Меч Арея

Увiйшлi посiдали з княжої лiвої руки, Борислав простягся до дзбана з медом i налив собi й Вишатi. Вони вже знали, хто завiтав до двiрця, й нашорошено дослухалися розмови. Київський князь чекав, що казатиме далi Годой, але косацький гiсть не виявляв балакучостi. Довгий стiл з товстенних дубових дощок займав пiвсвiтлицi, попiд вiкнами й уздовж трьох стiн тяглися вкритi картатими ряднами лавицi. Мiж вiкон горiла червоним вогнем грубенька соснова скiпка, заливаючи помешкання мерехтливими вiдлисками.

— Звiдкуду йдеш i куди путь побрав єси, княже? – перервав мовчанку Богдан.

— З Лугу йду. Переставилася, моя жона, царство їй небесне, то надумався єсмь…

Богдан у неприємному здогадi перебив його;

— Чи не єси, княже, хрестатий?

— Вiрую в єдиного бога, – вiдповiв, схиливши зiр додолу, князь косакiв.

Київський володар зневажливо посмiхнувся. Тепер йому було ясно, чому Джурджiв родич не править з нього помсти. Вiн так i сказав йому. Годой вiдповiв, наче виправдовуючись:

— Апостол наш Лука мовив: той, хто пiде за Христом, не матийме нi вiтця, нi матерi, нi браттi, нi сестер… Бог наш сам так дiяв i нам велiв: прощайте ближнiм грiхи їхнi.

— Й кревну мсту? – перепитав Богдан, i Годой не вiдчув у тому нiякої пастки.

— Й кревну мсту, брате.

Богдан трiумфував:

— Так може ректи послiднiй страхливець!

Вiн пошукав пiдтримки в очах Борислава та Вишати й знайшов її. Старий конюший тихо всмiхнувся, болярин же пiднiс угору свiй череп'яний полумисок iз медом:

— П'ю до тебе, Гатиле.

Князь лугарiв не звернув на те уваги. Вiн сказав:

— Так нарiк тебе косацький отаман сотенний Шумило…

— Шумило жиє?

— Жиє.

— То речеш: нi браттi, їй сестер? – устряв у розмову Борислав.

Годой зiтхнув.

— I носиш на шворцi їхнiй знак?

— Вiрую в святу трiйцю, боляре. – Й, може, рятуючись од неприємної розмови, сказав київському князевi: – Був єсмь у… Ясновиди. Маю хiть сватати її.

Гатило буркнув:

— Будь щасний.

Але Годой промовив:

— Не волiє вона.

— Пощо ж, княже? – прискалив око болярин, а Гатило мовчав, хоч у поглядi йому промайнув колючий вогник. Годой вiдповiв не боляриновi, а в бiк осподаря дому:

— Через тебе, княже.

— Чого ради через мене? Так i рече?

— Нi, не рече. Я сам вiдаю.

— Се як же?

— Стариця… Ходив єси до неї, й вона страхається тебе.

— Я-м не дикун об жовтих iклах, аби мене страхатися, – знову буркнув Богдан, але вже якось не так збентежено й сердито.

Борислав нагадав:

— Як же то є, княже Годечане? Ваш закон лугарський не дає женитися на вдовицi.

— Мiй бiг дає жонитися тричi, – сказав Годой.

— Переступив єси через закон лугарський? А вона, княже? Вона ж є роду нашого, не грецького.

— Не умiю тебе, болярине.

— Пощо не умiєш? Мiж її князь Вогнян роденський умер, i вона мала такоже вмерти.

Се було надто жорстоко. Богдан колись теж дорiкнув Ясновидi за зневагу закону свого племенi, та бiльше не смiв, а може, й не хотiв, бо ж поляни мали свої звичаї, й тi звичаї, на його думку, були кращi й людянiшi. Пощо мусить лягати в яму разом iз мертвим можем нi в чiм не винна жона? Якщо колись i русичi шанували той закон, то вже давно забули про нього, й узагалi про се краще не говорити, краще робити так, як робиться, й думати, як думається, iнакше-бо на свiтi важко жити.

Але Богдана дратувала сама присутнiсть луганського князя. Про нього вiн згадував часто пiсля того вечора, як зiтнув меча з князем Джурджем. Згадував i думав, як про людину, що з нею має колись перехрестити й свою стежку, й свою зброю – того жадав закон кровi, й Богдан нiчого не мав проти, бо так дiялося споконвiку, так мусить бути, доки сонце на небi свiтить. А коли їхнi стежки перехрестилися, Джурджiв родич повiв себе зовсiм iнакше, й Богдан вiдчував якесь роздратування.

— Ти, княже, був єси десять лiт серед хрещеного люду, – сказав Годой. Богдан поправив:

— Дев'ять.

— То не важить. Прийми Христа в душу.

— Стати гречином? – посмiхнувся Богдан.

— Пощо? Можна вiрувати в святу трiйцю й бути русином, княже.

— То неуможне, – вiдповiв київський володар i раптом зневажливо реготнув: – Гидка менi вiра ваша!

— Пощо?

— Бо всi ви єсте роби свого бога. Ми ж вiруємо в Бога, що породив небо й землю, у Ладу, що є мати Земля, й у Дажбога… Сi на небi, а инчi – на землi: чинимо требу Божковi, бо стереже жито наше й стада нашi, молимося Моранi…

— То суть iдоли, княже, бо чиненi з дерева.

— А вашi не iз дерева? Нашi, вирiзанi з дуба, жиють у нас, бо їм суть кланялися нашi дiди й дiдiв дiди. Вашi ж такоже деревлянi, лише не струганi, а помальованi на дошцi й на стiнах.

— Нашi добрi, – обiзвався Борислав, тодi подумав i докинув: – Веселi!

Богдан теж згадав:

— Юдейськi ж боги злi й мстивi.

— Бiг милосердний, княже, – заперечив Годой, не помiчаючи в Богданових очах iскрини.

— Злi вони. Як там пишеться в отих ваших книгах? Слухав єсмь, як рече один попос. Був у Єгови народ, а потому щось той народ не догодив йому, й Єгова став насилати на нього й чуму, й морову язву, й усякi хворощi, потому взяв та геть прогнав той народ, а казав, що то є народ божий. Га? По тому взяв i розсипав свiй народ по всiй землi. Ти ж речеш – милостивий. Княже-княже…

— Юдеї суть прогнiвили бога.