Мальвіль

У нас у вчительському інституті був викладач, закоханий у прустівську мадлену [1 Мадлена (франц.) - вид бісквітного тістечка. Тут ідеться про уривок з роману французького
письменника Марселя Пруста (1871-1922) “У бік Сванна”, де автор наводить
приклад випадкового, мимовільного спогаду. Пруст розповідає, що якось у Парижі,
повернувшись з морозу, він покуштував умочений у чай шматочок бісквітного
тістечка - мадлени. Оповідач пізнав смак мадлени, якою в Камбре щонеділі
частувала його тітка Леонія. В уяві виникли образи минулого - картини щасливого
дитинства, старий сірий будинок, маленька альтанка й квіти в саду, обивателі
містечка й увесь Камбре з околицями. Завдяки смаковій асоціації перед
оповідачем постала “на ледь відчутній краплині велетенська споруда спогаду”. (Примітка перекладача).]. З його волі я захоплено завчив цей славнозвісний текст. Та збігло вже чимало
часу, й тепер мені здається надто літературним оте тістечко. О, я добре знаю,
що саме вже тільки смакове відчуття або милозвучність тексту вельми жваво на
якусь мить викликають у вас спогад. Але то триває лише хвильку. Короткий
спалах, потім завіса знову опускається, й гнітюча теперішність перед вами. Було
б чудово, коли це правда, уявити все минуле, ласуючи розмоченим у наливці
солодким пирогом.
Мені спадає на думку прустівське тістечко, бо якось на дні однієї шухляди
натрапив на старезну пачку сірого тютюну, яка, очевидно, належала дядькові. Я
віддав її Коленові. Не тямлячись од радості, що після тривалого часу йому
поталанило роздобути улюблену отруту, він натоптує тютюном люльку й запалює її.
Я дивлюся, як він курить, і з першими клубами диму, що їх вдихаю, в моїй уяві
знову постають дядько й “попередній світ”. Мені перехоплює подих. Однак, як я
сказав, це триває зовсім недовго.
А Колен занедужав. Він був надто чутливий до отрути або тютюн був дуже старий.
Я заздрю Прустові. Щоб згадати своє минуле, він спирався на міцний грунт:
надійне теперішнє, безсумнівне майбутнє. А для нас минуле - це двічі минуле,
подвійно втрачений час, бо ж разом з ним ми втратили той світ, в якому він
протікав. Відбувся злам. Плин століть уперед обірвався. Ми не знаємо більше, де
опинилися й чи є взагалі якесь майбутнє.
Само собою зрозуміло, ми силкуємося приховати від себе свою немічність за
допомогою слів. Щоб повести мову про злам, ми вдаємося до перифраз. Спершу
говорили, як висловлюється Мейссоньє, хоч трохи по-військовому: “День “Д””. Але це може видатися надто войовничим. І завдяки Мену та її селянській
розсудливості ми вигадали цнотливий евфемізм: “День події”. Чи можна мріяти про щось болезаспокійливіше?
Знову ж таки за допомогою слів ми зарадили хаосові й навіть налагодили лінійне
відмірювання часу. Ми кажемо: “До дня події”; “Після дня події”. Це наші мовні хитрощі. Вони додають нам почуття впевненості пропорціонально
до їх лицемірства. Бо “після дня події” означає водночас наше непевне сучасне й
загадкове майбутнє.
І без тістечка та диму з люльки ми часто згадуємо “попередній світ”. Кожен у
своєму закутку. В розмові намагаємося контролювати один одного: озирання назад
мало допомагають нам вижити. Ми уникаємо таких озирань.
Інша річ, коли ми опиняємось на самоті. Хоч мені перейшло лише за сорок, після
“дня події” в мене з’явилася схильність до безсоння, наче в літніх людей. Саме вночі я згадую.
Вживаю це дієслово без додатку, бо щоночі додаток буває інший. Щоб вибачитися
перед самим собою за це самозамилування, думаю про те, що “попередній світ”
існує тільки в моїй уяві, він перестав би існувати взагалі, коли б я не думав
про нього.
Віднедавна я поділяю спогади на випадкові й звичайні. Зрештою мені поталанило
збагнути різницю між ними: звичайний спогад - це той, що допомагає впевнитися,
що я ще існую, те переконання, яке необхідне мені в цьому “після”, всі орієнтири якого зникли. Й ось що, власне кажучи, я роблю в безсонні
ночі: в оцій пустелі, сипучих пісках, минулому, яке двічі минуло, переставляю
віхи з місця на місце, аби впевнитися, що не заблукав. І коли я кажу “не
заблукав”, то маю на увазі “не перестав існувати”.
1948 рік - одна з тих віх. Мені дванадцять років. Я перший у кантоні - нечувана
слава! - щойно одержав свідоцтво про освіту. Й під час обіду за столом на кухні
ферми “Велика стодола” намагаюся переконати батьків викорчувати ліс. У цьому
мав би бути здоровий глузд. З сорока п’яти гектарів ми маємо, як усі тут, лише десять гектарів лугів та орних земель.
Решта - ліси, причому ліси поганенькі, в них більше не збирають каштанів і не
рубають обручеве дерево.
Мої старі не слухають мене. Незворушні, наче брили землі. До речі, в них і
колір землистий - буре волосся й шкіра. В мене також, але я успадкував од
дядька голубі очі.
Я дивлюся знову на цю сцену з відстані часу очима дорослого, розумію її краще,
розмірковую, й вона здається мені невтішною.
Взяти хоча б мою матір. Скиглійка й базікало, вона належить до тих недалеких
людей, які докорами відповідають на докори. Єдине алібі для черствого
характеру. Відтоді, як справи на фермі пішли гірше, вона вважає, що нічого й
старатися. Моя пропозиція викорчувати ліс її ображає.
- А за які гроші? - глузливо мовить вона. - Ти оплатиш бульдозер?
Хоч тон її презирливий, я добре знаю, що на ощадній книжці лежать суми, які
щомісяця девальвуються. Знаю, що вони девальвуються, мені пояснював дядько. І я
в свою чергу пояснюю, не посилаючись на дядька. Ось тут я й утратив
обережність.
Тато слухає, але не каже жодного слова. Мої міркування знову ображають матір.
Вони ковзнули по її твердому черепу з убогим волоссям. Вона навіть не дивиться
на мене. Звертається до батька через мою голову.
- Цей хлопчисько, - мовить вона, - викапаний твій брат Самюель. Пихатий. Любить
повчати. І відтоді, як він отримав свідоцтво про освіту, зовсім носа задер.
Мої менші сестри Полетта й Пелажія починають давитися зі сміху, й ту, що сидить
ближче до мене, я стусаю ногою під столом, вона скиглить.
- До того ж він жорстокий, - додає мати.
Тепер ми слухаємо її балаканину про мою жорстокість. Протягом усього часу, доки
не випорожнимо по дві тарілки супу. Бо в моєї матері бухгалтерський хист. Як
тільки в чомусь я завиню, докладно перераховує всі мої попередні нровини. Й
дарма, що за них мене вже карали. Мої злочини не забуваються.
До того ж це мовиться жалібним тоном, від якого мене поймає жах: нечиста сила
засіла в моєму тілі. Пелажія скиглить. Полетта, яку я не зачіпав, пхикав.
Комедія - та й годі. Пелажія задирає спідничку й показує гомілку - вона
червона. Материнський стогін вливається в багатоголосий зойк:
- ...І чого ти чекаєш, Сімоне, чому не даси потиличника своєму синові?
Ще б пак, я батьків син, а не її. Батько мовчить. Тепер мати накидається на
нього. Позбавлена будь-якої логіки, вона ніколи не збагне того, що каже тато.
Вона зробила з тата мовчуна.
- Чуєш, Сімоне?
Я кладу виделку та ножа й одриваю сідницю від стільця, приготувавшись спритно
ухилитися від ляпаса. Та батько не ворушиться. На мою думку, татові слід би
відважитися, бо цього вечора на нього чекає нудна проповідь у подружньому
ліжку, де всі його вади будуть перераховані йому знову.
Але він якийсь полохливий. Я бачив, як дядько - чудове видовище! - підводився,
гримав і лупцював свою дружину, так схожу на мою матір, бо обидва брати
одружилися з двома рідними сестрами. Я запитую себе: чому всі вони в тій родині
такі черстві, вперті, плаксиві, занудні?
Тітка ж таки не витримала. Була страшенно в ідлива і в сорок років сама себе
звела зі світу. А дядько надолужив своє - став бігати за молоденькими
дівчатами. Я не осуджую його, бо так само робив, коли досяг зрілого віку.
Я заспокоююся. Не дістав ляпаса ні від тата, ні від матері. Охота в неї не
відпала, але зовсім недавно я навчився досить спритно відбивати її удар ліктем,
яким, не видаючи відвертого наміру, б’ю матір у передпліччя. Це розрахований удар: я щосили викидаю кулак назустріч
її руці.
- Не отримаєш пирога, - мовить мати, поміркувавши трохи. - Знатимеш, як
мордувати цих сердешних крихіток.
Тато цмокає язиком. Він не скаже більше нічого. Я також гордовито мовчу.
Скориставшись тим, що тато встромив носа в тарілку, а мати підвелася, щоб зняти
з плити бурду, яка давно там вариться, я гнівно перекривляю плаксиву Пелажію.
Вона заходиться знову скиглити й, оскільки їй бракує слів, скаржиться матері,
що я на неї “подивився”.
- Авжеж, - кажу я, по черзі обвівши всіх невинними очима (подвійно невинними,
бо ж вони голубі), - тепер я не маю більше права подивитися на тебе.
Западає мовчанка. Я вдаю, що неохоче їм чудове мамине вариво. Відважуюся навіть
одмовитися від додаткової порції, яку за звичаєм мені пропонують. І поки всі
бенкетують, мій погляд прикипає до засидженої мухами гравюри, що висить над
буфетом. На ній зображено “Повернення блудного сина”.
В куточку картини стоїть, сумно скривившись, порядний син. Я не докоряю йому.
Бо хоч він тяжко працював на свого батька, йому відмовилися дати маленьке
ягнятко на обід з товаришами. А на честь цього нечупари, який, розтринькавши
свою частку з повіями, повертається на ферму, не шкодують влаштувати цілий
бенкет.
Я, міцно стуливши губи, думаю: “Це так само, як з моїми сестрами й мною”.
Макухи вони, дурисвітки! Й, незважаючи на це, мати завжди пестить їх, напахчує
парфумами, зачісує, накручує їм гарненькі кучерики. Я нишком глузую з них.
Минулої неділі навшпиньки підкрався ззаду до них і поначіпляв їм павутиння на
кучерики.
Мені досить цього щасливого спогаду, щоб не впасти у відчай, водночас переводжу
погляд з “Блудного сина” на пиріг з абрикосами, запах якого вдихаю в себе й
бачу його золотисте кружало на деку. Цієї миті мати підводиться, не без пихи, й
кладе його на стіл - просто мені під ніс. Я негайно встаю й, сховавши руки в
кишені, простую до дверей.
- Що ж, - озивається тато хриплим голосом неговіркої людини, - ти не хочеш
пирога?
Запізнілий відступ, за який я йому аж нітрохи не вдячний. Обертаюся й, не
виймаючи рук з кишень, сухо кидаю через плече:
- Я неголодний.
- Як розмовляєш з батьком? - одразу ж втручається мати.
Далі я не слухаю. Бо цьому не буде кінця. Вона зіпсує йому апетит до пирога,
так само як зіпсувала й мені.
Виходжу в двір ферми “Велика стодола” й походжаю, стиснувши кулаки в кишенях. У
Мальжаку подейкують, що мій тато добрий, як хліб. Справді. Надто багато,м’якушки й замало шкуринки.
Я гніваюся. Неможливо спокійно порозмовляти з цією довбехою (отаке слово я
вживаю). Вона мене утискує, віддає на посміховище цим дурепам і до того ж
карає. Я затямлю їй цей пиріг. І не тільки пиріг, а й образу. Залишити без
солодкого першу зі свідоцтвом особу в кантоні!
Це та лиховісна остання крапля, і я сповнююся гнівом. Палаю без вогню. І навіть
через тридцять років знову шаленію. Мабуть, я був поганим Едіпом. Йокаста
навіть подумки нічим не ризикувала. Я “роблю” свій комплекс, але не з нею, а з
Аделаїдою, нашою торговкою. Крім того, що Аделаїда весело сміється й
легковажна, вона ще й пишна білявка з персами, про які можна тільки мріяти. Я
також добряче “вподібнююся” - яке слівце! - але не до тата, а до дядька, який,
- однак цього тоді я не знав, - у найкращих стосунках з Аделаїдою. Отож, сам не
відаючи того, я мав справжню родину поряд з тією, якої тепер зрікаюся.
Ще одна родина вельми дорога мені, яку я сам собі створив, - “Гурток”.
Надтаємне товариство з семи членів, що його я заснував у школі Мальжака (401
житель, церква XII століття) і, в свою чергу, батьком якого вважаюся, поширюючи
всюди діловий дух, котрого бракує моєму предкові. За моєю м’якою зовнішністю тверда рішучість.
у мене визріло рішепня: важко ображений тут, я знайду притулок саме в цій
родині. Вичікую, доки тато піде відпочивати після обіду, а мати заходиться мити
посуд в оточенні двох донечок, що вічно тримаються за її спідницю.
Прямую до комірчини, натоптую саквояж (дядьків подарунок) і, застібнувши його,
кидаю на купу дров під моїм вікном. Перш як утекти, залишаю на столі цидулку.
Церемоніально адресую її панові Сімонові Конту, хліборобові, ферма “Велика
стодола”, Мальжак.