в грудях, незважаючи на юнацькi спогади й усе iнше, що з ними пов'язане.

Мiсяця листопада

Свати прибули в Бургундiю, коли почалось нудне осiннє дощiв'я, дерева скинули з себе яскравi шати, й почорнiли, й притихли, чекаючи холодiв. Повновода навiть у сьому мiсцi, каламутна вiд осiннiх вод, рiчка Райна повiльно несла свої хвилi кудись у тi краї, де ще нiколи не заглядало сонце. Так казали про неї слов'яни-венеди, що жили на її берегах, бо Райна – це ж i є райська, в раю ж нiхто нiколи не бував, i сонця там теж немає. Готи ж, оселившись тут, по-своєму називають сю рiчку, адже ж Райн – i є райн, а їхньою мовою те слово означає «чистий».

Увесь сватiвський поїзд був схожий на караван гостей-купцiв. їх дорогою й брали за торговцiв, i часом доводилося просто вибрiхуватись або й утiкати вiд настирливих моравцiв, i лужицьких сербiв, й iнших вендських племен, чиїми землями їхали. Були випадки, що й можi витягали меч, та й самi свати бралися до оружжя, бо лiси й гори тут клекотiли вiд татей та рiзного непевного люду. Й тепер Адамiс сам себе питав, чи така вона вже й чиста, ся Райна. Пiсля пригоди, яка сталася в стольному городi Києвому й до якої було втягнено й його, Адамiс мовби зiстарився десятьма роками, й усе, що бачив i що чув, здавалося йому тепер не таким простим i зрозумiлим, як здається на перший погляд. В усьому вiн убачав прихований змiст i намагався розгадати в ньому саме се, що сокрите вiд простого ока за облудою слiв i машкарою щирих усмiшок.

Головний сват, небiж Великого князя київського Остой, нетерпляче смикав стомленого коня, бо переправа могла затягтися до ночi, йому ж кортiло якомога швидше прибути до городу, що здiймавсь на високому лiвому березi.