Меч Арея

Зi сказаного вище, мiж iншим, випливає й ще одне запитання: хто були так часто згадуванi в середньовiчнiй iсторiографiї свеви? Чи належать вони до германських племен, а чи й з них такi самi германцi, як, скажiмо, з лугiїв? I тут на допомогу нам також прийде оте «л», яке через захiднослов'янське «I» органiчно перетворилося на «в» та «у» (й): слеви – slewy – suevi – svevi – свеви. Не беремося стверджувати, чи так звучала назва того племенi, чи тут далася взнаки тенденцiя рiзних iноземних авторiв на свiй нацiональний кшталт транскрибувати чужi слова, але що й отi свеви – теж слов'яни, маємо чимало пiдтверджень рiзних iсторикiв рiзного часу. Автор «Iсторiї нiмецького народу» Г. Луден свiдчить, що всiм вiдомi свеви – то народ слов'янський. Шведський буржуазний дослiдник Ерiк Густав Гейєр на початку минулого сторiччя писав про стосунки ранньосередньовiчних народiв Швецiї – свевонiв та готiв. Цього автора важко звинуватити в прихильностi до слов'ян, його дослiдження вiдверто великодержавнi. Але подеколи правда iсторична виявляється дужчою за тенденцiйнiсть, i тодi читаємо: «Цi споконвiку ворожi стосунки свевонiв та готiв доводять, що єднiсть походження й вiри в цих двох народiв не знищила їхньої незалежностi й взаємної зненавистi».

Хай нас не бентежить твердження про якусь єднiсть: просто в цьому абзацi виявилося палке бажання автора довести, нiбито шведи – «чиста» германська раса, чимось вища вiд iнших. Бо вже на наступнiй сторiнцi Е. Гейєр сам себе заперечує: «Однак цi народи, що нинi змiшуються, були довгий час рiзними. Хоча давнє теократичне правлiння зблизило їх».

Виходить, нащадки свеонiв i шведських готiв навiть у XIX сторiччi пам'ятали про те, що вони – рiзнi народи, й тiльки оте Гейєрове «давнє теократичне правлiння» «зблизило» їх, тобто колонiзаторська, асимiляторська полiтика готiв знищила самостiйнiсть свевонського народу. Таким чином, можна зробити висновок, що це племена країни Славонiї, до якої, принагiдно скажемо, належали й давнi новгородськi, чи iльменськi, славени, й про це ще було вiдомо нашому Несторовi, не згадуючи давнiших авторiв. А нi в кого ж, здається, не викликає сумнiвiв усiм вiдомий факт з iсторiї Риму: що iмператор Траян вигнав готiв з Данiї в Скандiнавiю. Отже ж, готи в Скандiнавiї не аборигени – тут вони вже застали давнiший народ, яким, певно, й були свеви. Звiдси зрозумiлими стають i тi численнi топонiми, що й досi збереглись у пiвденнiй Швецiї й свого часу стали приводом для рiзних норманiстських теорiй.

Який же загальний висновок можна зробити з усього, досi сказаного? Висновок один. З ним можна сперечатися в деталях, можна не погоджуватись чи пiддавати благородному сумнiву те або те твердження окремих авторiв, але загалом важко не погодитися, що принаймнi на початок нової ери основне населення пiвночi та надр Європи аж до Альп i Дунаю, до Чорного моря та мiнiмум Дону складали слов'яни, неосяжне море слов'янське з безлiччю племен i племiнних назв, якi в силу обставин дiйшли до нас у не завжди натуральному виглядi; це породило багато рiзночитань i плутанини.

У 20 – 30-х роках серед українських археологiв усталилася була своєрiдна «мода» – всi народи й племена, якi лишили по собi пам'ятки так званого «сiроглинного гончарства», вважати «культурою римських упливiв». Ця культура тягнеться вiд Надднiпрянщини широкою смугою через усю Європу й датується першими сторiччями нової ери. На нашу думку, та «мода» була дуже «зручною» – просто звiльняла iсторикiв од важкого клопоту визначати етнiчну приналежнiсть народiв i племен, якi полишили цi пам'ятки. Зате вона принесла чимало шкоди, бо, не визначивши найголовнiшого, годi робити будь-якi висновки. Та й давала карт-бланш ласим до поживи слов'янофобам.

Може, тiєї «моди» не варто було б i згадувати, коли б вона примхливим бумерангом не почала потроху вертатися з забуття. Нiчого дивного в тому немає, що археологи знаходять сiрi гончарнi вироби на такiй великiй смузi: адже ця смуга й є ареалом замешкання слов'ян вiд Дону до Рейну, коли й не ще далi на захiд.

Бо якщо академiк М. Я. Марр знаходив наших, українських родичiв аж у Шотландiї, то це, мабуть, не означає, що українцi шотландського походження, а що, швидше, стародавнi кельти прийшли на острови Британiї з надр Великої Скитiї (шотландцi й досi називають себе «скотами», а це щось та має означати; згадаймо хоча б Геродотових «сколотiв»; цiкавим видається порiвняння слiв «сколоти» й «кельти» в площинi так званого повноголосся -оро-, -оло-, -єре-, -еле-). Адже цiлком логiчно мiркувати, що цi взаємини сягають ще в Геродотовi часи. А вiдомо, що одне зi скiфських племен у добу Протагона звалося галатами. Приблизно так iменували римляни й давнiх поселенцiв теперiшньої Францiї – галлами. А чи не можна сказати, що до цього ж кореня належить i слово «галичани»? Адже ж саме цим iм'ям називає й наш Нестор Лiтописець сучасних йому французiв.