Мальвіль

- Ти певен?
В сутінках мені видно, як він знизує плечима.
- Я зразу ж упізнав його з опису Ерве. А також по ході. Він гадав, що поблизу
немає нікого, й не грав під жінку.
Тома замовк, ковтає слину.
- А далі?
- Я перечекав, коли він пройде повз мене, потім підвівся, сперся он на те
дерево й тихо сказав: “Бебелю!”
Вій обернувся так рвучко, мовби його схопив за литку собака, й шурхнув рукою в
свій клунок. Я сказав: “Руки на потилицю, Бебелю!” І тоді він метнув у мене
ножа.
- Ти вчасно відхилився?
- Не знаю. Не знаю, чи це я вчасно відхилився, а чи Бебелю завадило дерево. Бо
він, мабуть, учився кидати ножа в дерево. В усякому разі, ніж уп’явся в дерево за кілька сантиметрів од моїх грудей. І тоді я вистрелив. Ось цей
ніж.
Я зважую на руці ножа й задираю ногою спідницю на Бебелі аж до плавок. Потім
нахиляюсь і в сутінках розглядаю його обличчя. Воно досить гарне, лукаве, з
правильними рисами, облямоване довгим білявим волоссям. Справді можна прийняти
його за жінку. “Що ж, Бебелю, ти нарешті розв’язав свої проблеми. Ми поховаємо тебе як жінку”.
- Вільмен хотів зробити з нами те саме, що він зробив з Ла-Роком, - озивається
Тома.
Я киваю головою.
- Але його нема в наших краях. Інакше він був би вже тут.
Та все ж нам краще не засиджуватись. Я тягну Тома до Мальвіля й вартувати на
фортечному мурі виставляю Жаке.
По якомусь часі ми всі збираємося на кухні надбрамної башти. Тіснимося навколо
столу при яскравому світлі гасової лампи, яку принесла Фальвіна з будиночка.
Мовчки перезираємось. Рушниці стоять під стінкою в нас за спиною, й кишені
наших джинсів та фуфайок набиті патронами. Патронташів у нас є тільки два, й їх
ми віддали М’єтті та Каті.
Вечеря проста: пиріг, масло, шинка й на вибір молоко або вино.
Тома знов починає розповідати, його всі слухають з неослабною увагою, а Каті -
з явною симпатією, що завдає мені гіркоти.
Коли Тома закінчує, всі висловлюють думку, що Вільмен і його ватага в околиці
Мальвіля не були. Бо, почувши постріл і знаючи, що Бебель не взяв з собою
рушниці, вони б напали на Тома. Місія Бебеля полягала не в тому, щоб перерізати
горло вартовому й відчинити браму, як це зробили в Ла-Році. Він ішов у звичайну
розвідку. Як ті, що приходили сьогодні вранці.
Розмова вривається. Западає тривала мовчанка.
По вечері слово беру я:
- Якщо ви згодні, я запричащу вас, коли будете вільні.
Всі схвально кивають головами, за винятком Тома й Мейссоньє. Поки жінки
прибирають зі столу, Пейссу тягне мене в двір.
- Я хотів би перед тобою висповідатися, - шепоче він.
- Зараз?
- Еге ж.
Я піднімаю руки.
- Бідолашний мій Пейссу, таж усі твої гріхи я знаю напам’ять!
- З’явився ще один, - відказує він. - Тяжкий.
Западає мовчанка. Шкода, що надворі темно і я не можу розгледіти його обличчя.
- Тяжкий, кажеш? - перепитую я.
- Дуже, - відповідає Пейссу,
Ми мовчимо. Поволі простуємо в темряві до “Материнства”.
- Каті?
- Так.
- Подумки?
- Авжеж! - зітхає Пейссу.
Ми заходимо до “Материнства”, й Бурка, яка не бачить, але чує мене, ніжно
форкає. Я наближаюся й навпомацки шукаю голову кобили, щоб її погладити.
- Каті з тобою ніжна?
- Так.
- І цілує тебе!
- Еге ж, і то часто.
- Як вона тебе цілує?
- Палко, - відповідає Пейссу.
- Обвиває руками твою шию й обсипає поцілунками?
- Звідки ти знаєш? - дивується Пейссу.
- І водночас пригортається до тебе?
- Вона не просто пригортається! Вона вся аж тремтить! - відказує Пейссу.
У цю хвилину я раптом згадую Фюльбера й починаю думати про те, що вчинив би
він, якби опинився на моєму місці. По суті, це непогана ідея: думати, що вчинив
би за подібних обставин Фюльбер, і зробити навпаки.
- Знаєш, ти не сам, - кажу я.
- Що, - дивується Пейссу, - і ти теж?
- Так.
Що одне невеличке зусилля. Ідімо до кінця в антифюльберизмі.
- А в мене, - мовлю я, - набагато гірше.
Я розповідаю йому про свій пообідній відпочинок. Стою, спершись спиною на
низеньку перегородку стійла, й Бурка кладе мені на плече голову. Я гладжу рукою
їй морду. Бурка легенько хапає мене губами за шию, але пе кусає.
- Ти прийшов сповідатися до мене, а я, бачиш, сповідаюся тут перед тобою.
- Але я не можу відпустити тобі гріхи, - каже Пейссу.
- Це не так важливо. Важливо розповісти товаришеві про те, що тебе діучить, і
бути готовим до спокути, - швидко відповідаю я.
Западає мовчанка.
- Я тебе не засуджую, - мовить Пейссу. - На твоєму місці я вчинив би так само.
- Ну що ж, - кажу я, - ось ти й висповідався. І я також.
Я нічого не кажу йому про те, що незабаром він опиниться “на моєму місці”. Ця
думка викликає в мене ревнощі. Що ж, я спробую стати над цим почуттям, як Тома.
Рано чи пізно кожному з нас треба перебороти в собі це почуття власності, якщо
ми хочемо жити в Мальвілі у злагоді.
- Ти ба! - дивується Пейссу. - Каті й ти! Я в це не повірив би, я гадав, що ти
тільки з Евеліною. - Я мовчу, й він веде далі: - Я зовсім ні на що не натякаю.
- І правильно робиш.
- На мою думку, це скорше схоже на взаємини батька з дочкою, - провадить
Пейссу.
- Ти не помиляєшся, - сухо відповідаю я.
Пейссу мовчить, злякавшись, що бовкнув зайве. Я беру його за лікоть.
- Ходімо, - кажу я. - Нас, мабуть, чекають.
Я добре розумію: Пейссу волів би, щоб гріхи йому відпустили за всіма правилами,
а в мене це виходить дуже незграбно.
Зі столу вже прибрали посуд, змели крихти хліба й витерли. Його темна горіхова
поверхня аж вилискує. Переді мною велика, наповнена вином склянка. А на тарілці
шматочки хліба. Я мимохіть лічу їх. Шматочків дванадцять. Мепу врахувала її
Момо.
Стіл тут набагато менший, ніж у будиночку. Ніхто не каже й слова. Ми сіли дуже
щільно, торкаємось один одного ліктями. Помилка Мену кожному з нас нагадала,
що, можливо, завтра під час вечері доведеться забрати зі столу чийсь прибор. Ця
думка неприємна. І не так думка про саму смерть, як про те, що хтось із нас не
сидітиме більше серед друзів.
Перш ніж почати причастя, я виголошую коротеньку промову.
- На мою думку, - кажу я, - суть того, що ми робимо в Мальвілі, полягає в тому,
що ми докладаємо всіх зусиль, аби вижити, вирощуючи хліб і вигодовуючи тварин,
тобто не за будь-яку ціну, а чесною працею. На противагу нам, такі люди, як
Вільмен та Бебель, не хочуть працювати. Для досягнення тієї самої мети вони не
гребують ніякими засобами - грабують, убивають... Але яткщо людству судилося
існувати далі, то воно існуватиме тільки завдяки таким осередкам, як наш, що
насамперед прагне збудувати суспільство на засадах добра й справедливості. Такі
типи, як Вільмен та Бебель, - паразити й хижі звірі. І їх треба знищувати.
Однак хоч наше діло й справедливе, це не означає, що ми неодмінно переможемо. І
навіть якби я сказав, що “молю бога, щоб він допоміг нам”, це все одно не
означає, що ми переможемо.
Такі слова, сказані мальвільським абатом, можуть декого здивувати. Але я добре
знаю, навіщо сказав їх, і веду далі:
- Щоб перемогти, окрім усього іншого, потрібна хитрість. А також фантазія. Ви
обрали мене своїм командиром на випадок небезпеки; це не звільняє вас від того,
щоб самим думати. Отож закликаю кожного внести свою частку в організацію
відсічі нашому смертельному ворогові... Ви знаєте приказку: гуртом легше й
батька бити. - Спершу я мовлю її місцевою говіркою, а потім повторюю
літературною мовою для Тома. - З цього погляду ми в Мальвілі маємо багато
шансів на перемогу. Гадаю, не помилюсь, коли скажу, що ми так здружилися, що
ніхто з нас не бажав би лишитися серед живих, якщо б інші загинули. І я молю
бога, щоб після перемоги всі ми, живі й здорові, зібралися в Мальвілі.
Я освячую хліб і вино. Склянка, яку я трохи надпив, разом з тарілкою йде по
колу. Це відбувається в глибокій тиші. Мені здається, що моє палке почуття
передалося й друзям. Я бачу це в їхніх збуджених поглядах, трохи врочистих
жестах. У своєму виступі я наголосив на майбутньому людини, щоб такі переконані
атеїсти, як Мейссонье та Тома, могли поділити спільну надію. А втім, не обов’язково вірити в бога, щоб перейнятись божественним почуттям. Воно може також
визначатися зв’язками людини з людиною. Мейссоньє кліпає, и’ючи своє вино, а коли я нахиляюся до нього, щоб запитати, що він думає про все
це, він, як завжди, поважно відповідає: “Це наша ніч перед боєм”.
Всі за столом статечні й заклопотані. Тома помітно зблід. Убивство Бебеля його
приголомшило.
Коли Мену причастилася, я посилаю її на фортечний мур по Жаке. Вона вражено
дивиться на мене: невже їй доведеться заступити його на посту? Але мовчки
виконує мій наказ. Коли вона виходить, я прошу Тома, до якого сглге дійшла
тарілка з хлібом, узяти ще один шматочок, її також прошу його заступити на
посту Жаке, коли той прийде сюди.
Покінчивши з причастям, ми вирішуємо, що, крім нестройових, - Фальвіни, Евеліни
та Мену, які підуть спати на другий поверх будиночка, - всі залшшшося цієї ночі
в надбрамній башті. Тут усього п’ять ліжок, але нам більше й не треба, бо Колен і Пейссу підуть уночі вартувати
в бліндажі. Евеліні дуже не хочеться розлучатися зі мною, але вона мовчки
підкоряється моєму наказу.
Коли ми залишаємося вп’ятьох - М’єтта, Каті, Жаке, Мейссоньє і я (Тома вже пішов на фортечний мур), я складаю на
клапті паперу розклад зміни вартових і засуваю його під лампу. Проти свого
імені ставлю четверту годину ранку й прошу друзів, щоб кожен з них, коли
повертатиметься з вартування, будив мене. Це, на мою думку, примусить їх бути
пильними під час варти. Жаке приніс мені матрац, і я лягаю в куточку кухні.
Решта розташовуються на двох поверхах надбрамної башти. Кожен лягає одягнений і
кладе зброю собі в головах.
Я майже не сплю (а може, це тільки так мені здається, що я не сплю), і в
хвилини безсоння до мене приходить усвідомлення того, що я припустився
серйозної помилки, не визначивши для кожного місце на фортечних мурах і в
надбрамній башті на випадок загальної паніки.
Не передбачив я і зв’язку між бліндажем, що на пагорку ферми “Сім буків”, та фортечними мурами. А це
було вкрай необхідно. Вартові в бліндажі, побачивши наближення ворога, могли б
непомітно подати нам якийсь сигнал, і ми таким чином виграли б дорогі секунди,
поки бійці займуть свої місця.
Я думаю над цією проблемою всю другу половину ночі, але не можу нічого
придумати. Мене приходить будити М’єтта, повернувшись з вартування, відтак Мейссоньє, й протягом усього цього часу
я обмірковую нездійсненні плани зв’язку бліндажа з фортечними мурами. Мабуть, я таки задрімав, бо раптом злякано
підхоплююсь, коли Каті термосить моє плече й шепоче, що настала моя черга,
легенько вкусивши мене за вухо.
Каті залишила відчиненою одну з бійниць, і хтось, не знаю хто саме, мабуть
Мейссоньє, приніс сюди ослінчик. Це дуже зручно, бо отвір бійниці надто
низький, щоб можна було стежити через нього стоячи. Я роблю кілька глибоких
вдихів, повітря напрочуд свіже, й після цієї неспокійної ночі до мене
повертається відчуття молодості й сили. Я певен, що Вільмен піде в наступ. Ми
вбили Бебеля, й він захоче помститись нам. Але я не певен, що він піде на
Мальвіль, не зробивши останньої спроби розвідати наші сили. Певне, Вільмен
довідався від Ерве про паркан і тепер намагається вгадати, що цей паркан
затуляє.
Темрява ще не рідшає, і я навряд чи побачу за сорок метрів перед собою
барикаду. Я до болю напружую очі й раз по раз протираю їх пальцями лівої руки.
За хвилину мене починає долати сон. Я встаю, ступаю кілька кроків по фортечному
муру й пошепки читаю байки Лафонтена, які тільки знаю. Позіхаю. Сідаю знову. На
місці ферми “Сім буків” блимає якесь світло. Я здогадуюсь, що це Пейссу й Колен
подають мені сигнал за допомогою електричного ліхтарика. Тієї ж миті біля
паркана двічі бамкає дзвін.
Я випростуюсь. Серце калатає мені в грудях, гупає в скронях, долоні мокріють.
Іти туди? Чи не йти? Що, коли це якийсь підступ? Вільменова пастка? Що, коли
він стрельне з базуки в ту ж хвилину, коли я відчиню потайне віконечко в
паркані?
У дверях надбрамної башти зі зброєю в руках з’являється Мейссоньє. Він дивиться на мене, і його погляд вимагає від мене
рішучості. Я тихо запитую:
- Всі прокинулись?
- Так.
- Тоді клич.
Але в цьому немає потреби: зачувши дзвін, усі прийшли сюди з рушницями в руках.
Я задоволений їхнім спокоєм, швидкістю дій. Наказую тихенько:
- М’єтто й Каті, ставайте до бійниць надбрамної башти, Мейссоньє, Тома й Жаке ідуть
на фортечний мур до амбразур. Стріляти тільки за командою Мейссоньє. Ти, Жаке,
випустиш мене з брами й зачиниш її за мною.
- Ти йдеш туди сам? - питає Мейссоньє.
- Так, - коротко відповідаю я і допомагаю Жаке безшумно відсунути засуви на
брамі.
Мейссоньє кладе мені на плече руку. Подає якийсь предмет. Це ключ від замка на
потайному вході. Мейссоньє дивиться на мене. Якби було можна, він з радістю
пішов би туди замість мене.
- Обережно, Жаке.
Я ледь прохиляю браму, втягнувши живота, прослизаю назовні.
Хоч ніч і прохолодна, по щоках у мене котиться піт. Я поминаю місток, долаю
відстань між муром і ровом, відтак зупиняюсь, щоб скинути черевики, й повільно
біжу в шкарпетках до паркана, силкуючись не дихати. В останню секунду, замість
підняти завісу на потайному віконечку, зазираю у вічко, що його приробив Колен.
Там стоять Ерве і ще якийсь трохи нижчий за нього молодик. Я прочиняю потайне
віконечко.
- Це ти, Ерве?
- Я.
- Хто це з тобою?
- Моріс.
- Гаразд. Слухайте мене уважно. Зараз я відчиню потайний вхід. Спершу ви
просунете сюди рушниці. Потім, Ерве, зайдеш ти, Моріс почекає.
- Гаразд, - озивається Ерве.
Я відмикаю потайний вхід, піднімаю заслінку й закріплюю її. Просовуються дві
рушниці. Я опускаю заслінку. Один за одним відкриваю затвори, і ствол, і
магазинні коробки порожні. Я кладу обидві рушниці під паркан і знімаю з плеча
“спрінгфілд”. Відтак пропускаю Ерве, зачиняю за ним потайний вхід, веду до
брами й тільки тоді, коли вона за ним зачиняється, іду по його товариша. До
сьогоднішнього ранку я чітко не усвідомлював, як нам краще використати ЗПО.
Вона повинна працювати, як своєрідний шлюз. Через неї ми пропускатимемо
відвідувачів по одному, перед тим роззброївши їх. Повернувшись до надбрамної
башти, я беру папір, на якому вчора ввечері накидав розклад зміни вартових, і
на зворотному боці, перш ніж допитати Ерве, записую олівцем нове правило, яке
щойно спало мені на думку.
Поки я записую, приходять Мену, Фальвіна й Евеліна. Мену одразу ж починає
розпалювати вогонь і сухо наказує Фальвіні йти доїти корів.
Ми не всі тут зібралися: Пейссу й Колен вартують у бліндажі на пагорбі ферми
“Сім буків”, а Жаке чатує на фортечних мурах. Я помічаю, що Тома, який сидить
по той бік столу, не дивиться на Каті. Мейссоньє стоїть у мене за плечима й
читає, що я пишу.
Коли я кінчаю писати, Мену гасить лампу, і я починаю допитувати Ерве.
Він розповідає цікаві речі. Учора ввечері Бебель, який ішов у розвідку до
Мальвіля, був не сам. Його супроводжував один ветеран. Вони виїхали з Ла-Рока
на велосипедах, але Бебель сховав свій за двісті метрів од Мальвіля й наказав
ветеранові ні в якому разі не втручатися в події. Той сховався. За хвилину він
почув рушничний постріл, побачив, що Бебель упав, і повернувся до Ла-Рока.
Вільмен одразу ж заявив, що Мальвіль убив його “двох хлопців” і що він
“відплатить” Мальвілеві. Проте спершу, щоб “забезпечити собі тили”, а також,
мабуть, щоб не потрапити в скрутне становище, послав до Курсежака під
командуванням братів Фейраків нічну експедицію в складі шести чоловік. Як на
те, вдосвіта ветеран, який разом з Морісом ходив у розвідку до Курсежака, вкрав
дві курки. Курсежакські хлопці виставили варту і, коли з’явилася ця ватага, відкрили вогонь і вбили Данієля Фейрака. Жан Фейрак у нападі
люті наказав узяти село штурмом і винищити всіх до ноги.
- Кого це “всіх”?
- Двох молодиків, літнє подружжя, жінку й немовля.
Ми мовчки перезираємося.
- А що сказав про цей подвиг Вільмен? - питаю я трохи перегодя.
- “Рахунок зведено. Вони вбили твого одного хлопця. Ти примусив їх заплатити
цілим селом”.
Знову западає мовчанка. Я киваю Ерве, щоб він розповідав далі. Він
прокашлюється.
- Після Курсежака Вільмен хотів негайно напасти на Мальвіль. Але ветерани не
погодилися. Особливо Жан Фейрак: мовляв, не можна так зопалу накидатися на
Мальвіль, спершу треба все як слід розвідати.
- Це він таке сказав?
- Він.
Я нишком посміхаюсь. “Заплатити цілим селом” - це порівняно легко. Але Мальвіль
- зовсім інша річ. Мальвіль примусив цих панів замислитись. Доказ: коли Вільмен
знову почав шукати добровольців, то не знайшов серед ветеранів жодного. Тоді
зголосилися Ерве й Моріс.
- І що сказав Вільмен?
- Що коли ці бовдури доможуться успіху, вони перейдуть у ветерани. А якщо їх
уколошкають, ми підемо на Мальвіль штурмом.
- А ветерани що сказали на це?
- Вони не виявили надто великого ентузіазму.
- Але якщо Вільмен усе-таки накаже їм штурмувати Мальвіль, вони послухаються?
- Так. Вони ще бояться Вільмена.
- Чому “ще”?
- Бо з учорашнього вечора вони вже трохи менше його бояться.
- Після загибелі Бебеля?
- Після загибелі Бебеля й Данієля Фейрака. Кліка найзапекліших розпалася.
Принаймні я так це розумію.
- Якщо Вільмена вб’ють, - веду далі я, - чи знайдеться хтось такий, що зміг би його замінити?
- Жан Фейрак.
- А якщо вб’ють Фейрака?
- Тоді ніхто.
- Ватага розпадеться?
- Мабуть.
Сніданок готовий. На вилискуючому горіховому столі парують кухлі. Яка ідилічна
картинка! А всього за кілька кілометрів звідси в дворі ферми лежать шість
трупів, і серед них дитячий. Ми ціпеніємо з жаху. Людина за допомогою
жорстокості домагається пошани до себе! Ще більше, ніж садизм, у цьому
винищенні вражає безглуздість. Люди оздоблюються проти життя й винищують самі
себе.
Я присуваю до себе кухоль. Не хочу більше думати про Курсежак. Треба
поміркувати про наступний бій з Вільменом. Ми їмо мовчки. Тишу порушує
непогамовне бубоніння Фальвіни, яка повертається зі стайні. Правда, вона не
чула розповіді про те, що відбулося в Курсежаку, й не може перейнятися нашим
настроєм. У всякому разі, Фальвіна сьогоднішнього ранку торохтить гак, як ще
ніколи не торохтіла. Коли Мену була в доброму гуморі, то порівнювала Фальвінииу
балаканину з млинком, тартаком або водоспадом, а коли була в поганому, - з
проносом. Після того, про що ми довідалися, то тільки й думаємо про цю
невеличку ферму, яку добре знаємо, і їмо, не промовляючи жодного слова. І ця
нескінченна Фальвінина балаканина не уривається, бо ніхто до неї не озивається.
Вона нагадує потік води, що стікає з даху, або шум колишньої мальжакської
бетономішалки чи стрічкової пили. Хоч цей словесний струмок складається зі слів
- літературних або діалектних, - у ньому нема нічого людського: він нічого
спільного не має з розмовою, бо на нього не чекаєш, будь-яке вухо відмовиться
його слухати, й він, відкинутий усіма, дзюркоче собі цілком даремно. Минула ніч
мене дуже зморила, до того ж зморює ще й напружене чекання наступної ночі, тому
я, ризикуючи дати Меяу черговий привід для нападок на Фальвіну, гостро кажу:
- Та замовкни ж, Фальвіно! Ти заважаєш мені думати!
На, маєш! Сльози! Але так чи інакше, треба було, щоб вони полились! Та коли б
вони лились мовчки. Але ж ні! Фальвіна не просто плаче, вона ридає, зітхав,
пирхає ротом, шморгає носом. Я її не бачу, бо сиджу до неї спиною. Однак чую
її. Цей плач ще нестерпніший, ніж її балаканина. Тим паче, що тепер уже починає
бурчати Мену. Правда, в її бурчанні я не ловлю змісту, але Фальвіна, мабуть,
таки чує, про що бурчить Мену, й це, певне, ще більше ранить їй душу. Якщо так
триватиме й далі, неодмінно втрутиться Каті. Ні, річ не в тім, що Каті дуже
любить свою бабусю. При нагоді вона теж шпигає її. Та все ж це її бабуся.
Родинна кров вимагає, щоб стати на захист бабусі, Каті не дозволить, щоб у неї
на очах цькували Фальвіну, й сама покаже пазури. А це вона любить. Каті
брутальна й запальна. Кусається боляче, хоч “ще така молода”. А я також не дуже
розсудливо вчинив, що пожбурив каменюку в осине гніздо. Зчиняється справжній
лемент, тепер їх не заспокоїш. Добре, що хоч М’єтта німа. І дякую тобі, юна Евеліно, що ти ще побоюєшся мене (це в тебе
минеться) й мовчиш, коли я серджусь.
Треба якнайшвидше давати цьому раду. Тому відразу ж одбиваю неминучий
контрнаступ Каті.
- Каті, ти вже попоїла?
- Так.
- А ти, Фальвіно?
- Авжеж, сам бачиш, Емманюелю, я вже попоїла.
Їй замало одного слова, як Каті, їй треба для цього аж сім.
- Тоді ви обидві йдіть вичищати стайні. Жаке буде зайнятий цього ранку.
Каті слухається зразу. Вона підводиться. Дотримується даної вчора обіцянки:
справжній солдатик.
- А посуд? - питає Фальвіна підкреслено ввічливо.
- Мену й М’єтта помиють його.
- І я, - озивається Евеліна.
- Справа в тому, що посуду багато, - каже Фальвіна.
- Іди ж! - гримає Мену. - Я впораюсь без тебе.
- Ходімо, бабусю, - також роздратовано каже Каті.
Каті, худорлява й прудка, наче стріла, виходить, тягнучи за собою цю
велетенську пампушку, яка, похитуючись, ледве ступає своїми товстими ногами.
Мену здобуває перемогу, хоч тепер їй доведеться помити цілу гору посуду. Але
вона цього не дуже боїться. Саме це вона недвозначно висловлює в своєму
останньому бурчанні. Зараз воно в неї трохи стримане: Мену хоче й дошкулити
Фальвіні, й боїться накликати на себе мій гнів, який знецінив би її перемогу.
Поступово галас змовкає, западає тиша, й я можу думати... На цей раз бій не
буде вже нерівним. Вільмен утратив трьох ветеранів, а дзоє новачків зрадили
його. У його ватазі, яка ще позавчора складалася з сімнадцяти чоловік,
залишилося всього дванадцять. Нас же, разом з Ерве та Морісом, десять. Водночас
збагатилось і наше озброєння на три рушниці моделі 36.
Якщо вірити Ерве, Вільменів авторитет похитнувся. Після загибелі трьох
ветеранів ватага занепала духом. Вона ще більше занепаде, довідавшись про
перехід на наш бік Моріса та Ерве.
Переді мною стоять три проблеми:
1. Знайти таке місце для битви, яке б дозволило мені до кінця використати його
переваги.
2. Придумати якусь хитрість, котра прискорила б деморалізацію противника.
3. Якщо він почне відступати, будь-що не дозволити йому дістатися до Ла-Рока,
звідки він міг би вести проти нас затяжну війну.
Останній пункт здається мені найважливішим.
Перш ніж допитати Моріга, я чекаю, коли піде Ерве. Хочу вести цей допит без
нього, щоб переконатися, чи розповідь Моріса підтвердить його слова.
Моріс, так би мовити, євроазіат. Хоч Колен нижчий за нього на якихось два чи
три сантиметри, він здається набагато вищим, мабуть, через те, що тонкий, з
вузькими стегнами. Обличчя янтарного кольору. Смолисто-чорне волосся спадає з
голови, облямовуючи лукаве обличчя, яке зрідка освітлює м’яка посмішка.
Моріс розповідає, що він - син француза, одруженого з індокитайкото з
Сент-Ліварда, що в департаменті Ло-і-Гаронна. Батько його був управителем у
невеличкому господарстві неподалік від Фюмеля, й Ерве приїхав до Моріса на
великдень. І раптом цей вибух бомби. З цього моменту його розповідь підтверджує
слова Ерве, хоч я докладаю чималих зусиль, щоб спіймати його на брехні. Мені це
не вдається. Моріс, здається, взяв близько до серця загибель свого товариша
Рене й затаїв злість на Вільмена. Він не говорить про це, але, коли згадує про
вбивство, його чорні зіниці раптом твердішають і косі прорізи повік стягуються.
Як і Ерве, він справляє на мене добре враження. Навіть краще, Ерве
красномовний, дотепний, з артистичними нахилами. Моріс, хоч і не такий мастак,
- людина загартована, мов сталь.
Я підводжуся.
- Мену, кинь на хвильку свій посуд і ходи зі мною. Вона витирає свої вузлуваті
руки й ступає за мною.
Я веду її до машинного відділення, що над звідним мостом.
- Як гадаєш, Мену, чи зможеш ти в разі потреби сама впоратися з ось цим? Чи
хочеш, щоб тобі допомогла Фальвіна?
- Обійдусь і без неї, - відповідає Мену.
Я показую їй, що вона повинна робити, і після двох чи трьох спроб, вигнувши
дугою свою маленьку худу постать і зціпивши зуби, Мену чудово зводить і опускає
міст.
Я залишаю її тут. Швидко підіймаюсь до головної башти, а там - до своєї
кімнати. Сідаю за письмовий стіл і в шухляді, до якої вже довгенько не зазирав,
знаходжу те, що мені треба: два м’яких олівці - один чорний, а другий червоний. Тут лежить також великий
поліцейський свисток, якого в нападі великодушності я віддав Пейссу того дня,
коли ми дали йому доброї прочуханки, щоб відбити бажання керувати “Гуртком”.
Свисток знов опинився в мене, бо наступного дня я впрохав Пейссу відпродати
мені його за високу ціну. Сьогодні я з задоволенням кручу цей свисток у
пальцях. Його хромове покриття не піддалося часові, й він видає пронизливий
звук, який чути дуже далеко. Кладу свисток собі в нагрудну кишеню сорочки і,
відірвавши чверть великого аркуша креслярського паперу, берусь до роботи.
Я попрацював лише якихось п’ять хвилин, як хтось постукав в двері. Це була Каті.
- Сідай, Каті, - кажу я, не підводячи голови.
Мій стіл стоїть під стіною навпроти вікна, й Каті доводиться обходити, щоб
сісти навпроти мене спиною до світла. Проходячи, вона проводить, мовби
ненароком, лівою рукою мені по потилиці й шиї. Водночас кидає погляд на те, що
я роблю. Я намагаюсь приховати, що її присутність бентежить мене. Та її не
обдуриш. Вона сидить на краєчку стільця й, примруживши очі, з усмішкою дивиться
на мене.
- Каті, ти вже скінчила роботу в стайні?
- Так, і навіть уже скупалася під душем.
Гадаю, що це вона зробила не без певного наміру. Але я далі не відриваю очей
від роботи. Вдаю, що не розчув її слів.
- Хочеш поговорити зі мною? - запитую я перегодя.
- Еге ж, - зітхав вона.
- Про що саме?
- Про Вільмена. Маю одну думку. - І веде далі: - Ти ж сказав, якщо в когось
виникнуть якісь думки - хай він прийде й поділиться ними з тобою.
- Авжеж.
- Ну так ось, у мене є одна думка, - скромно каже вона.
- Слухаю тебе, - кажу я, не відриваючи очей від своєї роботи.
Западає мовчанка.
- Я не хотіла б турбувати тебе, - починає вона, - особливо коли ти так
захопився роботою. - І враз запитує: - Що ти пишеш, Емманюелю? Оголошення?
- Відозву до Вільмена та його ватаги.
- А про що йдеться в твоїй відозві?
- Про дуже прикрі речі для Вільмена й не такі вже прикрі для його ватаги. Якщо
хочеш знати, я намагаюся використати занепалий дух ватаги й відірвати її від
ватажка.
- І гадаєш, це тобі вдасться?
- Так, якщо справи обернуться для них кепсько. Якщо ж ні, то нічого не вийде. У
всякому разі, це коштуватиме мені тільки аркушика паперу.
У мене за спиною хтось стукає в двері. Не обертаючись, запрошую ввійти. Це
Евеліна. Я насуплюю брови.
- В чому справа?
- Мейссояьє вже закопав Бебеля й повернувся додому, я прийшла тобі про це
сказати.
- Мейссоньє просив тебе це зробити?
- Ні.
- Тобі не хочеться допомогти мити посуд?
- Хочеться.
- Хіба вже скінчили його мити?
- Ні.
- То ж іди допоможи.
- Йду, - каже вона, не ворухнувшись і втупившись у мене великими голубими
очима.
За звичайних обставин їй перепало б на горіхи, та я не хочу принижувати її в
присутності Каті.
- Ну? - чемно питаю я.
Ця чемність розчулює її.
- Йду, - відповідає вона крізь сльози, причиняючи за собою двері.
- Евеліно!
Вона з’являється знову.
- Скажи Мейссоньє, що він мені потрібен. Негайно ж.
Евеліна весело всміхається мені й причиняє двері. Одним пострілом я убиваю
трьох зайців. Мені справді потрібен Мейссоньє. Заспокою Евеліну й спроваджу
Каті, з якою я тут почуваюсь не дуже безпечно.
Каті знову спирається плечима на спинку стільця. Я не дивлюся на неї. Знову
берусь до роботи. На щастя, мені залишилося тільки переписувати, бо я
приготував текст на чернетці. Каті неголосно сміється.
- Бачив, як вона несподівано прийшла! Вона схибнулася з розуму через тебе!
- Це цілком взаємно, - відповідаю я сухо, підводячи голову.
Каті дивиться на мене з посмішкою, яка дратує мене.
- В такому разі, - каже вона, - не розумію, що...
- Ну, ну, кажи...
Каті зітхає, совається на стільці.
- Гаразд, - каже вона. - Наприклад, Вільмен наступає. А потім, як ти сказав,
він натрапляє на перепону. - Бог її знає, чому вона сміється. - І повертається
до Ла-Рока, веде з нами партизанську війну, а це буде не на твою користь.
- Це щось більше, ніж не на користь. То буде катастрофа. Він може завдати нам
багато лиха.
- Що ж, тоді, - провадить далі Каті, - якщо він почне відступати, треба
перешкодити йому повернутися до Ла-Рока, треба піти йому навперейми.
- Він відступатиме дуже швидко. Каті тріумфально дивиться на мене.
- Так, але ж у нас є коні!
Я торопію. То не був тільки привід прийти сюди, вона справді мала що мепі
сказати! А я, присвятивши своє життя коням, і не подумав про це. Я мав таку
велику перевагу над Вільменом - кавалерію, й пе збирався застосувати її!
- Браво, - кажу я, - браво, Каті, я обміркую все це, а поки що - анічичирк!
- Звичайно, - гордо відповідає вона. - Ну, я біжу, - каже Каті. - Ти працюєш, я
не зазажатиму тобі.
Я дуже необачно підводжусь, бо, обходячи стіл, Каті кидається мені на шию й
обнімає мене. Іїейссу має рацію: вона вся тремтить.
Хтось стукає в двері. “Прошу!” - гукаю я. Входить Мейссоньє.
- Що ти скажеш про це? - питаю, подаючи йому відозву. Мейссоньє читає вголос: