Меч Арея

Лишивши наречену, весiльники попростували до княжих ворiт. Попереду йшов Гатило. З одного боку, перев'язаний квiтчастим рушником, виступав перший вельмiж землi Руської Борислав Борич, а з другого – другий дружка Войслав, прибраний так само. За ними йшла решта весiльникiв. У воротях уквiтчанi вiнками та стрiчками малi дiвчатка посипали дорогу перед ними жовтим вiвсом. Тодi пiдвели осiдланого коня – сiрого яблукатого з бiлим хвостом та бiлою гривою. Войслав, перебравши його, подав повiд Гатиловi. Князь сiв верхи й пiд'їхав до сiней. Потому злiз, i всi князi та боляри посунули до красної свiтлицi.

В схiдньому кутку, де стояв дерев'яний вистуканчик доброго Цура, що стерiг вогонь у сьому вогнищi й не давав охолонути стiнам, Богдан Гатило, вклонившись, поставив горня меду й полумисок пшеничної кутi.

— Йди, душе, до мене на весiлля!

Й знову вклонився, й усi присутнi теж уклонилися домашньому духовi, бо з сього починається життя в оселi русича. Тодi князь сiв на покуттi, й усi почали всiдатись, i закружляла за столом княжа дерев'яна братниця, й заметушилися челядники, й тивуни, й домажиричi, й найрадiснiшим був серед них Адамiс Гречин, бо князь вiд сьогоднi ставав йому нiби родичем, повiвши жоною грекиню.

— П'ю до тебе, Великий княже Гатиле! – першим пригубив братницю з густим бурштиновим медом Борислав Борич. – Дарую тобi до столу весiльного тридесять жеребцiв позатолiтнiх.

Чару перейняв старий конюший i теж пив до князя, й теж. дарував до столу весiльного й на нове господарство. Братниця пiшла далi, доки повернулася назад до Великого князя. Й коли Гатило випив удруге, з сiней долинула пiсня. Дiвчата, дiвки, дiви, жiнки й жони спiвали новозлюбному славу й зичили довгих лiт i довгого щастя.

Коли ж почулися слова; «Ой летiла й чаєчка та сизокрилая…», Борислав широко всмiхнувся до Гатила:

— Лети, соколе, щоб твоєї ворочаєчки хтось не заворотив!

Усi повставали й одступили пiд стiни, й Гатило, вбраний, як нiколи досi, в золототканi грецькi паволоки, стрункий i нетерплячий, вийшов у сiни, й весiльники з вигуками й приповiдками подалися вслiд за ним.

По жону свою наречену Богдан їхав теж верхи, й дружки вели молодого бiлогривого жеребця обабiч за повiддя, хоч Iладiка чекала на нього зовсiм поряд, через дорогу, в Годоєвому теремi…

Ввечерi сидiли на свiжому повiтрi, поставлявши столи та лави й у садку для найлiпших гостей, i серед двору. Та народу найшло стiльки, що старий домажирич Адамiс Гречин мусив розстеляти довгi сувої полотна просто на витолоченому копитами й ратицями, але добре пiдметеному сьогоднi споришi. За першим столом iз новозлюбними сидiли князi та велiї боляри з жонами, за другим боляри малi, воєводи й тисяцькi, за третiм теж, далi йшли сотники, далi можi старшi й молодшi, а ще далi ввесь простий люд, що побажав випити чарку до князя Гатила та молодої княгинi.

Богдан з тривогою шукав очима сзого Юрка й насилу розгледiв аж за четвертим столом. Се болiсно вкололо його, й вiн намагався не дивитись у той бiк. Iладiка сидiла за столом, низько схиливши вквiтчану вiнком й дорогими стрiчками голову, як її навчили жони та жiнки, й нi до чого не торкалася – нi до пив, та медiв, та вин грецьких, нi до страв, од яких угинався стiл перед нею, бо так вимагав покон тiєї землi, яка стала їй уже не за мачуху, а за рiдну матiр. Усi позирали на князеву жону наречену, бо вона була й справдi незрiвнянно гарна в сьому весiльному строї, чорнява та бiлолиця, геть схожа на русинку. Гатило теж крадькома позирав на неї, й серце йому заходилось вiд кохання й нетерплячки.

Над столами панував уже невтримний весiльний гамiр. Кожен пив, до кого хтiв, столи горопудились од напоїв та наїдкiв, заставленi безлiччу мисок, полумискiв, чар та братниць, обсипанi рясно житом, пшеницею й усякою пашницею, щоб багато й щасливо жилось у сьому домi й щедро сiялось i родилося й iз землi, й з води, й з усякої лободи. Хтось запiзнiло вигукнув з-за далекого столу:

— Княже Гатиле, п'ю до тебе!

Й князь теж пiдносив братницю й теж пив, аби не всохлося.

Обiч Великого князя сидiв Борислав Борич, по той же бiк, за жоною нареченою, мостився її саджений отець – старий кравчий Годой, свiтлий i врочистий, якого вже давно нiхто не бачив. Натертий сажею Харя пiдсiдав то до одного болярина, то до другого, й там вибухав регiт або ж хтось починав сердито сопти й соватись, уражений дошкульним словом смiхотворця. Тодi Харя Мурин iшов геть, i смiятися починали за далекими столами та вздовж нескiнченних сувоїв полотна.

Годечан розповiдав, як вiн зрiкся грецького бога, й розповiдав весело й невимушене, й Гатило бачив, як його давньому побратимовi нарештi вiдлягло, що вiн прилучився до всiх i став таким, як i всi навколо нього. Й тодi Борислав Борич звернувся до Великого князя:

— Гатиле! Речи менi немудрому, бо я й досi не можу второпати сього, а там не був єсмь. Пощо тодi не взяв єси Рима?

— Я-м i був там, а такоже не вiдаю, – обiзвався Годой.

Войслав теж закивав головою: