Мальвіль

І поки мій сердега татусь спить за зачиненими віконницями, не відаючи, що його
ферма вже більше не має спадкоємця, я з саквояжем за плечима натискую на педалі
велосипеда в напрямку до Мальвіля.
Мальвіль - великий напівзруйнований замок-красень XIII століття, він тулиться
до грудей стрімкої скелі, яка височить над невеличкою долиною Рюнів. Господар
кинув його напризволяще, а відтоді, як кам’яна брила відірвалася од галереї бійниць головної башти й убила якогось
туриста, входити до нього заборонили. Товариство охорони історичних пам’яток вивісило два написи, а мальжакський мер перекрив єдиний доступний шлях з
пагорка чотирма низками колючого дроту. Хоч мерія не має ніякого зиску з цього,
вона й далі снує це дроття, й щороку п’ятдесятиметрова перегородка дедалі густішає вздовж старовинного шляху між
скелею та шпилястим стрімчаком, який відділяє запаморочливий Мальвіль від
пагорка, на якому бовваніє дядькова ферма “Сім буків”.
Ось саме тут під моїм натхненним керівництвом “Гурток” порушив усі заборони. За
крутим вигином, щоб не було видно з шляху, ми приробили в дроті дверцята,
вирізавши й замаскувавши у височенній перегородці отвір. Полагодивши частково
стелю на другому поверсі, зробили настил із старих дощок, яких назбирали на
дядьковій конюшні. Таким чином зуміли проникнути до маленької кімнатки в
глибині величезної зали, й Мейссоньє, який уже добре майструє в столярні свого
батька, вставив у ній вікно та двері з висячим замком.
Вода не затопила головну башту. Ребристе склепіння не піддалося часові. А в
нашому барлозі є камін, старенький волосяний матрац, обшитий мішковиною, стіл і
табурети.
Таємниця не розголошувалася. Вже рік минув відтоді, як “Гурток” перебрався в це
місце, про яке не знали дорослі. Я розраховую перебути тут аж до початку
навчального року. Йдучи сюди, перекинувся словом з Коленом, той про все
перекаже Мейссоньє, який поговорить з Пейссу, а той повідомить інших. Я не
вирушаю в мандрівку без сухарика.
Просиджую в цій келії другу половину дня, ніч і наступний день. То не так уже й
чудово, як мені здавалося. Зараз липень, друзі допомагають батькам у полі, й я
побачуся з ними аж увечері. Однак не відважуюся вийти з Мальвіля. На фермі
“Велика стодола”, мабуть, уже вдарили на сполох.
О сьомій годині хтось стукає в двері “Гуртка”. Чекаю на велета Пейссу, який
повинен принести мені їсти. Я відімкнув двері й зі свого жорсткого матраца, на
якому лежу з книжкою про криваві пригоди, щосили гукаю: “Прошу, здоровий
дурню!”
З’являється дядько Самюель. Він протестант, звідси й біблійне ім’я в нього. Переді мною виринає кремезна постать у картатій сорочці, з якої
визирає м’язиста шия, в стареньких кавалерійських штанях (дядько служив колись у
кавалерії). В низенькому прогоні дверей, торкаючись головою кам’яного одвірка, він дивиться на мене, всміхаючись і зморщивши чоло.
Я зупиняюся на цьому образі. Бо малесенький хлопчик на матраці - це я. Й
дядько, який стоїть на порозі, - також я. Дядько Самюель мав тоді приблизно
стільки років, скільки мені тепер, і всі, наче змовилися, твердять, що я дуже
схожий на нього. А в цій сцені, коли було сказано так мало слів, здається, бачу
хлопчика, яким був я колись.
Якщо намалюю портрет дядька Самюеля, то водночас намалюю й свій. Він був вищий
середнього зросту, кремезний, але з худими стегнами, квадратним засмаглим
обличчям, смолянистими бровами й голубими очима. В Мальжаку люди гомонять з
ранку до вечора, знаходячи в словах розраду. А дядько не вимовить і слова, коли
йому немає що сказати. Однак коли вже розмовляє, то надто коротко, без зайвих
слів, тільки про головне. Рухи в нього також стримані.
Найбільше мені подобається його рішучість. Бо ми - батько, мати, сестри - всі
такі зніжені. Думки в нас невиразні. Розмова багатослівна,
Захоплююся я також дядьковою діловитістю. На своїх землях він викорчував ліс,
наскільки це було можливо, Поділив на б’єфи один рукав Рюнів, що перетинав його поля, й розводить форель. Придбав собі
двадцять вуликів, Випадково купив навіть лічильник Гейгера, щоб обстежити
вулканічну породу, яка виходила на поверхню на одному зі схилів його пагорба,
чи немає там часом урану. А коли почалася мода на кінні заводи, він попродав
худобу й придбав собі коней.
- Я знав, що знайду тебе тут, - озвався дядько.
Я заніміло дивлюся на нього. Але ми добре розуміємо один одного. Й він
відповідає на мою мовчанку:
- Дошки. Дошки, що їх ти назбирав минулого літа на моїй конюшні. Ти не міг їх
нести. Ти волочив їх. Я натрапив на твій слід.
Отже, він знав ще торік! І не сказав про це нікому, навіть мені.
- Я перевірив, - мовив дядько. - Бійниці в головній башті непошкодженї, каміння
більше не падатиме.
Серце моє сповнюється вдячністю. Дядько потурбувався про мою безпеку, але
здалеку, не признаючись мені, не дошкуляючи. Дивлюся на нього, але він уникає
мого погляду. Не бажає розчулитися. Бере один табурет і, перевіривши, чи
міцний, сідає, широко розкинувши ноги, наче на коні. Тепер він говорить
квапливо й прямо:
- Послухай, Емманюелю, вони нічого нікому не сказали й не попередили жандармів.
- І злегка посміхається. - Ти боїшься людської огуди. Ось що я тобі пропоную.
Заберу тебе до себе до кінця канікул. Не буде проблеми й з навчанням: ти
навчатиметься в Ла-Рокському пансіоні.
Западає мовчанка.
- А в суботу й неділю? - питаю я.
У дядькових очах епалахують іскорки. Я говорив, як і він, вельми коротко. Якщо
подумки я вже повернувся до школи, то це означає, що я погоджуюся провести
решту канікул у нього.
- Якщо забажаєш, житимеш у мене, - відповідає він жваво, описавши рукою в
повітрі коло. Він знову на хвильку замовкає. - Обідатимеш час од часу на фермі
“Велика стодола”.
Цілком правильно, матінко моя, аби зберегти про людське око пристойність. Я
добре розумію: всі намагаються в такий спосіб зарадити справі.
- Гаразд, - озивається дядько, хвацько підводячись. - Якщо згоден, то застібай
саквояж і приходь до мене в Рюни, там я збираю сіно для своїх коней.
Він пішов, а я застібаю саквояж.
Пролізши через отвір у дротяній загорожі й замаскувавши його, спускаюся
велосипедом униз, до русла пересохлого струмка, яке відділяє скелю Мальвіля від
круглого дядькового пагорка. Дуже задоволений, що вибрався з цього вертепу.
Дерева, що повиростали всюди між зруйнованими мурами, відкидають на них тіні, і
я полегшено зітхаю лише тоді, коли опиняюся в сонячній долині Рюнів.
Надвечірня пора, десь між шостою й сьомою годинами, найпривабливіша. На це
колись дядько звернув мою увагу. Повітря тоді таїть у собі щось дуже ніжне.
Луги яскраво-зелені, тіні видовжені, а проміння сонця золотаве. Я кочу
велосипедом до дядькового червоного трактора з причепом, на якому накидано
копицю жовтавого сіна. А вдалині, паралельними рядочками понад Рюною,
вишикувалися тополі з тремтливим сіро-сріблистим листям. Мені дуже подобається
їхній шелест: він схожий на тиху зливу.
Дядько бере мій велосипед, прив’язує до нього мотузку й витягує його на сіно. Потім лаштується за кермо, а я
сідаю на крило трактора. Ні пари з вуст. Навіть не зиркаємо один на одного.
Але, завваживши, як у нього тремтить рука, я здогадуюся: він радіє, що везе
сина до маєтку “Сім буків”, бо ж так і не мав дитини з моєю худорлявою тіткою.
На мене на порозі чекає Мену, схрестивши кощаві руки на плоских грудях. Від
усмішки в неї зморщується мертвотно-сіре обличчя. Вона любить мене тим більше,
що відчуває відразу до моєї матері. Відчувала її і до тітки, коли та ще жила.
Не подумайте, що... Мену спить з дядьком. Вона й не служниця його. Має свій
маєток. Дядько косить їй луги, вона порається в його господарстві, він годує
її.
Мену також худорлява, але в неї весела вдача. Мену не стогне, вона бурчить із
запалом. Важить кілограмів із сорок разом зі своїм чорним убранням. Однак у
глибоких очницях очі горять любов’ю до життя. За винятком дівочої цнотливості, їй властиві всі чесноти. В тому
числі й ощадливість.
В праці вона незугарна. Руки наче шпичаки, але коли поле виноградник, ніхто не
вженеться за нею. А тим часом її єдиний син Момом, якому пішов вісімнадцятий рік, тягне за ниточку поїзд і ухкає.
Щоб зробити собі життя цікавішим, Мену веде тривалі суперечки з дядьком.
Суперечки - це її стихія. Я беру участь у цих суперечках. На честь мого
прибуття в “Сім буків” вона приготувала дуже розкішний обід. І увінчує свою
хитрість величезним пирогом.
Коли б я був кіномитцем, то зняв би цей пиріг широким планом. Поступово зм’якшуючи барви, з переходом з напливу на короткий кадр: літо 1947 року. Інша
“віха”.
Мені одинадцять років. Я закохуюся в Аделаїду, переселяю “Гурток” у Мальвіль, і
в мене виробляється інший погляд на релігію.
Я вже розповідав про значення мальжакської торговки в моєму пробудженні. Їй
тридцять років, її зрілість зачаровує мене. Зазначаю, що й досі, незважаючи на
такий суперечливий досвід, я далі завдяки їй поєдную доброту й - самі знаєте,
завдяки кому - жалюгідність і черствість душі. Шкода, що це не тема моєї
розповіді. Мені хотілося б розповісти про всі пристрасті на життєвих
перехрестях. Коли абат Лебам починає хвилюватися за нашу поведінку й каже нам під час читання катехізису про
“тілесні гріхи”, я цілком перетворююсь на нерви й м’язи, не можу повірити, що те “тіло” моє. Це я переповідаю Аделаїдині слова, й
значення гріха здається мені чарівним.
Я навіть не журюся, що мій кумир, трохи суворий з виду, не відзначається
суворістю моралі. Навпаки, дивлюся з надією в майбутнє. Однак мені здаються
надзвичайно довгими ті роки, поки ростимуть у теляти роги.
Чекаючи того часу, я, принаймні влітку, дуже зайнятий. Іде шалена війна.
Хвацький гугенотський капітан Емманюель Копт, замкнутий у Мальвілі зі своїми
братами по релігії, боронить фортецю від зловісного Мейссоньє - ватажка
Католицької ліги. Я кажу “зловісного”, бо його мета - пограбувати замок і
перерізати єретиків - чоловіків і жінок. За жінок правлять оберемки, а за дітей
- в’язки хмизу.
Перемога не здобувається заздалегідь, вона залежить від запасів зброї. Якщо в
когось поцілить або бодай злегка доторкнеться спис, стріла, камінь або в
рукопашному поєдинку вістря шаблі, він вигукує; “Я отримав своє!” - і падає на
землю. Дозволяється після закінчення бою дорізати поранених, убивати жінок, але
не накидатися на великий оберемок хмизу, як це одного разу вчинив здоровань
Пейссу з наміром зґвалтувати. Ми чисті й жорстокі, якими були паші предки.
Принаймі про людське око. Розпуста - справа приватна.
Якось пополудні мені щастить поцілити стрілою з вершка фортечного кам’яного муру в груди Мейссоньє. Він падає. Я висуваю голову з бійниці й,
погрожуючи кулаком, вигукую лунким голосом: “Смерть тобі католицька падлюко!”
Цей жахливий крик приголомшує супротивників, вони забувають прикриватися, й
наші стріли пронизують їх наскрізь.
Я виходжу з-за муру й кваплю своїх лейтенантів Колена та Жірб, щоб вони добили
Дюмона й Конду, а сам прикладаю шаблю до горла Мейссоньє.
Щодо здорованя Пейссу, спершу відрубую йому ті частини тіла, якими він
пишається, потім встромлюю шаблю в груди, штрикаю нею й “холодно” запитую, чи
це йому приємно. Я завжди залишаю дебелого Пейссу наостанок, бо він чудово
хрипить.
Цей теплий день скінчився. Ми збираємося за столом у барлозі головної башти,
викурюємо по останній цигарці й жуємо жуйку, щоб приховати цигарковий запах.
І тут з того, як Мейссоньє ворушить щелепою, я здогадуюся, що він чимсь
невдоволений. Під його чолом, яке увінчане волоссям, підстриженим бобриком,
близько посаджені сірі очі безперестанку кліпають.
- Ну ж бо, Мейссоньє, - кажу я щиро, - що з тобою? Ти розгнівався?
Його повіки заблимали ще більше. Він вагається кинути мені докір, бо завжди це
обертається проти нього. Однак на його вузький череп натискують з усіх боків, і
він змушений заговорити.
- Я хочу сказати, - нарешті запально мовить він, - що ти не мав би називати
мене католицькою падлюкою!
Дюмон і Конда промимрили щось, погоджуючись з ним, Колен і Жіро з прихильності
до мене мовчать, але в такий спосіб, що я не можу не завважити цього. Лише
Пейссу, на круглому обличчі з гарним розрізом очей якого з’являється широка посмішка, залишається байдужий.
- Як? - кажу я зухвало. - Але ж це гра! В грі я - протестант; звісно ж, не
стану говорити щось добре про католика, який має намір мене вбити.
- У грі не все пробачається, - рішуче мовить Мейссоньє. - Й гра має межу.
Наприклад, ти вдаєш, що відрізаєш Пейссу окремі частини тіла, однак насправді
цього не робиш.
Посмішка на обличчі Пейссу ще більше розпливається.
- До того ж ми ніколи не домовлялися ображати один одного, - каже Мейссоньє,
втупивши очі в стіл.
- І особливо в релігії, - докидає Дюмон,
Я зиркаю на Дюмона. Цей також надто вразливий, я його знаю.
- Я тебе не образив, - кажу енергійно, щоб його розлучити з Мейссоньє. - Я
розмовляв з Мейссоньє.
- Це одне й те ж, - мовить Дюмон, - бо я католик.
Я вигукую:
- Але ж я також католик!
- Справді, - перебиває Мейссоньє, - ти не мав би говорити погане про свою
релігію.
Здоровань Пейссу зверхньо починає говорити, що “все те казки, бо й католицизм,
і протестантство одне й те ж”.
З усіх боків його негайно грубо обірвали. Характерна риса для цього Пейссу -
фізична сила й грубість! Хай він на цьому зупиниться! Хай не втручається в
релігію!
- Ти ж навіть не знаєш десяти заповідей, - мовить з презирством Мейссоньє.
- А якщо я їх знаю, - озивається здоровань Пейссу.
Він підводиться й мовби за катехізисом починає натхненно декламувати, але
раптом зупиняється вже після четвертої заповіді. Його взяли на кпини, й він,
осоромившись, сів.
Пригода з Пейссу дала мені змогу поміркувати.
- Гаразд, - кажу я з виглядом наївної дитини. - Припустимо, що я помилився.
Передусім я, коли помиляюся, не чиню, як дехто, а тут же визнаю, що помилився.
Що ж, ось я помилився, ти задоволений?
- Замало сказати, що ти помилився, - бурчить Мейссоньє, наче збирається
сваритися.
- Отже, - кажу я обурено, - ти думаєш, що все ж таки я зараз стану плазувати
перед тобою, бо назвав тебе падлюкою?
- Мені наплювати на те, що ти мене називаєш падлюкою, - мовить Мейссонье, - я
ситий по горло твоїми образами. Але ж ти сказав: “Католицька падлюка”.
- Справді, - кажу я, - не тебе я образив, а релігію. - Еге ж, - озивається
Дюмон.
Я глипаю на нього. Мейссонье щойно втратив свого найкращого союзника.
- Ну-ну, от і маєш, - раптом подає голос маленький Колен, обертаючись до
Мейссонье. - Адже Конт визнав свої помилки, що ще тобі треба?
Мейссонье хотів розтулити рота, але Пейссу, радий з влучної нагоди, вигукує, аж
підстрибнувши:
- Все це - казки!
- Слухай, Мейссонье, - мовлю цілком справедливо, - я тебе назвав падлюкою, а ти
- мене, ну й що ж, ми - квити.
Мейссонье червоніє.
- Я не називав тебе падлюкою, - каже він обурено.
Я дивлюся на членів “Гуртка”, задумливо киваю головою й замовкаю.
- Навіть якщо ти сказав: “Я ситий по горло твоїми образами”, - озивається Жіро.
- Але це не одне й те ж, - мовить Мейссонье, який відчуває різницю між
випадковою образою й навмисне сказаною, але не вміє цього висловити.
- Ти прискіпуєшся до дрібниць, - кажу я сумно.
- Не упирайся, - підстрибнувши, вигукує Мейссонье, - ти образив релігію й цього
не можеш заперечити.
- А я й не заперечую! - відказую я, щиросердо розвівши руками. - Й хвилини не
збігло, як я це визнав. Правда?
- Правда, - вигукує “Гурток”.
- Що ж, оскільки я образив релігію, - кажу я рішучим тоном, - піду вибачуся
перед ким слід. - (“Перед ким слід” - це дядьків вислів).
“Гурток” занепокоєно дивиться на мене.
- Все ж таки ти не станеш уплутувати священика в наші ігри! - вигукує Дюмон.
Адже, на нашу думку, в абата Леби не всі клепки в голові. На сповіді має звичку
зневажливо прощати, наче якийсь дріб’язок, усі наші гріхи, крім одного.
Розмова відбувається ось так: “Отче мій, я каюся, що був гордий”. - “Гаразд,
гаразд. Що далі?” - “Отче мій, каюся, що казав погане про свого ближнього”. -
“Гаразд, гаразд. Що далі?” - “Отче мій, каюся, що брехав учителеві”. - “Гаразд,
гаразд. Що далі?” - “Отче мій, каюся, що вкрав десять франків з маминого
гаманця”. - “Гаразд, гаразд. А що далі?” - “Отче мій, каюся, що чинив погані
речі”. - “Ох, ох, - мовить абат Леба, - нарешті!”
І починається інквізиція: “З дівчиною? З хлопчиком? З твариною? Сам? Голий чи
вдягнений? Лежачи чи стоячи? В своєму ліжку? В кабінеті? В лісі? В школі? Перед
дзеркалом? Скільки разів? А про що ти думаєш, коли це робиш? (“Гм, я думаю про
те, що я роблю”, - відповів йому якось Пейссу). Про кого ти думаєш? Про
дівчину? Про товариша? Про дорослу жінку? Про родичку?”
Коли ми заснували “Гурток”, перше, чому поклялися, - не прохопитися й словом
перед священиком про нашу затію, бо нам здалося, що він ніколи не схоче
повірити в невинність таємного товариства, яке знайшло собі схованку в місці,
не відомому для дорослих. Однак “Гурток” був таки “невинним” у тому значенні
цього слова, як його розуміє абат.
Я знизую плечима.
- Звичайно, ні, я не стану розповідати про це священикові. Щоб мати право на
всі витівки? Ви про це думаєте. Я сказав, що піду вибачитися перед ким слід. І
йду туди.
Я підводжуся й кажу коротко та поважно:
- Йдеш зі мною, Колене?
- Так, - відповідає маленький Колен, запишавшись, що я обрав його.
Він зиркає на мене й іде слідом за мною, викликавши подив у “Гуртка”.
Наші велосипеди сховані в хащах перед Мальвілем.
- До Мальжака, - кажу я коротко.
Ми їдемо поряд, але мовчки, навіть на рівнині. Мені дуже подобається маленький
Колен, і спершу в школі я всіляко його боронив, бо серед цих міцних хлопчаків,
які в дванадцять років уже водять трактор, він тонкий і кволий, наче бабка, очі
в нього - два лісові горішки - жваві й лукаві, криві брови, а кутики рота
добігають аж до скронь.
Я сподівався, що в церкві не буде нікого, але не встигли ми вмоститися на лаві,
як абат Леба, тягнучи ноги й згорбившись, виходить з ризниці. В напівтемряві з
великою огидою завважую, як з-за колони показуються його довгий, опущений вниз
ніс та задерте вгору підборіддя.
Тільки-но він помічає нас о цій незвичній лорі в своїй церкві, навально нападає
на нас, мов шуліка на польову мишу, й утуплюється своїми пронизливими очима в
наші.
- А чого ви прийшли сюди? - питає він несподівано.
- Я прийшов виказати невеличку молитву, - відповідаю я, прикипівши до нього
голубими очима й з гідністю схрестивши руки на своїй ширіньці. Потім єлейно
докидаю: - Як ви нам заповідали.
- А ти? - запитує він суворо, обернувшись до Колена.
- Я також, - відповідає Колен, насмішкуватий рот та іскрометні очі якого
зробили його відповідь надто несерйозною.
Його чорні очі викликають підозру, абат глипає то на одного, то на другого.
- Хіба ви не могли прийти раніше висповідатися? - запитує він, обертаючись до
мене.
- Ні, пане священику, - відповідаю рішуче й додаю: - Я вже сповідався в суботу.
Він сердито випростовується й мовить, багатозначно дивлячись на мене:
- Ти почнеш мені казати, що не нагрішив від суботи?
Я хвилююся. Ой леле, абат не відає про мою кровозмісну пристрасть до Аделаїди.
Принаймні я вважаю її кровозмісною відтоді, як священик мені сказав: “Тобі не
соромно! Жінка віку твоєї матері”. І я не знаю, чому він додав: “І яка важить
удвічі більше від тебе”. Адже насправді кохання - це не питання про кілограми.
Особливо коли йдеться тільки про “погані думки”.
- О, нагрішив, але не дуже.
- Не дуже! - каже він, стиснувши собі пальці, щоб присоромити нас. - Що,
наприклад?
- Ну, - кажу я цілком випадково, - набрехав татові.
- Гаразд, гаразд, - мовить абат Леба. - А що ще?
Я дивлюся на нього. Все ж таки він не почне зараз сповідати мене без моєї згоди
просто серед церкви! Й до того ж у присутності Колена!
- Більше нічого, - відповідаю я впевнено.
Абат Леба кидає на мене доскіпливий погляд, але мої прозорі очі уникають його,
й цей погляд губиться десь у просторі.
- А ти? - запитує він, обертаючись до Колена.
- Я також, - відповідає Колен.
- Ти також! - глузує абат. - Ти також набрехав своєму татові. Й це, на твою
думку, ти також не дуже нагрішив!
- Ні, пане священику, - каже Колен, - я... я своїй матері набрехав, - і кутики
його губ здіймаються аж до скронь.
Я побоююся, щоб абат Леба не розгнівався й не вигнав нас із святого дому. Але
він зумів опанувати собою.
- Отже, - каже він майже погрозливим тоном, звертаючись до Колена, - тобі
просто спало на думку завітати до церкви, щоб виказати невеличку молитву?
Я розтуляю рота, щоб відповісти, але абат Леба перебиває мене:
- Ну ж бо, Конте, замовкни! Я тебе знаю! У тебе завжди є відповідь! Дай змогу
Коленові відповісти.
- Ні, пане священику, - відповідає Колен, - то не мені спало на думку, а
Контові.
- А, Контові! Чудово! Чудово! Ще правдоподібніше! - каже абат Леба з прикрою
іронією. - А де ви перебували, коли йому спало це на думку?
- На шляху, - відповідає Колен. - Ми просто собі їхали, ні про що погане не
мислили, як раптом Конт каже мені: “Нумо, ходімо до церкви й викажемо невеличку
молитву”. - “Й справді”, - відповідаю я. І ось ми тут, - провадить далі
маленький Колен, кутики губ якого мимоволі здіймаються вгору.
- “Нумо, ходімо до церкви й викажемо невеличку молитву” ! - перекривляє його
абат Леба з прихованим гнівом. Він допитується: - А звідки ви поверталися, коли
їхали велосипедами цим шляхом?
- З ферми “Сім буків”, - не вагаючись, відповідає Колен.
Еге ж, це геніально з боку маленького Колена, бо, якщо є людина в Мальжаку, до
якої справді не зможе звернутися абат Леба, аби переконатися, що ми в неї
проводили своє дозвілля, то це - мій дядько.
Абат Леба переводить погляд з моїх прозорих очей на гондолоподібне усміхнене
Коленове обличчя. Він перебуває у становищі мушкетера, який під час дуелі
дивиться на свою шаблю, що відлетіла від нього за десять кроків: принаймні я
уявляю собі таку картину, щоб потім розповісти про нашу розмову “Гурткові”.
- Що ж, моліться, моліться, - зрештою каже ущипливо абат Леба, - вам треба
молитися, одному й другому!
Він одвертається від нас так, мовби залишив нас на поталу злому духові. І,
тягнучи ноги, згорбившись, виставивши вперед важке обличчя, простує до ризниці,
двері якої з грюкотом зачиняються за ним.
Коли знову настає тиша, я схрещую руки на грудях, зосереджую погляд на
маленькому світельці дарохоронильниці й веду пошепки, але так, щоб міг почути
Колен:
- Боже мій, я каюся, що образив релігію.
Якби цієї миті відчинилися дверцята дарохоронильницї, засвітившись, і якби
поважний та лункий голос, наче в радіодиктора, промовив: “Дитино моя, я прощаю
тобі, а за кару ти маєш десять разів виказати “отче наш”, я зовсім не
здивувався б. Але не відбулося нічого, й важко було мені пізнати власний голос
та накласти на себе кару з десяти “отче наших”. Для рівноваги я наготувався
додати десять “молитов богородиці”, але відразу відмовився, подумавши, якщо
часом бог - протестант, він не буде анітрохи мені вдячний, що я висунув
пречисту надто вперед.
Я ще не встиг проказати тричі “отче наш”, як Колен штовхнув мене ліктем.
- Що ти робиш? Підемо звідси.
Я повертаю до нього голову, суворо дивлюся.
- Зачекай! Мушу спокутувати свої гріхи.
Колен замовкає. Й далі він мовчатиме. Наче оніміє. Ніякого подиву. Ніяких
запитань.
А сьогодні я вважаю, що тоді не був щирим. У одинадцять років усе зводиться до
гри, ніяких проблем не виникає. Лише приголомшує мене моя відвага - адже я
подумав, що можу проминути абата Лебу й налагодити безпосередні стосунки з
богом.
Квітень 1970 року: наступна “віха”. Стрибок на двадцять два роки. Я трохи
шкодую, що довелося замінити коротенькі штанці на довгі штани дорослої людини.
Мені тридцять чотири роки, я - директор Мальжакської школи; навпроти мене
сидить у себе на кухні дядько й смокче люльку. В нього справи з кіньми йдуть
добре, навіть надто добре. Щоб розширити діло, він намагається скуповувати
землю, але тільки-но йому припаде до вподоби якась нива - його мають за
багатія, - одразу правлять за неї вдвічі більше.
- Взяти хоча б Бертом. Ти знаєш Берто. Два роки він водив мене за носа. А тоді загнув таку ціну! До
речі, мені наплювати на ферму Берто. Я купив би її тільки в крайньому разі. Ні,
Емманюелю, я скажу, що мені було потрібне, - Мальвіль.
- Мальвіль!
- Так, - мовить дядько. - Мальвіль.
- Але ж, - дивуюся я, - там тільки ліс і руїни.
- О-о, - каже дядько, - я тобі розповім, що таке Мальвіль. Мальвіль - це
шістдесят п’ять гектарів землі першого гатунку, що менш як п’ятдесят років тому поросла лісом. Мальвіль - це виноградник, що давав найкращий
виноград у наших краях за часів мого батька. Звісно, все доведеться
пересаджувати, але ж земля буде. В Мальвілі є льох, іншого такого в Мальжаку не
знайдеш: склепистий, прохолодний і великий, наче шкільне подвір’я. Мальвіль оточений муром, до якого можна прибудувати піддашок і з обтесаного
каміння, - варто тобі тільки нахилитися,‘щоб підняти його, - побудувати чимало конюшень і окремих стійл. До того ж
Мальвіль зовсім поруч. Він межує з фермою “Сім буків”. Можна подумати, що,
зрештою, - додав він, мимовільно усміхаючись, - колись замок належав до ферми.
Розмова відбувається після вечері. Дядько сидить на кухні - не за столом, а
біля нього, попихкує люлькою, попустивши на одну дірочку пасок на своєму худому
животі.
Я дивлюся на дядька, й він здогадується, що я все врозумів.
- Еге ж, - озивається дядько, - я провалив справу. - Знову смокче люльку. - Я
грубо вилаяв Грімом.
- Грімо?
- Повіреного в справах графа. Побачивши, що він користується довір’ям у графа й що граф, який живе десь у Парижі, нічого не вдіє без нього, Грімо
став вимагати хабара. Він назвав це “гонораром за переговори”.
- Пікантний вислів.
- Тобі теж так здається? - питає дядько. Він далі смокче люльку.
- І багато?
- Два мільйони.
- Тану?!
- Не така вже й мала сума. Та була змога поторгуватися. Але замість цього я
написав графові, а той, як завжди, передав листа Грімо. Й Грімо став мені
докоряти.
Дядько зітхнув, випустивши з рота хмарку диму.
- Друга помилка, якої я. припустився, вже непоправна: я грубо вилаяв Грімо. Як
бачиш, доказ того, що й у шістдесят років ще роблять дурниці. В ділі не слід
ніколи нікого лаяти, затям собі це, Емманюелю, навіть шахрая. Бо шахрай, хоч
який би він там був, усе ж таки має почуття власної гідності. З того дня Грімо
став мені на перешкоді. Я писав графові двічі. Він мені не відповів.
Запала мовчанка. Я надто добре знаю дядька, щоб перебивати його вічні
нарікання. Він не любить сумувати. А втім, він знизує плечима, простягає ноги
на стілець, закладає великого пальця лівої руки за пасок і веде далі:
- Все провалилося, провалилося. Однак я можу жити без Мальвіля. Й я живу
непогано. Заробляю вдосталь грошей і, головне, роблю все, що мені забагнеться.
Немає жодної особи ні наді мною, ні поряд, яка могла б надокучити мені. На мій
погляд, життя цікаве. А оскільки в мене міцне здоров’я, то я так можу прояшти ще з двадцять років. Більше не хочу.
Очевидно, це занадто багато. Розмова ця відбулась у я є ділю ввечері. А
наступної неділі, повертаючись з футбольного матчу з Ла-Рока, дядько разом з
моїми батьками загинув у автомобільній катастрофі.
Лише якихось п’ятнадцять кілометрів відділяють Мальжак від Ла-Рока, але цього вистачило, щоб
якийсь автобус приплескав маленький автомобільчик “4-L” до дерева. За інших
обставин дядько міг би поїхати на матч з хлопчаками автомобілем “пежо” з
універсальним кузовом, але “пежо” саме був у ремонті у власника гаража, а його
грузовика “сітроен”, яким дядько перевозив коней, не було на фермі: один із
дядькових клієнтів наполягав, щоб йому доставили коней в неділю, Я також мав би
їхати автомобілем “4-L” на футбол, але один із моїх старших учнів упав уранці з
мотопеда, й я пішов пополудні до лікарні, щоб довідатися про його здоров’я.
Якби ще жив абат Леба, він сказав би: “То провидіння врятувало тебе,
Емманюелю”. Так, але ж чому мене? Побоюючись подібної розмови, люди в такий
спосіб тільки відсувають на задній план цю проблему. Ліпше буде нічого не
казати. Справді ж бо, тут нічого не вдієш. Пригода така безглузда, й,
незважаючи ні на що, таке велике бажання зрозуміти її.
Спотворені тіла привезли на ферму “Сім буків”, і я сидів біля них з Мену,
чекаючи на своїх сестер. Сиділи ми мовчки біля небіжчиків в суцільній тиші,
Момо вмостився на долівці в куточку кімнати й на все відповідав “ні”. Пізно
ввечері заходилися іржати коні: Момо забув насипати їм ячменю. Мену подивилася
на нього, але він, з виду суворий, заперечливо похитав головою. Я підвівся й
пішов насипати коням ячменю.
Не встиг я повернутися до кімнати покійників, як мої сестри підкотили на
автомобілі з головного міста департаменту, їхня проворність мне дивує, але ще
більше дивує те, що вони вже були в жалобі. Вони вдяглися з ніг до голови в
чорне, мовби заздалегідь передбачили загибель батьків. Переступивши поріг ферми
“Сім буків”, навіть ще не скинувши капелюшки й вуалі, залилися слізьми й
заголосили.
У них якась незбагненна злість на мене. Кожна з них по черзі стає луною другої.
Що каже Полетта, те повторює Пелажія або, навпаки, запитання, яке ставить
Пелажія, негайно ж ставить і Полетта. Немає нічого огиднішого. З усякого
приводу ви маєте два варіанти однієї й тієї самої нісенітниці.
До речі, вони схожі одна на одну: кволі, біляві й кучеряві, зовні так і
випромінюють фальшиву ніжність.
- А чому, - мекає Полетта, - тато й мати не в своєму ліжку на фермі “Велика
стодола”?
- Замість того, - озивається Пелажія, - щоб лежати тут, у дядька, ніби в них
немає своєї домівки.
- А як би було прикро бідоласі татові, коли б він жив, - підхоплює Полетта, -
дізнатися, що він помре не в своєму домі.
- В усякому разі, - кажу я, - він помер не в своєму домі, а нагло в авто “4-L”.
А щоб сидіти біля небіжчиків, я не міг поділитися навпіл, одну свою половину
послати на ферму “Велика стодола”, а другу залишити на фермі “Сім буків”.
- Не заперечуй, - каже Полетта.
- Не заперечуй, - повторює Пелажія, - бідолашний тато не був би радий лежати
тут. Мати тим більше.
- Особливо матуся, - мовить Полетта, - сам знаєш, як вона ставилася до небораки
дядька.
Слово “неборака” викликає в мене гнів, бо вони не любили дядька.
- Подумай, - втручається Пелажія, - що зараз на фермі “Велика стодола” нікому
доглянути худобу.
- Що татові корови, - підхоплює Полетта, - все ж таки варті більшого, ніж коні.
Вона не говорить “дядькові коні”, бо дядько лежить тут, перед їхніми очима,
жахливо знівечений.
- Пейссу, - кажу я, - догляне їх.
Вони перезираються.
- Пейссу! - вигукує Полетта.
- Пейссу! - підхоплює Пелажія. - Ну що ж, справді, Пейссу!
Я грубо перебиваю їх.
- Ну, що Пейссу! Що ви маєте проти Пейссу? - Й віроломно додаю: - Ви ніколи не
бажали чогось лихого Пейссу.
Вони не відповідають. Дуже заклопотано якусь хвилину ридають. Потім
відбувається драматична сцена витирання очей хустиною та шморгання носом.
Відтак Пелажія знову кидається в наступ.
- Поки ми тут, - каже вона, багатозначно перезирнувшись із сестрою, - Пейссу
коїтиме все, що йому забагнеться, на фермі “Велика стодола”.
- Думаєш, - мовить Полетта, - ніби він посоромиться нишпорити в шухлядах.
Я знизую плечима. Мовчу. Вони знову починають голосити, витирати очі хустиною.
Збігає чимало часу, доки дует знов озветься. Але він озивається.
- Я хвилююся за цих бідних тварин, - мимрить Пелажія. - Запитую себе, чи не
піти собі додому, щоб заспокоїтися.
- Подумай же, - мовить Полетта, - що то не тільки справа Пейссу.
- Ох, той Пейссу! - докидає Пелажія.
Коли б цієї миті вдалося проникнути в серця моїх сестер, то там можна було б
побачити збільшений відбиток ключа від ферми “Велика стодола”. Вони гадають, що
цей ключ у моїй кишені. Але під яким приводом попросити його в мене? Звісно ж,
не для того, щоб піти доглянути худобу.
А я вже ситий їхнім стогоном. Несподівано, не підвищуючи голосу, кажу:
- Ви знаєте тата. Він не поїхав би на футбольний матч, не позамикавши все. Коли
привезли його тіло, я знайшов у нього ключ. - Я веду далі, наголошуючи на
кожному слові: - Я забрав ключа. Й кроку не ступив звідси, відколи привезли
сюди батьків, усі можуть вам це сказати. А щодо того, щоб піти на ферму “Велика
стодола”, то ми всі троє підемо туди позавтра, після похорону.
Вони загомоніли, відкинувши чорні вуалі:
- Ми ж довіряємо тобі, Емманюелю! Знаємо тебе! Зрозумій, ніхто й не міг би
подумати про це! Особливо в такий час!
Уранці того дня, коли мав відбутися похорон, Мену попрохала мене допомогти їй
помити Момо. Я вже не раз бачив оте дивне купання. Це не така проста справа.
Треба впіймати Момо зненацька, здерти з нього одяг, наче шкуру з кролика,
посадити його в цебер і тримати там, бо він відбивається, мов несамовитий,
волаючи диким голосом: “А дамеспо адибо нелюво” (“Та дайте мені спокій, ради
бога! Не люблю води!”).
А цього ранку він чинить ще шаленіший опір, ніж звичайно. Під квітневим сонцем
з цебра, що стоїть на кам’яних плитах у дворі, йде пара. Я тримаю Момо попід пахви, а Мену стягує з нього
штани й плавки. Момо, тільки-но він ступає на землю, підставляє мені ногу. Я
падаю. Голий, мов черв’як, він тікає, з нечуваною швидкістю перебираючи худими ногами. Добігши до
одного з великих дубів, що внизу, по той біг лугу, він стрибає вгору, повисає в
повітрі, підтягується, дереться з гілки на гілку й опиняється на вершечку
дерева.
Я вдягнутий по-святковому й, у всякому разі, не збираюся лізти за Момо на
дерево. Мену, захекавшись, наздоганяє мене. Я намагаюся умовити Момо. Хоч я
молодший від нього на шість років, він дивиться на мене як на літнього дядька.
Проте я зазнаю невдачі. Наштовхуюся на стіну. Момо не вигукує своє звичне: “А
дамеспо адибо нелюво!” Він не каже ні слова. Дивиться на мене згори й стогне,
його чорні очі поблискують з-за весняних листочків.
Я чую лише одну відповідь: “Неду!” (“Не піду!”), не пискляву, а виголошену
тихо, рішуче. Я знову звертаюся до нього.
- Ну ж бо, Момо, будь хоч трохи розсудливим. Тобі треба помитися, щоб іти до
церкви. - (Кажу “до церкви”4, бо він не зрозуміє слів “до храму”).
- Неду! Неду!
- Ти не хочеш іти до церкви?
- Неду! Неду!
- Але чому? Ти ж любиш ходити до церкви.
Вмостившись на гілці, він махає перед собою руками й сумно дивиться на мене
з-за лискучого листя. Й усе. Я не чую більше ніякої відповіді, тільки бачу цей
погляд.
- Доведеться його залишити, - каже Мену, яка здогадалася принести синів одяг і
кладе його під деревом. - У всякому разі, він не злізе доти, доки ми не
підемо.
Вона обертається на закаблуках і йде вгору лугом. Я зиркаю на годинник. Вже
пізно. Мене жде похоронна церемонія, а я зовсім на неї не настроєний, Момо має
рацію. Якби я міг так, як він, стогнати на дереві замість того, щоб з своїми
заплаканими сестрами грати комедію про синівську любов.
Я також піднявся вгору лугом. Схил видався мені важким. Дивлюся собі під ноги й
з подивом завважую, що луг вкрився кущиками молодої, надзвичайно зеленої трави.
Вона швидко виросла за кілька сонячних днів. Я думаю, що менш як за місяць
доведеться з дядьком косити її на сіно.
Ця думка раніше сповнювала мене радістю, але, дивна річ, сьогодні ця радість
починає розвіюватися, Приголомшений, я зупиняюся посеред лугу. По моїх щоках
котяться сльози.