Мальвіль

Удосвіта, через два дні після приїзду до нас старого Пужеса, я послав під
ла-рокські мури розвідників. Пересвідчився, що Ла-Рок охоронявся погано й
захопити місто буде легко. Біля обох брам стояли вартові, але між брамами
тяглася довга фортечна стіна, яку зовсім не стерегли; вона не така висока, щоб
її не можна було здолати за допомогою драбини або ще краще - за допомогою
вірьовки з гаком.
Похід на Ла-Рок я призначив на наступний день, проте все-таки наказав охороняти
підступи до Мальвіля до самого світанку. Не маючи більше чого стерегти після
жнив, нічна варта перебралася до бліндажа, що його ми викопали на пагорку, де
колись стояла ферма “Сім буків”, звідти чудово було видно мальвільський шлях і
паркан.
Друзі дали зрозуміти, що їм не дуже хочеться вартувати в ніч напередодні походу
на Ла-Рок, мовляв, краще було б добре відпочити перед цим знаменним днем. Тоді
я вирішив піти до бліндажа разом з Мейссоньє.
Ніщо так не деморалізує, як нічне вартування. Напружено чекаєш, чи не трапиться
чогось, але здебільшого не трапляється нічого. Тома й Каті принаймні мали змогу
кохатися на варті, хоча бліндаж, незважаючи на намагання Мейссоньє якнайкраще
його обладнати, був не дуже зручний для цього.
Я так розподілив час вартування й сну між собою й Мессоньє, щоб світанок - на
мою думку, найнебезпечніша пора - припадав на мої години вартування.
Я зовсім не чув ніяких звуків. Усе відбулося, неначе в німому кінофільмі. Мені
здалося, що я побачив на Мальвільському шляху дві постаті, які наближалися до
паркана. Я сказав “здалося”, бо не був певен, чи справді щось побачив. Людина
на відстані сімдесяти метрів - то зовсім невеличка фігурка, а коли ще та
фігурка - в тумані й передсвітанкових сутінках - пересувається на тлі сірої
скелі, то мимоволі запитуєш себе, чи то не привиділося тобі, А може, я до
всього ще й задрімав трохи. Мені спадає таке на думку, бо від дотику бінокля до
очей здригаюся й відчуваю, що весь спітнів, незважаючи на холоднуватий
досвіток. Сяк-так настроївши бінокль, спрямовую його на паркан, а звідти поволі
веду по скелі на захід.
Незнайомців виказали їхні обличчя. Я побачив дві невеличкі круглі світлі плями,
що вирізнялися на сірому фоні. Дивна річ, незважаючи на туман і сутінки, ці дві
невеличкі плями було видно дуже чітко, в той час як постаті людей майже
зливалися зі скелею.
Вони повільно просувалися шляхом, що вів до Мальвіля, здавалося, притискаючись
до скелі. Тепер я вже бачив і їхні постаті. Один був набагато вищий і
стрункіший за другого. Кожен з них тримав у руці рушницю, й ці рушниці
здивували мене, бо вони були не схожі на мисливські.
Я поторсав Мейссоньє і, коли він розплющив очі, затулив рукою йому рота.
- Мовчи. Якісь два типи з’явилися біля паркана.
Він закліпав очима, потім відштовхнув мою руку й тихо запитав:
- Озброєні?
- Так.
Я подав йому бінокль. Мейссоньє підніс його до очей і щось промовив - так тихо,
що я не розчув жодного слова.
- Що ти сказав?
- Вони без клунка, - повторив він, віддаючи мені бінокль.
Його зауваження я зрозумів не зразу. Знову підніс бінокль до очей.
Розвиднялося, й обличчя зайд уже не були плямами, я виразно бачив людські
постаті. Вони зовсім не скидалися на грабіжників у Рюнах. Молоді, кремезні й
добре вгодовані. Я побачив, як вищий наблизився до паркана, і здогадався, що
він читає напис, зроблений нами для відвідувачів. То був невеликий квадрат
фанери, пофарбований у біле, на якому Колен чорною фарбою написав: “Якщо ваші
наміри дружні, вдарте у дзвін. Ми стрілятимемо в кожного, хто спробує перелізти
паркан”.
Це був справді мистецький витвір. Перш ніж зафарбовувати, Колен накреслив
літери олівцем, а пензлика підстриг ножицями, щоб не розмазувати фарби. Він
хотів також намалювати мертву голову з великими кістками, але я сказав, що
досить самого тексту.
Обоє чоловіків марно шукали якоїсь щілини, щоб побачити щось по той бік
паркана. Один з них навіть дістав з кишені ножика й заходився довбати тверді
дубові дошки. Мейссоньє саме дивився в бінокль.
Я взяв бінокль, але той чолов’яга вже відмовився від своєї спроби. Він підійшов до товариша. Нахилившись один
до одного, вони, здавалося, радилися. У мене склалося враження, що вони не
дійшли згоди; високий кілька разів махнув рукою у напрямку шляху, мабуть, хотів
піти собі геть, а низький, навпаки, мав намір діяти далі. Але як діяти? Не
збираються ж вони удвох штурмувати Мальвіль?
У всякому разі, вони нарешті щось вирішили, бо я побачив, як обидва закинули
рушниці за плечі. Потім високий присів під парканом і, зчепивши руки на рівні
пояса, кивнув низькому: мовляв, лізь. У цю мить я зрозумів зауваження Мейссоньє
про те, що ніхто з них не мав клунка. Ці люди діяли не самі по собі. Вони не
мали наміру штурмувати Мальвіль, ані навіть проникати в замок. Вони належали до
якоїсь ватаги і, перш ніж напасти на Мальвіль, прийшли вивчити місцевість, -
так, як учора ми ходили до Ла-Рока.
Я поклав бінокль і тихо сказав, звертаючись до Мейссоньє:
- Зараз спробую застрелити низького й зловити високого.
- Це суперечить нашим правилам, - відповів Мейссоньє.
- Я змінюю правила! - відрубав я, подивився на нього й трохи не зареготав,
таким кумедним видалося мені його обличчя, на якому відбивалася боротьба між
пошаною до правил і звичкою коритися командирові. Додав так само суворо: - Ти
не стрілятимеш. Це - наказ.
Я підняв рушницю. В оптичному пр::ділі “спрінгфілда” виразно побачив профіль
низького, коли той, стоячи ногами на плечах товариша й ухопившись руками за
верх паркана, намагався зазирнути по той бік. Поцілити в нього з такої відстані
із снайперської гвинтівки - річ нескладна. Мені спало на думку, що цьому
чоловікові, такому молодому й дужому, лишилося жити якусь мить. Не тому, що він
спробував перелізти через паркан, у нього такого наміру не було, а тому, що
тепер він мав у своїй голові відомості, потрібні ворогові. Й цю голову куля з
“спрінгфілда” мала розтрощити, мов горішок.
Поки низький старанно вивчав місцевість, не відаючи, що зібрані ним відомості
вже нікому не здадуться, я старанно прицілився й вистрелив. Низький підстрибнув
угору і якось кумедно крутнувся в повітрі, перш ніж упасти. Його товариш на
якусь мить завмер на місці, потім круто обернувся й побіг униз мальвільським
шляхом. Я гукнув:
- Стій!
Він біг далі.
- Стій, кажу тобі!
Я знову підняв “спрінгфілд”, і в цю мить, на превеликий мій подив, він
зупинився. Я крикнув:
- Поклади руки на потилицю! І повернись до паркана.
Він повільно побрів назад. Рушниця була в нього за плечима. Саме на неї я
пильно дивився, готовий будь-якої миті вистрелити.
Незнайомець не чинив опору. Він зупинився на деякій відстані від паркана, і я
зрозумів, що він не хоче бачити розтрощений череп свого товариша. В цю хвилину
вдарив на сполох дзвін надбрамної башти. Я почекав, поки замовкне дзвін, і
крикнув:
- Стань обличчям до скелі й не ворушись.
Він скорився. Я передав “спрінгфілд” Мейссоньє, взяв його карабін і сказав:
- Триматимеш його на мушці, поки я не зайду з того боку. А як тільки дістанусь
туди, ти теж приходь.
- Гадаєш, вони з якоїсь ватаги? - запитав Мейссоньє, облизнувши губи.
- Я впевнений у цьому.
В цю мить хтось, здається Пейссу, закричав з фортечних мурів надбрамної башти:
- Конт! Мейссоньє! Все гаразд?
- Так!
Мені довелось витратити цілу хвилину, щоб збігти з пагорка, на якому колись
стояла ферма “Сім буків”, і знов піднятися на інший. Незнайомець навіть не
ворухнувся. Він стояв обличчям до скелі, тримаючи руки на потилиці. Я помітив,
що в нього тремтять ноги. За парканом почувся голос Пейссу:
- Відчинити?
- Ще ні. Я чекаю на Мейссоньє.
Я глянув на незнайомця. Приблизно метр вісімдесят, густий чорний чуб, юнацька
потилиця. Поставою схожий на Жаке, лише трохи тонший. Міцний, але стрункий.
Одягнений так, як у будні вдягаються молоді хлібороби в наших краях: джинси,
черевики й картата вовняна сорочка. Але на ньому цей одяг виглядав вишуканим.
Навіть його зовнішність була вишукана. І в тій досить принизливій позі -
обличчям до скелі, руки на потилиці - він зберігав гідність.
Коли Мейссоньє підійшов до мене, я сказав йому:
- Забери в нього зброю.
Я приклав дуло карабіна полоненому до спини. Він зразу, не чекаючи, коли йому
скажуть, підвів руки, щоб Мейссоньє було легше перекинути ремінець рушниці
через його голову.
- Військова гвинтівка, - поважно мовив Мейссоньє. - Модель 36.
Я дістав з кишені носовичок, згорнув його і сказав:
- Зараз зав’яжу тобі очі. Опусти руки. Він підкорився.
- А тепер можеш обернутися.
Він обернувся, і я нарещті побачив його обличчя. Років двадцять, не більше.
Щоки поголені, невеличка гостра борідка дбайливо підстрижена. От тільки не
роздивився, які в нього очі.
- Мейссоньє, - сказав я, - забери в убитого рушницю, забери також патрони.
Мейссоньє щось невдоволено пробурмотів. Досі він намагався не дивитися на труп.
Я також.
- Пейссу, можеш відчинити.
Грюкнув верхній засув, потім - нижній, за ним поперечні засуви. Клацнув висячий
замок.
- Ще одна рушниця моделі 36, - сказав Мейссоньє, підводячись.
З’явився Пейссу, зиркнув на труп, його засмагле обличчя зблідло, він узяв у
Мейссоньє обидві рушниці.
- Це з “спрінгфілда” так його почастували? - зашь тав Пейссу.
Мейссоньє не відповів.
- То ти стріляв? - доскіпувався Пейссу, побачивши “спрінгфілд” у руках
Мейссоньє.
Той заперечливо похитав головою.
- Ні, то я, - відповів я гостро.
Поклавши руку на спину молодикові, я підштовхнув його вперед. Пейссу знову
зачинив потайний хід. Я взяв полоненого за руку, обернув його двічі чи тричі
навколо себе, перш як повести в зону без пасток. По дорозі до надбрамної башти
я повторив цю процедуру разів три чи чотири. Пейссу й Мейссоньє мовчки ішли за
мною. Мейссоньє не мав бажання розмовляти після того, як опорожнив кишені
вбитого, а Пейссу мовчав, бо я грубо обірвав його.
Два дерев’яні щити, що затуляли на мурі надбрамної башти отвори між колишніми зубцями,
були відхилені, з-за них визирали чиїсь обличчя.
Колен відчинив браму. Я почекав, поки він зачинить її знову, відпустив руку
незнайомця, відвів убік Мейссоньє й шепнув йому:
- Веди полоненого до будиночка зигзагами, а я йтиму позаду.
Коли Мейссоньє з молодиком відійшли, я кивнув Коленові й Пейссу, щоб вони йшли
за Мейссоньє, але не розмовляли.
Дві бабусі, М’єтта, Каті, Евеліна, Тома й Жаке спускалися кам’яними сходами з фортечного муру. Я подав і їм знак, щоб мовчали. Почекав, поки
наблизилися до мене, й шепнув:
- Хома, М’єтта й Каті залишаться на мурі. Евеліна теж. Жаке, віддай свою зброю М’єтті. Ти підеш з нами. Мену й Фальвіна також.
- А я чому ні? - запитала Каті.
- Ставитимеш свої запитання потім, - сухо відрубав Тома.
Евеліна кусала губи, але дивилася на мене, не промовивши жодного слова.
- Це несправедливо, - мовила Каті тихим гнівним голосом. - Усі побачать зараз
полоненого! А ми ні!
- Так, - відказав я. - Я не хочу, щоб полонений побачив М’єтту й тебе.
- Ти збираєшся відпустити його? - жваво мовила Каті.
- Якщо зможу.
- Ох, і люди! - обурено вигукнула Каті. - Вони збираються відпустити
полоненого, а ми його навіть не побачимо!
- Ти ж мене бачиш! - гнівно мовив я. - Цього тобі замало? Тобі хочеться ще
пококетувати перед цим типом? Власне, перед ворогом!
- А хто сказав тобі, що я хочу пококетувати? - На очах у Каті заблищали сльози.
- Мені вже набридли ці твої докори.
М’єтта, яка осудливо стежила за цією сценою, раптом лівою рукою обняла за плечі
Каті, а правицею затулила їй рота. Каті відбивалася, наче пума. Але М’єтта міцно притиснула її до себе, ошелешену й занімілу.
Я помітив, що Евеліна весь час дивилася на мене. Вона скорилася без жодного
слова. Я навіть посміхнувся цій маленькій лицемірці.
- Ідеш, Жаке?
Жаке розгубився. Я звелів йому віддати рушницю М’єтті, але в неї обидві руки були зайняті.
- Віддай рушницю Тома, - кинув я йому через плече.
Мене наздогнав Жаке.
- Вона завжди була така, - сказав він півголосом. - Навіть у дванадцять років.
Як та кішка. Саме з цього й почалося в неї з батьком у “Ставку”. Але це не
стало для неї уроком. - І по паузі додав: - Ех, вона не варта М’єтти! О ні!
У великій залі будиночка епохи Відродження полонений із зав’язаними очима сів спиною до каміна, біля
столу, де колись сидів Момо, а потім - Жаке. Надворі вже розвиднілося, але
сонце ще не зійшло. Бабусі залишилися стояти. Фальвіна цього разу була
мовчазна. Сніданок був уже готовий. Молоко на вогнищі закипіло, кухлі стоять на
столі, тут же й пиріг з домашнім маслом. Тільки тепер я відчуваю, як ссе в мене
під грудьми.
- Колене, розв’яжи йому очі.
Очі полоненого. Вони безперестану кліпають і поволі призвичаюються до світла.
Він дивиться на мене, зиркає на товаришів, а також на кухлі, пиріг і масло.
Мені сподобалися його очі. Сподобалася і його поведінка. Він блідий, але не
розгублений. Губи пересохли, проте обличчя тверде й рішуче.
- Хочеш пити? - буденним тоном питаю я.
- Так.
- Чого бажаєш? Вина чи молока?
- Молока.
- Хочеш їсти?
Він вагається. Я повторюю:
- Хочеш їсти?
- Дуже.
Він розмовляє пошепки. Віддає перевагу молоку перед вином. Отже, він не
хлібороб, хоч, на мою думку, прийшов не з далеких країв.
Я киваю Мену. Вона наливає йому кухоль молока, відкраює скибку пирога, значно
більшу від тієї, що колись була кинула старому Пужесові. Як я уже зазначав,
Мену відчуває симпатію до вродливих юнаків. А полонений вродливий, з чорними
очима, чорним чубом і чорною гострою борідкою. Худий, але міцний. Мену,
оцінюючи чоловіка, завжди враховує, який з нього працівник.
Вона кладе на скибку пирога масло й подає полоненому. Беручи пиріг, він
по-синівському всміхається Мену й щиро дякує. Я вже склав собі думку про нього,
хоча ще ніяк не виявляю своїх почуттів.
Кинувши погляд на Колена, бачу, що він, мабуть, думає так само, як і я.
Полонений попоїв, поклав обидві руки на стіл і чекає. Схоже на те, що він
почуває себе тут зовсім непогано, більше того, здається, йому приємно бути в
нашому товаристві. Приємно й радісно.
Я допитую його. Він відповідає зразу ж, без найменшого вагання, нічого не
приховуючи. Він немовби радіє з того, що може стати нам у пригоді.
Ми набагато менше радіємо, коли довідуємося, що маємо справу з ватагою з
сімнадцяти чоловік на чолі з якимсь Вільменом, котрий видає себе за колишнього
офіцера парашутних військ. Ватага різко поділяється на ветеранів і новобранців,
останні - раби перших. Буквально палична дисципліна. Застосовують три види
покарання: паличні удари, карцер без води і їжі, різанину перед строєм. Вільмен
має базуку з дюжиною невеличких снарядів і двадцять рушниць.
Ерве Легран - так звати полоненого - розповідає нам, як його втягли до ватаги.
Вільмен захопив його село, що лежить на південному заході від Фюмеля. Він
зазнав чималих втрат під час чергового нападу і схотів поповнити своє військо.
- Вони схопили нас, - каже Ерве, - Рене, Моріса й мене. Нас повели на сільський
майдан. І Вільмен спитав Рене: “Погоджуєшся вступити до моєї ватаги?” Рене
відповів: “Ні”. Брати Фейраки зразу ж поклали його на коліна, й Бебель
перерізав йому горло.
- Бебель - якесь ім’я жіноче...
- Яка там жінка!..
- Розкажи, який він на вигляд.
- Метр шістдесят п’ять на зріст, довгий білявий чуб, обличчя дрібне. Стрункий. Ноги й руки
невеликі. Полюбляє переодягатися жінкою.
- Хлопці бояться Вільмена?
- Вони особливо бояться Бебеля. - І додає: - Він дуже майстерно кидає ножа.
Найкраще з усіх ветеранів.
Я дивлюсь на Ерве.
- Яким чином новобранець стає ветераном?
- Скажу словами Вільмена: тільки не за стажем.
- Тоді як?
- Коли зголошується добровольцем для виконання доручень.
Я сухо кажу:
- Тому ти зголосився йти в розвідку до Мальвіля?
- Ні. Ми з Морісом хотіли вас попередити й дезертирувати.
- То чому ж ти не зробив цього? Він відповів без будь-якого вагання:
- Бо то не Моріс був зі мною. Ось як усе сталося: сьогодні вранці Вільмен
попросив чотирьох чоловік виконати два доручення: одне - в Курсежаку, друге - в
Мальвілі. Тільки Моріс і я вийшли зі строю. Два новобранці. Вільмен почав лаяти
ветеранів, і нарешті двоє з них зголосилися. Вільмен послав мене з одним, а
Моріса - з другим у Курсежак.
- Щось я ніяк не збагну: сьогодні вранці Вільмен послав розвідку до Курсежака й
Мальвіля. А чому не послав її також до Ла-Рока?
Якусь хвилину Ерве дивиться на мене.
- Таж ми в Ла-Році квартируємо, - повільно відповідає він.
- Що?! - вигукую я і мимоволі підводжуся на стільці. - Що? Ви квартируєте в
Ла-Році? З якого часу?
Моє запитання безглузде. Мало важить те, коли Вільмен там засів. Важливо, що
він там. З гвинтівками моделі 36, обстріляними молодиками, базукою й досвідом.
Бачу, як друзі бліднуть.
- Ватага взяла Ла-Рок учора ввечері після заходу сонця, - каже Ерве.
Я підводжуся, приголомшений. Учора вдосвіта я посилав людей розвідати, як
укріпився Ла-Рок, а ввечері Ла-Рок захоплено, але не нами! А якби сьогодні я не
взяв полоненого, то був би з’явився під ла-рокськими мурами з друзями, впевнений у легкій перемозі. Фантазія
моя розігрується, і я бачу, як сімнадцять гвинтівок нищівним вогнем приковують
нас до голого вигону.
Я сідаю й коротко кажу:
- Розповідай далі.
Ерве розповідає, як було взято Ла-Рок. З настанням ночі Бебель, переодягнувшись
жінкою, з клуночком у руці з’явився перед південною брамою. Дивак, який стеріг башту - пізніше ми
довідаємося, що то був Лянуай, - впустив його, й Бебель, пересвідчившись, що
Лянуай сам, перерізав йому горло. Потім відчинив браму для інших. Містечко було
захоплено без жодного пострілу.
Мейссоньє щось хоче сказати, і я обертаюся до нього.
- Скільки у вас гвинтівок моделі 36? - запитує він полоненого.
- Двадцять.
- А набоїв багато!
- Гадаю, що так. Їх бережуть, але не дуже пильно, - Ерве додає: - Принцип
Вільмена - завжди мати двадцять чоловік на свої двадцять гвинтівок.
На прохання Мейссоньє Ерве докладно описує базуку. Коли він закінчує, я
запитую:
- Треба дещо уточнити. Вас двадцять чи сімнадцять?
- Взагалі нас було двадцять. Але ми втратили трьох у Фюмеді. І нас залишилося
сімнадцять. Одне слово, сімнадцять. Тепер, коли ти вбив ще одного, тільки
шістнадцять! А оскільки взяв мене в полон, то вже п’ятнадцять!
Схоже на те, що він таки справді радий, що опинився серед нас. Я питаю далі:
- Ти давно знаєш отого Моріса, якого разом з тобою взяли до ватаги?
- Ще б пак! - вигукує Ерве. - Він мій друг дитинства. Я гостював у нього, коли
вибухнула бомба.
- Дуже любиш його?
- Ще б пак! - мовить Ерве.
Я міряю його поглядом.
- Отже, ти не можеш залишити його в одному таборі, а сам перейти до іншого. Це
неможливо. Адже тобі доведеться стріляти в нього, якщо Вільмен наступатиме на
нас!
Я легенько ляскаю долонею по столу.
- Ерве, я скажу тобі, що ми зробимо. Ми відпустимо тебе.
Пильно дивлюсь на Ерве. Він блідне.
- Щось у тебе не гаразд? - питаю його.
Він киває головою.
- Якщо відпустиш мене, не віддавши моєї зброї, - каже він глухо, - то це
однаково, що ти засудив мене на смерть.
- Я подумав про це. Коли йтимеш, забереш свою зброю.
Товариші збуджено заворушилися. Але я вдаю, що не помічаю цього, й веду далі:
- Ось що ти маєш зробити. Звичайно, ти не скажеш, що тебе взяли в полон.
Скажеш, що твого товариша вбили, коли він підвів голову над парканом, і що ти
втік під градом куль. - І додаю: - Скажеш, що, на твою думку, стріляли з даху
головної башти.
Я зовсім не хотів би, щоб Вільмен здогадався перед наступом про існування
невеличкого бліндажа на пагорку ферми “Сім буків”.
- Запам’ятай, це важливо.
- Запам’ятаю, - мовить Ерве.
- Гаразд. А тоді за першої-ліпшої нагоди ти й Моріс...
- Не треба мені розтлумачувати, - каже Ерве.
- Останнє запитання, Ерве: як ти йшов з Ла-Рока?
- Шляхом, - дивується Ерве. - Хіба є інша дорога? Я не відповідаю. На цьому
край. Нам більше нічого
сказати один одному. Він дивиться на нас лагідними чорними очима. Йому дуже
пасує ота борідка клинцем. Вона надає йому солідності. Він переводить погляд на
Мену - відчув її прихильність до себе, - на склепіння вікон, старовинну зброю
між вікнами, монументальний камін. Він судорожно ніби ковтає щось, і, хоча його
обличчя спокійне, я знаю добре, що цей хлопчак - він ще справжній хлопчак -
дуже хвилюється. Він боїться втратити людей, які вже прийняли його. Втратити
Мальвіль. Я підводжуся.
- Час іти, Ерве.
Він встає, я наближаюсь до нього й знову зав’язую йому очі. Ми всі разом проводжаємо Ерве до надбрамної башти, а звідси
Мейссоньє і я ведемо його до паркана. Випускаємо Ерве через потайний прохід. Я
подаю йому в отвір рушницю, і, підвівшись, він махає нам рукою, по-дитячому
щиро всміхаючись. Ерве йде широкими кроками. Я дивлюсь на нього у потайне
віконце.
- Можливо, ми втратили одну рушницю, - шепоче Мейссоньє.
Я зиркаю на нього.
- А може, заволодіємо ще двома.
І що найважливіше, матимемо ще двох бійців. Бо тепер у нас рушниць, рахуючи ту,
що забрали в убитого, аж вісім. Є чим озброїти шість чоловік, М’єтту й Каті. Ні, нам більше потрібні чоловіки. Якщо Ерве й Морісові пощастить,
у Вільмена залишиться лише чотирнадцять бійців. А ми матимемо десять.
Саме це я пояснюю на зборах, які скликаю у надбрамній башті зразу ж після
відходу Ерве, тим часом Жаке копає могилу для вбитого за парканом, й Пейссу з
рушницею причаївся трохи далі, метрів за сто, на узбіччі шляху, щоб у разі
потреби прикрити Жаке. “І затям собі, Пейссу, - сказав йому Мейссоньє, - ти
маєш там сховатися. Так, щоб сам бачив усе, а тебе - ніхто”.
Мейссоньє - наш експерт. Унтер-офіцер надстрокової служби. Комуніст усім своїм
єством, він пройшов добру військову підготовку. Безперечно, вважав Мейссоньє,
завжди корисно набувати знання, незалежно від того, хто тобі їх дає. І на
початку зборів він розповідає нам, що гвинтівками моделі 36 була озброєна
французька армія під час другої світової війни. Звичайно, після того
виготовлялися й кращі гвинтівки, але й ця непогана. Щодо базуки, на думку
Мейссопьє, то її випустили американці десь року 1942-го, щоб стріляти з неї в
танки. Мальвільським мурам вона не страшна.
- Гірші справи з парканом! - каже Мейссоньє, похитуючи головою. - І з брамою в
першій огорожі! І з звідним мостом у другій...
Ми перезираємось.
- Нема ніякої проблеми, - рішуче кажу я. - Звичайно, доведеться пожертвувати
парканом, хоч і він відіграє спою роль: адже ворог, руйнуючи його, тим самим
викриє себе Я пропоную збудувати перед порталом надбрамної башти, щоб захистити
його, кам’яний мур з метр завтовшки й заввишки метрів три: ми ж маємо у дворі пісок, а в
льоху мішки. Наповнимо їх піском і складемо перед муром.
На мою велику радість, Мейссоньє схвалює цю пропозицію й, зробивши деякі
технічні зауваження, замовкає. Тоді всі інші пристають на мою пропозицію.
Перш ніж перейти до конкретного втілення нашого плану, я виголошую ще кілька
слів. Наперекір усім я виставив минулої ночі варту. Отже, зробив правильно. Не
хочу нагнітати атмосферу, але наголошую, що вчорашня поведінка товаришів була
ще одним виявом недисциплінованості. Особливо неправильно поводилася Каті перед
допитом полоненого, коли я посилав її вартувати на фортечний мур. Тут я
підвищую голос:
- Віднині я більше не терпітиму такого! Сподіваюсь, що мені не доведеться
витрачати час на суперечки з якимись занудами, коли даватиму наказ!
Я підводжусь. Збори не тривали й десяти хвилин. Зайвим балачкам зараз немає
місця.
Каті не пустила й пари з вуст, тільки обпалила мене своїм поглядом. Не знаю, що
й сказати про цей погляд. Він не був сповнений ні ненависті, ні зухвалості.
Вона ніби хотіла сказати мені: “Я зануда? Що ж, ти ще побачиш!” Однак оте “ти
ще побачиш” аніскілечки не було погрозою. То скорше було чимсь
багатообіцяючим.
Вбитого поховано, і я забираю з переднього поста на ла-рокському шляху
потрібного мені Пейссу, натомість посилаю туди Колена, бо не хочу, щоб на нас
напали зненацька серед дня, в розпал роботи. Я організовую дві бригади. Одна на
чолі з Пейссу носить до місця будівництва муру кам’яні брили, яких за першою огорожею маємо цілі купи. Друга, до якої ввійшли
чотири жінки та Евеліна, наповнює мішки піском, зав’язує й тягне їх до рову, де ми маємо їх поскладати. В нас є також дві тачки,
якими возимо все необхідне до місця роботи.
Прагнучи зекономити час, а також мати людей поблизу паркана, я даю
розпорядження, щоб ніхто нікуди далеко не ходив: відтепер ми по черзі
обідатимемо на кухні надбрамної башти. А Мену й Фальвіна хай подають нам на
обід тільки ковбасу. Треба працювати. Зараз нема часу кухарити.
До того як Пейссу поклав перший камінь, я витягнув два вози - наш і той, зі
“Ставка”, й поставив їх біля рову, там, де немає пасток. Тут вони не
заважатимуть стріляти й не залишаться замкнені за споруджуваним муром. На мою
думку, цей мур має стати постійним елементом укріплення замку. Бо коли навіть
припустити, що одного дня на нас нападе ватага, яка не матиме базуки, великий
дерев’яний портал надбрамної башти все одно лишається найвразливішою ланкою Мальвіля:
супротивник може його підпалити або виламати. Отже, слід перегородити ворогові
дорогу муром, за який він може проникнути тільки через вузенький прохід, що
легко перекривається інтенсивним рушничним вогнем.
Мені впадає в око, що середньовічні муляри полюбляли великі кам’яні брили. Брили, якими ми мурували, лежали на місці зруйнованих будиночків для
челяді, вони справді важкі. Їх не так уже й легко піднімати й класти в тачку.
Іноді доводиться братися за брилу удвох. Я тому й послав на варту Колена, щоб
він не надривався тут. Але Тома, хоч зовні й виглядає фізично міцним,
втомлюється. Мейссоньє весь мокрий. Лише Жаке з горилячими руками без особливих
зусиль жбурляє ці каменюки. Я теж ледве піднімаю їх і нишком думаю собі, що вже
старію. О тринадцятій годині Мейссоньє згадує про наше нічне вартування і йде
спати. О п’ятнадцятій годині, задовольнившись тим, що я побив рекорд витривалості
Мейссоньє на сто двадцять хвилин, і собі кидаю роботу. До речі, в Пейссу того
каміння є вже більше ніж треба, і він просить Жаке допомогти йому мурувати
стіну. Я покладаю командування на Мейссоньє, який за дві години знову з’являється тут, оголошую, що також іду трохи відпочити. Коли вже відійшов,
почув, як Мейссоньє посилав Тома змінити Колена на нашому передньому посту - на
ла-рокському шляху.
У своїй кімнаті я ледве зібрався на силі, щоб роздягтись. Я розпростерся на
ліжку й одразу заснув. Той пообідній сон був дуже неспокійний, сповнений
кошмарів. Я не буду їх переказувати, бо подібне сниться всім: вас переслідують
якісь люди, що прагнуть вашої смерті. Коли вони наздоганяють вас, ви
відбиваєтеся, але всі гі удари зовсім безсилі. І ще сниться мені вдягнений у
спідницю Бебель з ножем у руці, з довгим білявим волоссям, що розсипалося в
нього на спині.
Саме в ту мить, коли лезо Бебелевого ножа торкається мого горла, я прокидаюся.
Розплющую очі. В моїй кімнаті є якась жінка, однак, дякувати богові, то не
Бебель. То - Каті.
Вона стоїть біля мого ліжка, лукаво усміхається й мовчить. Та враз кидається до
мене й притискає свої вуста до моїх.
Я не зовсім прокинувся, і мені здається, що й Каті прийшла до мене уві сні.
Коли нарешті прокидаюся остаточно, то бачу, що то був не сон...
Дивлюсь на неї. Раніше вона не здавалася мені такою вродливою. Одночасно в мені
прокидається сумління, і я з докором кажу:
- Каті, нащо ти так зробила?
Каті відповідає одразу ж, з притиском, весело:
- Передусім, Емманюелю, тому, що ти мені подобаєшся, навіть такий старий (дякую
за комплімент). Справді, коли не брати до уваги Тома, то, якби мені випало
давати оцінку вам, я поставила б тебе зразу ж після Пейссу (знову дякую).
Якусь хвилину Каті мовчить, підводить голову, й у її очах спалахує вогник.
- А особливо мені хотілося, щоб ти, Емманюелю, знав, що Каті - це жінка. Каті
не якась зануда, як ти думав, а жінка, справжня жінка.
Облишмо натяк Каті (бідолашна М’єтта). Сидячи по-турецькому на ліжку з розкуйовдженим волоссям, рум’яними щічками, Каті тріумфуюче дивиться на мене, її жваві очі палахкотять
гордістю. На перший погляд може видатися безглуздим те, що вона так пишається
своїм темпераментом, у чому нема жодної її заслуги, бо ним наділила її природа.
Але чи ми, з свого боку, не так само пишаємося своєю чоловічою вдачею? А втім,
нема нічого дивного. Наприклад, кілька хвилин тому в мене з’явилося набагато більше симпатії до Каті, ніж я мав її раніше. Тепер я теж
вважаю, що Каті - “жінка, справжня жінка”. Коли б не Тома й докір сумління, що
засмутив мене, я хотів би, щоб так тривало й надалі.
Хто сказав, що Каті нерозумна жінка? Вона втупилася в мене очима, тими очима, в
яких я тілько-но побачив стільки радості, й стежить за кожною моєю думкою. В
міру того, як вони в мене змінюються, в неї змінюється вираз очей.
Каті розуміє або скорше відчуває, що раніше я її недооцінював, а тепер ставлюся
зовсім інакше до неї. Вона вся в п’янкому захопленні від того, що ціна її так раптово підстрибнула. Каті підвела
голову, розтулила вуста, й очі в неї заіскрилися. Тріумф - це те вино, яке Каті
зараз жадібно п’є.
Я озиваюсь приглушеним голосом:
- Але ж, Каті, доведеться розповісти про все Тома... Ця думка бентежить мене,
але не її. Каті мовить, усміхаючись:
- Не турбуйся. Я візьму це на себе. Можеш не хвилюватися.
Таке зухвальство приголомшує мене.
- Та ну ж бо, Каті, його це вразить, він розгнівається...
Каті хитає головою.
- Ні. Зовсім ні. Він надто любить тебе.
- Я вельми вдячний йому, - кажу й ніяковію від думки, що сказав це в таку
хвилину.
Каті підводиться й чепуриться. Вона дивиться на мене з виразом власника, мовби
щойно купила мене в універмазі головного департаментського міста і, задоволена,
повернулася додому з покупкою під пахвою. До свого дому чи до мого? Бо тепер
хазяйським поглядом окидає мою кімнату, затримує його на письмовому столі
(“фотографія твоєї німчурки!”) й ще довше дивиться на канапку під вікном.
- Бідний Емманюелю, - каже Каті, - щось не схоже на те, що тебе дуже порадувала
ця хвилина!
Вона зухвало дивиться на мене.
- Ти досі не зважувався щодо Евеліни?
Слово честі, вона гадає, що їй усе дозволено! Я серджуся. Та ні, навіщо
брехати, я не серджуся. В усякому разі, набагато менше, ніж сердився спочатку.
Дивно, що вона вгамувала мій гнів! До речі, вона добре це бачить і наполягає:
- Ти не відповідаєш?
- Що ти хочеш, щоб я тобі сказав? Їй тринадцять років!
- Чотирнадцять. Я бачила її документи.
- Зрештою вона ще дівчинка. Каті підводить руки.
- Дівчинка? Жінка, еге ж! І така, яка знає, чого їй хочеться!
- А чого їй хочеться?
- Тебе, звичайно! - Каті тріумфуюче регоче. - І вона заволодіє тобою. Я ж бо
заволоділа тобою, мальвільський абате!
Це - парфянська стріла, але Каті не пускає її в мене, втікаючи, а кидається
мені на шию й обціловує моє обличчя.
- Бачу, що ти хвилюєшся, Емманюелю. Думаєш собі: тепер дисципліні край! З оцією
несамовитою! Що ж, не впадай у відчай! Все буде навпаки! Ось побачиш! Буду
справжнім солдатиком! Гаразд, я йду від тебе!
Вогонь, а не дівка. Грюкають двері. Я приголомшений, присоромлений,
зачарований. Кидаю собі на плече рушника й спускаюсь поверхом нижче прийняти
душ, щоб освіжити собі голову. Але й після купання голова залишається важкою.
Та, власне, мені байдуже. Одне незаперечне: якусь годину я не думав про
Вільмена, й мені було добре.
Чоловіки на будівництві зустрічають мене зовсім природно, зате жінки позирають
якось дивно. Вони все знають. Можливо, підозрюють мене в тому, що я, аби
полегшити собі справу, послав Тома на передовий пост на шлях, хоч я не
причетний до цього: то Мейссопьє послав його туди.
Перша кидає на мене погляд Евеліна. І хоч очі у неї голубі, мені здалося, що на
мене хлюпнуло чорним вогнем. Схвильовано й розуміюче зиркає Фальвіна. Мену
похитує головою й веде свій монолог sottovoce [12 Sottovoce - півголосом (італ.). ]. Вона, на жаль, не може допустити, щоб я його почув, бо тоді почує й Евеліна.
Тільки М’єтта не дивиться на мене, й мені стає прикро.
Каті тримає пластиковий мішок, а М’єтта кидає в нього пісок лопаткою для сміття. Каті якось тріумфально й недбало
тримає цей широко розкритий мішок, а М’єтта працює, наче рабиня, рабиня німа й, крім того, сліпа, бо я проходжу за два
кроки від неї, а вона й не підводить очей, не всміхається мені, як колись
всміхалася.
- Емманюелю, ти добре виспався? - питає Каті зовсім безсоромно.
Вона навмисне звертається до мене! Я хотів би відповісти їй сухо. Дуже хотів би
дати їй зрозуміти, щоб вона прилюдно не хвалилася, що, як сама висловилася,
“заволоділа мною”. Хотів би дати зрозуміти їй також, що я й далі високо ціную
її сестру, хай Каті марно не гне високо свою кирпу. Однак Каті примушує мене
своїм настирливим, безсоромним поглядом ніяковіти.
Цей її погляд аж занадто сковує мене, я зовсім не можу опанувати себе. Тому я,
відвернувши від них голову, якось незграбно, забувши про те, що встав після
пообіднього сну, вітаюсь:
- Добридень вам, дівчата.
Каті далі весело сміється, а М’єтта й не дивиться на мене. Досі вона була німа й сліпа, а тепер ще й вдає з
себе глуху.
Я теж почуваю себе винним перед нею. Так, я зрадив її. Високо оцінив її сестру
й, здається, надто знецінив саму М’єтту. Мені стає боляче, і я повільним кроком іду від них.
Я проходжу через портал надбрамної башти й опиняюсь біля чоловіків. Тут усе
простіше. Коли вони щось роблять, то тільки про те й думають. Вони думають лише
про свій об’єкт. Я з вдячністю дивлюсь на пих.
Робота наближається до кінця. Мур вже три метри заввишки, останній метр якраз
добудовується. Дві драбини стоять зіперті на нього, Пейссу та Жаке кладуть собі
на широкі плечі по кам’яній брилі і несуть їх аж на вершину муру, важко переступаючи з щабля на
щабель. Тільки Пейссу та Жаке здатні на цей подвиг. Колен допомагає їм
піднімати каменюки. Щодо Мейссоньє, то він зостався безробітним, бо каміння вже
досить, щоб завершити мур.
Я пропоную йому йти зі мною патрулювати. Він погоджується. Але спершу я прохаю
Мену, щоб вона дала мені ниток.
- Річ у тім, що в мене самої мало ниток, - відказує вона і з докором дивиться
на мене своїми запалими очима. - А чим ти мені заміниш ті нитки, коли їх у мене
більше не буде?
- Та мені треба з метр-два нитки й, звісно, не для забави!
Мену йде, бурмочучи, на кухню надбрамної башти, а я дуже нерозсудливо також іду
за нею, бо, опинившись з нею віч-на-віч і чекаючи, коли вона знайде мені нитку,
одержую прочуханки.
- Бідний Емманюелю, - каже вона, зітхаючи, - ти завжди однаковий. І далі
впадаєш коло молодиць! Як твій дядько Самюель! Тобі не соромно! Ту ж дівку ти
сам вінчав зі своїм другом! Не знаю, хто з нас двох мав би сповідати одне
одного! Звичайно, в тебе є про що розповісти! Звичайно також, що добрий бог,
мабуть, не дуже задоволений тобою! Зваж, я нічого не кажу про цю... Ох, не буду
грішити. Та все ж я собі дещо міркую. Більше не треба ні про що турбуватися,
тепер можна дозволити всьому занапаститися! Від неї можна всього сподіватися, а
чого саме, ти знаєш. До того ж у неї зміїний язик, хоч вона ще така молода! В
усякому разі, ти можеш бути певен, що вона не зупиниться на тобі. О ні! Після
тебе надійде черга Пейссу, а після Пейссу - Жаке й інших! Вона матиме змогу
порівняти вас між собою, - здається, Мену вимовляє ці слова не без заздрощів.
Як і дядько, я слухаю мовчки. Як і дядько, я, слухаючи, виконую свою роль у цій
комедії: насуплюю брови, знизую плечима, хитаю головою, одне слово, всіляко
виявляю невдоволення, хоч зовсім не відчуваю його. Після того, як вона вилаяла
Пужеса, це друга її вихватка по смерті Момо. Знову та сама агресивність. Ніколи
цей скелетик ще так не шаленів. У неї погляд на ці речі простий: бик існує для
того, щоб паруватися. А корова - це розпусниця. Принаймні якщо вона сама шукає
бугая замість того, щоб просто скоритися йому.
Мену вдруге веде мову про те саме. І я вдруге маю змогу уявити собі, як у
Мальвілі все занапастилося. Якщо Мену не зупинити, сама вона цього не зробить,
тому я грубо перебиваю її:
- Де ж та нитка?
Тут же невідомо звідки з’являється шпулька ниток. Вона лежить на столі. Мену скупо відміряє мені ниткуг
усе ще бурмочучи. Я виходжу з кухні, дивуюся, що життя в Мальвілі далі таке
буденне, хоч кожної миті нам загрожує смерть.
- Знаєш, що я думаю? - звертається до мене з високої драбини Пейссу, орудуючи
кам’яною брилою, як я орудував би камінцем для бруківки. - Мішки треба скласти
таким чином, щоб не видно було муру. Хай Вільмен думає, що він має справу з
піском.
Я погоджуюся й доручаю командування на час моєї з Мейссоньє відсутності
Коленові, який проведе нас аж до паркана й зачинить потайний хід, коли ми
підемо. То не дуже приємно виходити з замку рачки, але я подаю приклад, щоб до
цього звикли. Будь-яка ватага може за якусь мить вдертися до порталу, але не
зуміє проникнути в дірку на рівні землі, до заслінки якої знизу прикріплене - я
забув зазначити цю деталь - лезо коси.
Спершу ми йдемо на ла-рокський шлях; Тома, мабуть, таки добре сховався, бо ми
почули від нього коротке: “Куди ви йдете?” - не збагнувши, де він. Нарешті він
з’являється, напівголий, нагадуючи статую.
- Йдемо перевірити лісовий путівець. Коли повернемось, я заступлю тебе на
вартуванні, якщо ти не проти.
- О, знаєш, - каже Тома, - я лежу собі й дивлюся. Це не так стомлює, як та
праця, яку ти щойно виконував.
Я відчуваю, як густо червонію.
- В усякому разі, мені треба поговорити з тобою, - кажу я.
Не буду ховатися за спиною Каті. Якщо хтось має завдати йому цього удару, то я
зроблю це перший. Легенько махаю рукою Тома й іду далі, тримаючись праворуч від
Мейссоньє. Якщо стовбури дерев, здебільшого обвуглені, стоять без листя, то
дрібна поросль, навпаки, розростається з неймовірною швидкістю. Я ніколи не
бачив такого буяння рослинності. Метрів за три від мене височить папороть, її
стебла завтовшки як рука, далі поросль терну, що скидається на високу стіну,
дикий глід вже вигнався в стовбури, гілля каштанів та в’язів утворюють у мене над головою шатро.
О цій порі з шляху не видно, де починається лісова стежка, яка веде до Ла-Рока,
але я давно зробив тут деякі позначки й без будь-яких труднощів знаходжу її. До
події я часто на цій стежині тренував своїх коней. Вона вкрита чорноземом, м’яким і зручним для кінських копит. Я навіть доглядав її, щороку вирубуючи
колючі чагарники й гілля, що найбільше заважали, хоча ліс мені й не належав.
Намагався також нікому не розповідати про неї в Ла-Році, щоб Лормйо не
забаглося прогулюватися тут верхи. І нарешті, вже зовсім недавно, я розчистив
її від обгорілих стовбурів, що попадали на неї й заважали мені, коли я разом з
Коленом їздив до Ла-Рока попереджати Фюльбера про одруження Каті.
Я ступаю попереду, пильно придивляючись до кожного сліду на м’якій землі, але нічого не бачу. Не думаю, щоб хтось із уцілілих мешканців
Ла-Рока знав про цю стежку й тепер показав її Вільменові. Ла-рокські хлібороби
- жителі врожайних рівнин, вони ніколи не ходили на мальжакські пагорки. Цей
шлях не позначено також на військових картах, бо його порівняно недавно проклав
лісник, який вивозив звідси деревину. Навряд щоб Вільмен сам натрапив на нього.
Проте я хочу бути впевненим у цьому й тихо пояснюю це Мейссоньє після годинної
прогулянки в гнітючій лісовій тиші.
Я не побачив нічого підозрілого: ні чиїхось слідів, ні потолоченої рослинності,
ні свіжих поламаних гілок.
Повертаючись назад, я роблю деякі позначки, щоб, коли ми знову прийдемо на цю
стежку, пересвідчитись, що ніхто, крім нас, не ходив нею. Для цього нагинаю
через стежку на висоті стегна гнучкий тоненький прутик і прив’язую його з другого боку чорною ниткою до гілки. Якщо хтось тут ітиме, він
розірве нитку, навіть не помітивши цього. Коли мені вдається знайти колючий
чагарник, замість нитки перетинаю стежку найдовшою з ліан.
Це нагадує нам гру часів “Гуртка”. З тією лише різницею, що тепер ставиться на
карту наше життя. Проте ні він, ні я не говоримо про це вголос. Після
двогодинної прогулянки сідаємо перепочити в такому місці, звідки добре видно
ла-рокський шлях.
- Гадаю, ми якось впораємося, - каже Мейссоньє.
Мейссоньє спокійний, хіба що тільки частіше кліпає очима. Я схвально киваю
головою, й він веде далі:
- Намагаюся уявити собі картину: з’являється Вільмен зі своєю базукою, першим пострілом руйнує паркан і долає
його. Бачить перед собою мішки з піском, думає, що за ними - портал, і стріляє.
Стріляє раз, удруге, втретє, та дарма. Він має лише з десяток снарядів. Треба
бути ощадливим. Тоді наказує відступити.
Я хитаю головою.
- Розумієш, саме цього я й боюся. Якщо він відступить, це нас не врятує.
Скоріше навпаки. Вільмен - фахівець.Тільки-но зрозуміє, що наштовхнувся на
перепону, повернеться знову до Ла-Рока й почне з нами партизанську війну - із
засідками, несподіваними наскоками...
- Ми можемо також улаштувати йому засідки, - відповідає Мейссоньє. - Ми ж краще
знаємо місцевість.
- Він не забариться також вивчити її. Навіть небагато йому потрібно буде часу,
щоб довідатися, скажімо, про цю стежку. Ні, Мейссоньє, якщо почнеться подібна
війна, ми можемо її програти. У Вільмена більше людей і він краще озброєний.
Більшість наших пукавок здатна стріляти тільки на відстань до сорока метрів, а
його гвинтівки моделі 36 уколошкають людину за чотириста метрів.
- І навіть трохи далі, - озивається Мейссоньє.
Я мовчу, й він запитує:
- Тоді що ти пропонуєш?
- Поки що нічого. Треба помізкувати.
Коли ми знову виходимо на ла-рокський шлях, сонце вже починає хилитися на
вечір, сіючи золотисте бокове проміння.
- Тома!
- Я тут, - озивається Тома, підносячи руку й цим виказуючи свій тайник на схилі
над шляхом.
Навколо тихо, однак на душі в мене не дуже спокійно, коли я звертаю до Тома,
махнувши рукою Мейссоньє, щоб ішов до Мальвіля.
Тома знайшов собі добру схованку, звідки проглядається метрів сто дороги.
Рушницю він поклав на два плескаті камені. Я лягаю поряд з ним.
- Війна - то гидота, - каже Тома. - Я побачив вас здалеку, навіть узяв на
мушку. Дуже легко міг би вас знищити, наче квітку, одного й другого.
Спасибі за квітку. Якби я був забобонний, то подумав би, що то не дуже добрий
початок для розмови, яка мала відбутися.
- Тома, мені треба поговорити з тобою.
- Що ж, говори, - мовить він, відчувши мою ніяковість.
Я розповідаю йому все. Або точніше, не розповідаю йому всього. Бо не хочу
звинувачувати Каті. Ось моя версія: Каті прийшла до моєї кімнати, коли
закінчувався мій пообідній відпочинок, очевидно, щоб побалакати зі мною. Я не
міг стриматися.
Тома, обернувши до мене вродливе, з правильними рисами обличчя, пильно дивиться
на мене.
- Ти не зміг стриматися?
Я киваю головою.
- От бачиш, - спокійно говорить він, - не така вже вона й погана. Ти завжди
недооцінював її.
Він також! Я мовчу, втупившись очима в землю.
- Ти наче розчарований, - придивляється до мене Тома.
- Розчарований - не те слово. Здивований. Трохи.
- Річ у тім, що в мене змінилася точка зору, - каже Тома. - Але я не розповів
тобі про це. Пригадуєш дискусію на зборах, коли ти привів М’єтту? Один чоловік чи багато. Всупереч тобі я захищав моногамію, ти тоді
залишився в меншості й дуже образився. - Тома всміхається й провадить далі: -
Одне слово, тепер я згоден з тобою. Ніхто не може розглядати жінку як особисту
власність, коли їх усього дві на шістьох чоловіків.
Я вражено дивлюсь на нього. Це для мене несподіванка - почути від нього свої
думки.
- До того ж Каті не є моєю власністю. Вона чинить так, як хоче. Вона - людина.
Каті не обіцяла мені бути вірною. І я не хочу знати, що вона робила сьогодні
пополудні. І годі про це, - з притиском закінчує він свою тираду.
Коли б не остання його фраза, я подумав би, що він зовсім спокійний. Але ні.
Просто він передбачав невірність Каті й приготувався до цього, сформулювавши
для себе виправдання її вчинку. Щоправда, формулювання ті він запозичив у мене.
Тепер я знову пізнаю Тома. Суворого, але вразливого. І ось, лежачи поряд з ним,
утупившись очима, як і він, у шлях, я відчуваю до нього велику приязнь. Ні, я
не шкодую, що таке трапилося. Здається, немає нічого спільного між тим, що я
пережив сьогодні пополудні, й тим, що відчуваю в цю хвилину.
Я підводжусь на ліктях, бо мовчанка, як на мене, надто затяглася.
- Якщо ти не проти, я зміню тебе на посту, можеш іти до замку.
- Ні, - озивається Тома, - ти більше потрібен у Мальвілі, ніж я. Подивишся, як
там наш мур.
- Що ж, - кажу я, - ти маєш рацію. Але коли звечоріє, кидай вартувати. Для
нічного вартування маємо бліндаж.
- А хто піде туди?
- Пейссу й Колен.
- Гаразд, - мовить Тома, - я прийду, як смеркне.
- Кланяюсь, - якось надто вже невимушено кажу я, відходячи від нього.
До речі, за звичайних обставин я не вжив би цього фальшивого слова “кланяюсь”.
Я прискорюю ходу. Дзвоню в дзвін біля паркана, і Пейссу відчиняє потайний вхід.
- Скінчили, - озивається він, коли я опиняюсь біля нього. - Що ти думаєш з
цього приводу? І зваж, якщо навіть станеш збоку - внизу чи біля скелі, то
однаково не побачиш і краєчків муру. Добре замаскували. Не побачиш жодного
каменя, самі мішки. Якщо Вільмен сюди поткнеться, він розіб’є собі голову.
Крім двох бабусь і Тома, всі мешканці Мальвіля оточили мур, роздивляються його.
Каті, стоячи на одній з драбин, вирівнює мішки в останньому ряді. Вона стоїть
до нас спиною.
Лунає постріл. Я застигаю на місці.
- Відчиняй, - звертаюсь до Пейссу. - Я піду туди. То стріляв Тома.
- А якщо не він?
- Відчиняй, кажу! І хай ніхто не йде за мною!
Я біжу з рушницею в руці. Відстань чималенька - метрів сто. Я уповільнюю біг на
другому повороті. Пригинаюсь і йду кюветом.
Тома нерухомо стоїть на дорозі з рушницею в руці. Він стоїть спиною до мене.
Щось світле лежить біля його ніг.
- Тома!
Він обертається, але вже майже споночіло, і я не бачу його обличчя. Наближаюсь.
Оте світле, що лежить на землі, - якась жінка. Я бачу спідницю, білу блузку,
довге біляве волосся. На грудях у неї чорна пляма.
- Бебель, - каже Тома.