Крижана усмішка

— Ясно! — зупинив Волинський майстра цеху в кепці. — Значить, розправляєтесь з раціоналізатором? І що ж ви пришиєте Каландровському — критиканство, склоку, маніловщину?

— Не перебільшуйте своїх повноважень, лейтенанте! — оговтався лисий без кепки.

— Бо ми краще знаємо… — заторохтів у кепці.

— Можете йти! — перебив лейтенант, простягаючи документи.

— Сподіваюсь, це непорозуміння залишиться між нами? — недбало кинув начальник цеху.

— Будемо сподіватися разом, — охоче відгукнувся Волинський, — А там диви і народний контроль приєднається…

Двері грюкнули.

— А я думав — рецидивісти, — розвів руками сержант.

— Це як подивитися, — зітхнув лейтенант.

КОНТЕКСТИ

З РЕЦЕНЗІЇ; “ЩЕ ОДНА ПОХИБКА РЕЦЕНЗОВАНОГО ТВОРУ — ІНТЕЛЕКТУАЛІЗМ”.

З РЕЦЕНЗІЇ: “ПОЕТ НАПОЛЕГЛИВО ВЧИТЬСЯ У КЛАСИКІВ, ТВОРЧО ЗАСВОЮЮЧИ ЇХНІ ХУДОЖНІ ПРИЙОМИ, ОБРАЗОТВОРЧІ ЗАСОБИ. ОКРЕМІ СТРОФИ ТОЩО”.

СМІЄТЬСЯ ТОЙ, ХТО СМІЄ…

НАСТУПИВ НА ГОРЛО ВЛАСНІЙ ПІСНІ І СОТВОРИВ ОПЕРУ.

ДО РЕЧІ, ПРО АМЕРИКАНСЬКУ СВОБОДУ. ЧОМУ ВОНА ПЕРЕТВОРИЛАСЬ НА СТАТУЮ?

НАПИС НА МОГИЛЬНІЙ ПЛИТІ: “НАРЕШТІ ТИ ПОВІРИЛА, МАТЕРІ ТВОЇЙ ТРЯСЦЯ, ЩО Я БУВ ТЯЖКО ХВОРИЙ?”

МАВ ДОНЕСТИ ІДЕЮ, А ДОНІС НА ІДЕЮ.

ЩЕ РАЗ ПРО ЧЕСТЬ МУНДИРА: КРАЩЕ ЗБЕРЕГТИ ЧЕСТЬ І ВТРАТИТИ МУНДИР, АНІЖ НАВПАКИ.

“ТОЧНІСТЬ — ВВІЧЛИВІСТЬ КОРОЛІВ”. СПРОБУЙ ДО НИХ ЗАПІЗНИТИСЯ!

МАЙСТЕР ПРИЗОВИХ ТВОРІВ.

ЧУТТЯ ПІВМІРИ.

БАГАТОНАЦІОНАЛЬНИЙ ПОЕТ.

НЕ ВМІЄШ МОВЧАТИ — ПИШИ!

СКРУТИВ ГОЛОВУ СВОЇЙ ЛЕБЕДИНІЙ ПІСНІ.

НЕ КОЗИРЯЙ, ЯКЩО ВІДДАВ ЧЕСТЬ.

“ЕКСТРА”-КЛАСИК.

ЗНЕПРИТОМНІВ ВІД СПРАГИ — ПРОПОНУВАЛИ ТІЛЬКИ МІНЕРАЛЬНУ ВОДУ.

НЕМА ПЕЧАЛЬНІШОЇ ПОВІСТІ НА СВІТІ/НІЖ БЕЗДАРНИЙ РОМАН.

УВІЙШОВ У НАУКУ ЧЕРЕЗ ЧОРНИЙ ХІД — У НЬОГО ПРОСТО НЕ БУЛО ІНШОГО ВИХОДУ.

ВІН БУВ ПРО СЕБЕ ЧУЖОЇ ДУМКИ.

РЯТІВНИЙ РЕЙС

Нас підняли глупої ночі. Розхристані, змерзлі на кизяк, ми пробилися крізь заметіль до шефа.

Вільям Анатолійович ледве підвівся нам назустріч, і по його очах ми зрозуміли все.

Макінтошенко, Панібаба, Стограмович і я виструнчилися, як на панахиді.

Вільям Анатолійович тихо проказав:

— Щойно телеграфував Гідравлічек: “Надій нема”. Він не повернеться, отже і нам амба! Сьогодні двадцять дев’яте, на порятунок лишається одна доба. Нас виручить тільки диво. Диво або…

— Шарпанський! — видихнули ми.

— Так, Шарпанський… Нащо ми відмовились од послуг старого, — шеф схлипнув. — А він… він подався нині на лід!

— Яке горе! В таку ніч… В хугу й туман… Самогубство… — застогнали ми.

Вільям Анатолійович змахнув невидиму сльозу і випростався.

— Його треба знайти. Це наш останній шанс… Отже, — в голосі шефа задзвенів легований метал, — наказую вам вийти на лід і відшукати Шарпанського живого чи… обов’язково живого!

— Але ж пролизні… Сніг… Замети… Мряка… — загомоніли ми.

— Що-о?! Сподіваюся, боягузів і панікерів серед вас нема?

— Не… ма-ма!

— Отож-бо! Дозволяю взяти спирт,.. е-е… гідролізний… Курс — норд-норд-віст…

— Пас! — машинально шепнув Панібаба.

— Газик чекатиме на вас біля затоки! Літак забезпечую я! — гримів шеф. — З богом, бісові діти!

…Першою жертвою льодового походу став Стограмович. Він шубовснув в ополонку, як білий ведмідь, на льоту згадав чиюсь неньку в невигідному для неї контексті, і лише потім ревнув:

— Ря-та-туйте!

Ми витягли Стограмовича досить легко — черево послугувало йому за понтон, і з болем лишили сіроманця і дещицю спирту серед холодних просторів.

Про наші подальші мандри у білій німотності зміг би оповісти хіба що визнаний майстер критичного реалізму Джек Лондон.

… — Я сліпну, все двоїться в очах, — скиглив бідний Панібаба.

— Ковтни спирту! — крикнув я, пробиваючись крізь заметіль.

— Все! Нема… В баклазі пусто… — плакав Панібаба, закладаючи віражі дикої амплітуди.

Макінтошенко героїчно просувався попереду навкарачки і їв сніг, як північний олень.

— Сушить проклятий! — хрипів він, — Пожалкували чистого медичного…

На крутому торосі Макінтошенко не втримався і з’їхав униз на тій самій точці, де спина втрачає свою назву.

Панібаба, який і сам добряче вивалявся, жіночим голосом заспівав йому вслід:

Хлопчики й дівчата, нумо на санчата!

— Галюцинації — з жахом подумав я і відчайдушним ривком видряпався нагору. І тут я побачив Шарпанського.

Він сидів перед ополонкою у позі роденівського Мислителя,

“Все! Замерз!” — обпекла думка.

Але в цю мить монументальна фігура хитнулася і похилилася до ополонки. Треба було бачити фахівцям королеви спорту мій потрійний стрибок! За мить я скрутив Шарпанського і, незважаючи на його відчайдушний опір, відтягнув від ополонки.

— Гангстери, рекетири, свині собачі! — відбивався Шарпанський. — Ви розтоптали святі хвилини мого життя!..

— Калістрате Віссаріоновичу! — і собі горлав я. — Не комизьтеся, бо колектив на грані катастрофи, і тільки ви…

— Геть! — не здавався Шарпанський.

На щастя, наспіла підмога; з криком — “Ату його!” — на старого навалилися Макінтошенко та Панібаба, і ми потягли Шарпанського способом “з варягів у греки”,