Меч Арея

Парубки запалили в Хрещатому Яру, над самою рiчкою, ще бiльше вогнище, й отаман корогоду потяг усiх iз кручi додолу. Знявся несамовитий вереск, i виляск, i басовите гигикання, змiїсько довжелезного корогоду зазвивалося в яр, хто тримався рук, хто пускався, кинутий гемонською силою в прiрву, й од реготу, не можна було нiчого почути, та нiхто й не прагнув того. Над яром стояла чорна нiч, тiльки багаття на березi осявало траву й пiсок червоною загравою. Збiгаючи зi стрiмкого схилу, Людота пустив чужу руку й тепер стрибав тiльки вдвох iз Славкою. Вже коли круча кiнчалась, дiвчина так шалено бiгла в темрявi, що, спiткнувшись, упала просто в обiйми хлопцевi.

Вони так i застигли, самi в чорнотi ночi, радiснi, й переляканi, й без мiри щасливi.

— Ти чого? – сказала дiвчина й випручалась.

— Нiчого.

Людота взяв її за гарячу руку й пошкрiб дiвчинi пальцями долоню. То вже був усiм вiдомий знак, i Славка спробувала висмикнути руку.

— Ти що мене деремезиш?

Людота мовчав.

— Якщо рiкти-ймеш, що любиш мене, то…

— То й що?

— То лжа є! – пiдвищила голос дiвчина. , Ковальчук сказав:

— А таки ж люблю.

Вона стишилася, перестала випручувати руку з його цупких пальцiв, якi й досi деремезили їй гарячу спiтнiлу долоню, й промовила:

— I я тебе люблю. Ще з того лiта запав єси менi в душу.

— Й ти-с менi запала з того лiта, – визнав хлопець i цмокнув її в щоку. Дiвчина сахнулась:

— А се що ради?

— Пiдеш за мною? – замiсть вiдповiдi, спитав вiн.

Славка глибоко зiтхнула:

— Мене за тебе не пустять.

— Хто?

— Хто?.. Й княгиня, й князь… i…

— Хiба вiтця не маєш?

— Маю.

Вони помовчали, тодi Людота сказав:

— А я тебе вмикну.

Вона знову зiтхнула.

— Сам не схочеш.

— А то що ради?

— Бо я…

Вона зайшлася гiрким плачем i плакала довго й невтiшно. Нарештi трохи вгамувалась.

— Ти хто єси? Смерд а чи ж челядник?

— Смерд! – гордовито вiдповiв хлопець.

— А я-м… челядниця. Роба. Зумiв єси?

— Нi! – вперто вiдповiв хлопець. – Умикну тебе, й годi.

Й потяг далi, в яр, де було тихо й безлюдно й куди не сягало свiтло великих купальних вогнищ. Вiн увесь тремтiв, i дiвчина теж тремтiла, це вiн одчував, мiцно тримаючи її гарячу руку в своїй руцi…

З неба капали зорi, великi й ряснi, Людотi навiть здавалося, що вiн чує, як вони булькають, канучи в неосяжне й глибоке море нiчного неба. Вiн дививсь угору й намагався думати про тi зорi, що капають, мов дощ, але се було так високо й незрозумiле, аж робилось лячно й моторошно на душi, й вiн повертав голову до Славки, яка лежала поряд, поклавшись йому на випростану руку. Вiд самого сього душу поймало тепло й радiсть, i не хотiлося думати про таємничi холоднi зорi й про те, що буде взавтра, коли кiнчиться коротка, найкоротша в лiтi купальна нiч.

— Заснула-с? – тихо спитав Людота.

Й дiвчина, так само тихо, не ворухнувшись, промовила:

— Он зоря покотилася. Видиш?

— Виджу.

— Пощо воно є так, що й людина зорить i на небi зорi?

— То вiчi русинiв, що вiдiйшли в iрiй.

— А вiрiй на небi?

— На небi.

— Й тi люди видять нас?

— Мабути.

— Страшно.

— Що ради?

— Бо то суть нави.

— Нави не страшнi. Страшнi перевертнi, вовкулаки й упирi. Тi, що на небi, не страшнi.

— Однаково страшно, – мовила дiвчина й довiрливо прилащилась, аж Людоту пойняв новий закрут полум'я. Та просто на них iшли двi тiнi, й вони внишкли. Славка почала шепотiти якiсь вiдвороти, але тiнi виявилися хлопцем i дiвчиною. Хлопець той казав:

— Умикну, ось видiти-ймеш.

А дiвчина застерiгала:

— Отець ноги тобi переламне.

— Хай ламне, однаково вмикну.

Й пройшли далi.

— Ти не страхаєшся? – спитала Славка.

— Нi. Хоч нехай там що. Забiжiмо кудись. У Дерева, чи в Сiвер, чи на Луги.

— Лугарi обiтнi: не водять жiн.

— Тодi пiдемо на Дунай або в Галицькi гори.

Славка не вiдповiла. Вiн устав i потяг її за руку:

— Ходiмо.

— Куди? В Галицькi гори?

Людота засмiявся:

— Нi, ще не в гори. Ходiмо до гурту.

Вони збiгли до рiчки, яка тихо дзюрчала в пiтьмi, тодi побралися берегом угору, де блискали вогнi. Коло багаття з сього боку сидiв сивий дiд у старiй ягнячiй гуньцi й грав на восьмиструннi гуслi, сам собi приспiвуючи. Поряд сидiло й стояло душ iз двадцять юнакiв i юнок. Дiвчата були простоволосi, й Славка тiльки тепер схаменулась:

— А мiй вiнок?

Тодi потягла Людоту до води й, пристоявши, кинула вже трохи зiв'яле повиття в рiчку. Вiнок поплив, не занурюючись, але Славка не спiвала вслiд йому, бо спiвати, щоб вiночок знайшов їй ладу, зовсiм не треба було. Й коли вода вiднесла його далеко в темряву, Славка, весела й жвава, потягла Людоту сама до гусляра. Дiд уже доспiвував якусь, певно, довгу думу, бо тiльки в цiкавих i довгих дум такi закiнчення, як у сеї.

— Такої сте хотiли? – поспитав дiд у молодi.

— Такої! Такої! – загули хлопцi й дiвчата.

— Тодi бувайте живi й здоровi, а я-м пiшов до своєї хижi.

— Дiду, ще однiєї, тодi й до хижi! – озвався переднiший отрок, не знати чому переперезаний навхрест вiнками. Всi похопилися:

— Ще, ще однiєї, дiду!

— Ще хоч однiсiнької!

Дiд хитро мружився до них i впиравсь, але всi знали, що заспiває ще однiєї, й наполягали гуртом.

— Тодi я вам не думу, а бувалину, – нарештi згодився гусляр. – Хочете?

— Хочемо.