Меч Арея

— Бiжiмо до гречникiв! – знову озвався Борислав, i сього разу нiхто йому не заперечував. Хоч би хто був, але гречникiв треба попередити.

Хлопцi розвернули коней i погнали назад, звiдки наближалася волячим кроком купецька валка.

Отаман гречникiв, почувши новину, гукнув усiм звертати в лiс. Залунало знову гейкання й собкання, й вози порипiли мiж дерева. Дехто з гречникiв лишився замiтати слiди колiс i волячих ратиць, дехто витягав з переповнених возiв оружжя, решта ж квапила волiв далi й далi в глиб лiсу, навскоси Соляного шляху, сподiваючись обминути невiдоме вiйсько. В степу закони неписанi, сподiватись треба найгiршого й бути готовим до всього. Троє послухiв верхи на конях лишилися поблизу шляху, бiля того мiсця, де могли помiтити слiди гречницьких возiв.

Отаман тепер iшов позад валки, був суворий i врочистий, iшов не озираючись, але й думкою, й вухами був там, звiдки мав чекати наскоку. Послухiв же надто довго не було, й старий лаштувався вже послати туди ще двох. Нарештi лiсом загупали кiнськi копита. Люди повернули настороженi вiчi в той бiк. То були свої, вивiдники.

Перший осадив коня бiля отамана.

— Бане! – тремким вiд хвилювання та втоми голосом сказав вiн старому. – Завертай валку.

Отаман, якого назвали Баном, важко втупився в по-слуха:

— Що стало?

— Вертай вози. Князя нашого вбито!

Богдан здригнувся й глянув на Годечана, який стояв поряд, потому на Борислава й Вишату.

— Якого князя?

— Великого князя Данка греки отруїли.

— Хто тобi повiдав се? – недовiрливо перепитав Бан.

— Сам видiв єсмь! Везуть у корстi, засоленого й завощеного. Й полки вертають у стольний Витичiв.

Богдановi раптом запекло пiд грудьми. Вбито його дiда, Великого князя Данка. Й хоч Богдан бачив його лише тричi на своєму вiку, але було шкода старого, й вiн думав, що, певно, так i прокидається в людинi кров до помсти. Очi свербiли, вуста почали дрiбно сiпатися, й, може б, княжич не втримався й заплакав, та вчасно вдарив поробошнями жеребця в слабину.

Товаришi погнали слiдом за княжичем, гречники, стямившись, почали розвертати волiв, а княжич гнав i гнав коня помiж деревами, й сльози бiгли-таки йому з вiч. Над усе хотiлося тепер Богдановi додому, до матерi, й вiн ще дужче бив коня пiд ребра. Образ чужої чорнобривої дiвчини вiдсунувся кудись убiк, зблякнув, розтав, i все здалося таким нiкчемним i не вартiсним, – дурнi бойовиська, що вiн їх заварив, i втеча в греки, й усе на свiтi, думав лише про те, як приїде додому й притиснеться матерi до м'яких теплих грудей, а вона мовчки гладитиме його рукою по довгому волоссi.

В ЛIТО 413-е

Новий конунг вiзiготiв аквiтанських Валлiй, боячись дужих сусiд своїх венедiв, надумавсь утiкати до Африки. Посадивши все плем'я на плоти, човни та ладдi, вiн рушив у вiдкрите море, щоб зажити на полудневих землях нової волостi. Та сильна буря де перетопила судна його, де прикотила назад, до європейських берегiв. Убачивши в сьому волю Неба, Валлiй вiдмовивсь од свого намiру.

В ЛIТО 414-е

При дворi царгородському закоторилося: всю волость правлiння перебрала на себе Пульхерiя, молода сестра малолiтнього iмператора Теодосiя. Бувши побожною святенницею, вона запровадила при дворi монастирський лад.

В ЛIТО 415-е

Перський цар Єздегерд, переступивши слово, дане покiйному iмператоровi Аркадiю, став посягати знову на Вiрменiю. Замiсть законного княжича, вiн посадив на вiрменський стiл перського. Почалася рать межи персами й греками, яка тяглася два лiта, й нiхто не мiг подолати.

В ЛIТО 416-е

В царi-городi Константинополi стали купувати й продавати чини всякi державнi, й хто мав золота бiльше, той вище сягав, i почало беззаконня всiляке творитися в усiх службах.

В ЛIТО 417-е

Валлiй, конунг вiзиготiв аквiтанських, зiбрав усе полчення своє й повiв таку мову: «Непереможнi готи! Хоч би куди ви спрямували стопи свої, вiд далекої полуночi до країн полудневих, ви всюди прокладали-сте дорогу собi своїм оружжям. Нiщо не спиняло вашого врочого ходу: нi землi, нi студiнь, нi жар, нi гори, нi рiки, нi хижi звiрi, нi навiть велелюднi хоробрi племена. Та ось що ми бачимо сьогоднi: венеди, галли й словiни посмiли нападати на нас iз тилу, тодi як римляни загрожують у чоло. . Вiд вас, хоробрi можi залежитеся тепер, на кого з них пiдiймати нам оружжя своє. В перемогу вашу я вiрю – вона буде. Але чи личить полчитися й гаяти час на лякливих римлян? Чи не лiпше обрати вам ворога, достойного вас?»

Але вiзiготи так i не зважились сполчитись проти захiднiх слов'ян.

В ЛIТО 418-е

Закоторилася прями земля слов'ян iспанських: венеди повставали проти галлiв, галли йшли супротиву словiн, а словiни нападали й на тих i на сих, i велiї стогони стояли докруги, i брат iшов на брата й кривавi рiки потекли межами.

В ЛIТО 419-е