Крижана усмішка

ДІЙШОВ ДО ІДІОТИЗМУ, АЛЕ НЕ ЗУПИНИВСЯ НА ДОСЯГНУТОМУ.

РІВЕНЬ СВІТОВИХ СТАНДАРТІВ — ЦЕ ПЕРШ ЗА ВСЕ НЕСТАНДАРТНИЙ РІВЕНЬ.

КАЇН: “ВСІ ЛЮДИ — БРАТИ?”

КРЕДОЗДАТНІСТЬ.

ВІДОМІ ТРОПИ ЗАВОДЯТЬ У ПОЕЗІЇ НА МАНІВЦІ.

НЕГР: “СПРОБУЙ ЗАСПІВАТИ ГІМН ДЕМОКРАТІЇ, НЕ МАЮЧИ НІЯКОГО ГОЛОСУ”.

ЕХ, ЯКБИ МОЖНА БУЛО ПОВТОРИТИ НА “БІС” СВОЮ ЛЕБЕДИНУ ПІСНЮ!

НУ НІЯК НЕ ВИТАНЦЬОВУЄТЬСЯ БАЛЕТ НА СУЧАСНУ ТЕМУ!

НАДСУЧАСНИЙ ДЕТЕКТИВ

Лейтенант із завмиранням серця переступив поріг знаменитого кабінету.

— Товаришу кандидат кібернетичних наук, член секції мариністів, віце-президент клубу поліглотів, почесний доцент педінституту, заслужений діяч філателії, майстер спорту міжнародного класу, полковник…

— Вільно, юначе, називайте мене просто “Орел-один”, — перебив рапорт чоловік із сивими скронями, втомленими очима і хворим серцем, який сидів за скромним столом поміж локаторами, телеекранами, обчислювальними машинами, магнітофонами, телетайпами і мікрофонами.

— …лейтенант Марко Наївний прибув для проходження практики!

— Ага… Вам двадцять років, ви першорозрядник з боксу, стрільби, легкої атлетики, плавання і дзюдо, любите морозиво і симфоджаз, у вільний час пишете ліричні вірші, не одружені…

— Звідки ви все це знаєте?! — вихопилось у лейтенанта.

— Досвід, досвід, мій юний друже, — посміхнувся “Орел-один”. — А втім, я прочитав ваші анкетні дані. То що будемо робити?

— Хотілося б знешкодити шпигуна…

— Ах, молодість, молодість, — приязно засміявся полковник. — Кипить, поспішає! Ну, добре, добре, спробую щось для вас зробити. Сідайте.

“Орел-один” натиснув якусь кнопку, і відразу ж засвітився телеекран.

— Ви бачите шматок Чорноморського узбережжя, — інформував полковник Марка. — За п’ять хвилин з лагідних хвиль має вилізти імпортний виродок із засекреченими очима.

Лейтенант миттю схопився на ноги:

— Товаришу “Орел-один”, треба негайно летіти туди!

— Навіщо, юначе? Поки випишете відрядження, поки дістанете квиток, шпигун замете свої сліди… — І полковник присунув до себе мікрофон.

— Хто на трубці?! — пожартував він.

— Капітан Кучерявий! — почулось у динаміку.

— Послухайте, капітане, за дві хвилини під Скелею Інфарктів з’явиться шпигун. То ви його не чіпайте, хай просувається в глиб території.

— Єсть!

Марко першим помітив на екрані шпигуна.

— Доповідаю! Агент прибув. У ластах і ластовинні. Одягнений у водолазний костюм типу “болонья-схід”, що розрахований на десять годин автономного плавання.

Полковник підсилив контрастність:

— Слідкуємо далі. Переодягається у полотняний костюм закарпатської фабрики “Стан твій смерековий”. Гроші й ампули ховає за пазуху, автомат — у рукав.

— Марка зброї “бульдог-морган”, калібр 9 міліметрів, — доповів Наївний.

— Браво, юначе! Чудово засвоїли теорію. Лейтенант зашарівся.

— Переключаємось на іншу камеру. Шпигун має поспішати до найближчої автобусної станції.

Телеекран знову показав агента, який кушпелив алеєю курортного парку. Зненацька назустріч йому кинувся кущ самшиту.

— Непередбачена сітуація, це дружинник, — пояснив полковник.

Тимчасом над правицею шпигуна здійнявся димок. Кущ упав.

— Ай-ай-ай-ай! — закричав Марко.

— Спокійно, лейтенанте, без істерики! Продовжуємо переслідування. Включаю автобусну станцію.

Камера знову упіймала агента. Він взяв квиток, купив для маскування чвертку горілки і подався до кафе-павільйону.

— Замовив гуляш і мінеральну воду! — доповів гострозорий Марко.

— Так, дивіться, лейтенанте, шпигун зробив першу помилку — розбавив горілку мінеральною водою. У нас ніхто цього не робить. То як діятиме шпигун після обіду, лейтенанте?

— Піде в туалет? Логічно. Та ви забули, юначе, що маєте справу з підступним ворогом. Вбиральня упирається в глуху стіну, жодного секретного об’єкту звідти не сфотографуєш. Бачите, шпигун влився в групу екскурсантів, клацає запальничкою, мабуть, фотографує медичний пляж. Полковник знову схопив мікрофон.

— “Чиж-п’ятнадцять”! Говорить “Орел-один”! Передаю контроль над об’єктом “Суб’єкт”. Сідайте з ним до автобуса, супроводжуйте до обласного центру.

— Вас зрозумів! — почулося з люстри. “Орел-один” вимкнув апаратуру.

— Шпигун прибуде до міста Ікс за три години. Згуляємо поки що в доміно, лейтенанте?

… — Офіцерський козел! — ударив Марко кісточкою по столу. — Закриваю гру.

— Що ж, а тепер закриємо підступну гру шпигуна, — Сказав полковник і включив телеекран.

Шпигун якраз сідав у таксі на автовокзалі міста Ікс.

— Куди подасться агент, юначе? — спитав “Орел-один”.

— До резидента?

— Вірно! А резидент живе по вулиці Колгоспній, будинок номер двадцять вісім.”

— Може, мені варто туди підскочити? — спитав Марко.

— Навіщо? По-перше, в холодильнику резидента схована наша телекамера, по-друге… проте дивіться!

Екран показав шпигуна і резидента, які щось жваво обговорювали за столом. Потім резидент вийняв з каструлі ополоника і по-домашньому тюкнув агента в тім’ячко. Той посунувся під стіл…