Меч Арея

Жеребець, вiдчувши допомогу, заборсавсь iз останнiх сил – i таки витяг себе з-пiд крижини. Богдан вiдчував, як м'язи дубiють, але, пiдтягтись на мiцно напнутiй линвi, таки вилiз на крижину й заходився ламати її вагою власного тiла. Ламав i пiдтягався далi, й кiнь, обвiшаний сирими скорами й оружжям, плив за ним.

Скiльки часу минуло – Богдан не знав i не думав про се, й коли вiдчув пiд ногами пiсок, не мав нi сили, нi бажання рухатися далi.

— Ху!.. – сказав хлопець у кожусi – то був молодий отрок, худорлявий i чорнобривий. Богдан тупо глянув на свого рятiвника, тодi повернув голову до коня. Коневi очi були з пристуленими повiками, й ся його несилiсть i приреченiсть вивела комонника зi стану смертельної втоми. Вiн раптом трiпнув головою й усiм тiлом, трiпнув не по-людському, а так, як роблять конi або собаки, обтрушуючи з себе воду, й спитав хлопця:

— Хто єси?

— Адамiс, – вiдповiв хлопчина.

— Роб?

Отрок згiдливо кивнув головою.

— Грек. А ти сiдай, княже, верхи, сiдай, сiдай!

Богдан важко сiв на коня.

— Ось! – хлопець скинув свою теплу баранячу гуню й метнув князевi на мокру як хлющ одiж. – А я так, я бiгти-йму.

Вiн швиденько змотав линву на руку й потяг коня за собою. Але кiнь i не зрушив, стояв, знесилено повiсивши голову додолу. Тодi Адамiс розмахнувся линвою й уперiщив його по мокрому крупi. Кiнь ступив кiлька крокiв i знову став. Адамiс почав лупцювати його щосили, й тварина потрохи вийшла з оцiпенiння, закивала головою й побiгла пiдтюпцем. Хлопець не вiдставав i, коли кiнь уповiльнював ходу, знову бив його линвою по крупi й по ногах:

— Iо!.. Iо!..

Богдана тiпало, й вiн ледве тримався в слизькому сiдлi й нiчого не питав, отрок же гнав коня навпростець луками, й гнав, напевно ж, до Дарницi…

Київський князь пролежав у сьому малесенькому городищi два тижнi – пiсля крижаної купелi в нього почалась пропасниця. Коли ж могутня плоть узяла гору над хворобою, Богдан просидiв ще тиждень, не маючи змоги повернутися додому.

Дарницький малий болярин Судко доглядав свого зверхника мов рiдного сина, хоча батьком i не годився Богдановi, бо був усього рокiв на десять старший. У красну болярську свiтлицю, куди поклали хворого, тричi на день уносили залiзну жарiвню, повну червоного дубового вугiлля, й се було необхiдно його простудженим легеням. Коли ж Днiпро закувсь i вiдкрилася санна путь, Богдан попрощавсь iз Судком. А вже коло ганку спитав:

— Де твiй роб?

— Котрий? – здивувався болярин.

Богдан вiдповiв просто:

— Той.

I Судко зрозумiв, про кого йдеться.

— Адамiс? А де ж є? В стайнi або десь у клiтi чи в оборах.

— Скiльки вiна дав єси за нього?

— Скiльки? – Болярина така цiкавiсть починала дивувати, й вiн о всяк випадок накинув цiну: – Десять гривен.

— Пощо так дорого?

— Бо грек! – не розгубився Судко.

— Скiльки лiт сидить у твоєму домi?

— Та скiльки? – зам'явся той. – Молодий ще…

Богдан махнув рукою, тодi вклонився господаревi за звичаєм i пiшов до саней i до можiв, що приїхали по нього з городу Києвого.

Того ж таки вечора вiн прислав нарочитим тивуном у Дарницю десять нових блискучих гривен.

— За того роба, що вирятував нашого князя, – сказав тивун Маас.

— За грека? – потяг був Судко, та зрештою схаменувся й махнув рукою: продешевив, хоч мiг злупити з київського князя й бiльше, та вже коли Гатило сказав, то так i буде.

— Забирай, – мовив вiн тивуновi. – Зараз гукну.

Пiзно ввечерi привiз тивун Адамiса до княжого двору й повiдомив про се Богдана.

Незабаром юний роб стояв у порозi й м'яв шапку в руках. Одягнений був не в тiй баранячiй гунi, в якiй запам'ятав його князь на березi Днiпра, а в подертiй сiрячинi. Скупий болярин навiть на гуню хлопцеву завидiв.

— Одiж маєш? – спитав Богдан.

Адамiс поторкав себе за поли:

— Маю.

— Maace! – гукнув князь, одчинивши дверi. Тивун прийшов.

— Дай йому гуню добру.

— Дам, – вiдповiв циганкуватий Маас, теж колишнiй роб, i зник за дверима. В нарiжнiй свiтлицi панувала тиша, аж доки Маас повернувся з новою гунею, жовтою, як молоде дубове лико, потороченою червленими лиштвами.

— Се хай вiд мене буде, що-с мене порятував.

Адамiс уклонився й узяв одежину.

— Тепер iди собi.

— Куди? – вихопилося в хлопця.

— Куди хiть маєш.

Адамiс, од натури балакучий, пожартував:

— Якби на мою хiть, то подався би-м додому, в греки.

— Вiльний єси, – повторив князь. – Вiльний єси йти, куди маєш хiть. Хоч i в греки.

Молодий роб стояв i мовчки дивився на нього своїми великими чорними очима, не вiривши в те, що бачив i що сам чув, аж се почало дратувати князя. Вiн раптом запитав:

— Хреста маєш?

— Кого? – не второпав Адамiс.

— Хреста, речу, за пазухою носиш?

Адамiс мовчки витяг з-пiд горлянки товсту сирову нитку, на якiй блиснув чималий золотий хрестик.

— Пощо питаєш, княже?

— Питаю, та й годi…

Грек так i стояв, тримаючи в руцi знак своєї вiри, й тiльки коли в сiнях рипнули дверi й зачулися важкi кроки кованого черев'я, вiн укинув хрестик за пазуху, зиркнув назад i проказав тихим голосом:

— Хай спасе тебе дiва Марiя, княже.

— Га? – здивовано перепитав Богдан.