Меч Арея

Жона подивилася докруж, тодi заглянула в яму, далi знову на людей.

— Виджу князя.

— А ще кого?

— Виджу матку свою й вiтця свого.

— Що вони чинять?

— Ходять по садi-вiтроградi й смiються.

— Й що вони речуть?

Уречена жона тупо дивилася в яму й мовчала.

— Що речуть? – перепитала стариця, й одна з тих жiн, що пiдтримували вречену, шепнула:

— Речи: гукають мене.

— Гукають мене… – ступлено повторила та. Стариця обминула яму й драбиною, приставленою до ладдi зi справжнiм Рогволодом, полiзла вгору. Помiчницi заходилися пхати на драбину й уречену жону. Се було нелегко зробити, бо жона погано трималася на ногах. Але зрештою її таки випхали, й у ладдi лишалися тiльки вона, та стариця, та мертвий князь, який замислено схилив голову, зусiбiч обкладений шовковими подушками. Бiлий оселедець князевої чуприни, що виглядав з-пiд видрячого смушка шапки, ледь помiтно маяв на вiтрi, й молода жiнка пильно стежила за кожним його порухом. А стариця в чорному полотку затягла те мiсце, де в останнього князевого теремка мала бути четверта стiна, широким вишиваним полотном. I коли полотно впало й затулило їх од людей, у старичинiй руцi блиснув широкий нiж.

Уречена жона тепер зачаровано дивилася на той нiж, сидячи бiля зелених черевiй мертвого князя. Стариця стояла поряд i мовчала, втупившись у тi черевiї.

— Бабцю… – мовила зовсiм тверезим голосом жона. – Я-м тобi ще не все рекла…

— Що? – не дивилася на неї стариця.

— Маю чотирьох дiток.

— Синiв?

— Трьох… трьох синiв. Се я заради них… Вiно кумирам нашим… За них…

У запненому полотном човнi панувала мертва тиша, за човном теж. Люди стояли й чекали того, що мало статися. Й у жахливiй тишi раптом пролунав болiсний зойк. I знову запала тиша. По хвилi гойднулася мережана полотняна завiса й з-пiд неї визирнула запнута в чорне голова старицi.

— По всьому є… – сказала стариця, нi до кого не звертаючись, i жони та дiви знову заголосили.

Стариця зiйшла драбиною вниз, i бiла сорочка в неї горiла ясними цятками й стрiлами.

Се була данина поконовi деревлян i сiврiв.

У ладдю полiзли можi. Вони вiдкинули полотно завiси, постояли, дивлячись мертвому князевi пiд ноги, й заходились обкладати його Цур-паллям. Корабель стояв на високому стосi колод, i кiлька душ подавало їм дубцi та боровi дрова знизу. Терзальники, кревнi й некревнi Рогволода, скидали з себе довгi рушники, помережанi знаками вiчного Дерева Життя та червоними й чорними пiвниками, що вособлювали живий вогонь Цура й мертвий вогонь Пека. Можi зв'язували в кожен рушник по три колодки й подавали нагору, а тi, що в ладдi, так i вкладали їх навколо князя й навколо його нареченої жони, й мостили доти, поки можна було, поки вивершили корабель аж до стрiхи поховальної хижi. Й коли все було зроблено, кожен пiдходив i просто пригорщами горнув глину в яму. Голосiння не стихало, й найдужче голосив п'ятдесятичотирилiтнiй рожевощокий княжич Єутихiй.

Над ямою виросла могила вогкої землi, яка ще не встигла висохнути. Князя було поховано за давнiм поконом i дiднiм звичаєм племен Деревської й Сiврської україн i Лугiв. А те, що вiдбувалося далi, було законом одноплемiнцiв небiжчика – полян.

Тристiнна хата над свiжою могилою з великим змiєголовим човном, Рогволодом та молодою жоною в ньому спалахнула з усiх бокiв. Кожен пiдходив i клав запалену головню мiж колоди, в човен i пiд човен, колоди були сухi й перекладенi шарами тонких дрiв та соломи. Незабаром знялося таке вогнисько, що люди мусили втiкати з пагорба.

Горiло до самого вечора, й до самого вечора тривала остання страва по вмерлому Великому князевi Рогволодовi. Поминальники сидiли довгими рядами попiд горою й пили та їли, аби й небiжчиковi пилося й їлося смачно на тiм свiтi, в зеленому вирiю, що його бачила сьогоднi князева наречена, пили, й їли, й спiвали, щоб i на тому свiтi весело було й Рогволодовi, й усiм давно й недавно померлим русам, i сiврам, i деревлянам, i лугарям, якi зiбрали свої землi пiд меч полянського князя.

Й коли пiшли зi страви до городу, пiзнього вечора, вже проти мiсяця, небалакучий Вишата спитав свого побратима Борислава:

— Видiв єси?

Той кивнув головою й зiтхнув.

— Повiдаєш i йому?

Велiй київський болярин нiчого не вiдповiв. Але вiн таки сказав про все Богдановi, коли по трьох тижнях, узявши з чернегiвського князя Божiвоя клятву на мечi, що той сполчив рать свою проти знахабнiлих племен весi та муроми, Великий князь повернувсь у Руську вкраїну.

— Княже, – сказав велiй болярин, – спалили… Ясновиду.

Богдан нiчого не вiдказав Бориславовi, тiльки страшенно зблiд i неначе закам'янiв. Болярин, пригнувшись, вийшов, а вiн просидiв у своїй краснiй київськiй свiтлицi до самого вечора, вранцi ж наказав старому конюшому сiдлати конi. Вони вдвох, як i чотирнадцять тому лiт, їздили до маленького села пiд Нежинню й повернулися тiльки третього днi. Та стара бабця, що колись так неприязно зустрiла його, була, як i тодi, зла, ще, може, й лютiша, але розповiла Богдановi все.