Читаем Краєвиди підглядника полностью

— Ти хіба ще не позбувся тої манії? — спитала мати.

— Приємних речей тяжко позбуватися. Та мені якось пощастило.

— Шкода. Це додало б нам трохи спонтанносте… — сказав містер Дейвісон.

— А хіба нам бракує спонтанности? — запротестувала мати.

— На жаль, мушу розчарувати вас: я побуду лише кілька днів у вас, поки не підшукаю собі квартиру. Знаєте, я люблю приводити додому дівчат.

— У такому разі не будемо протестувати, — сказала мати.

— У нашому домі є гарне мешкання для винайму, — підказав містер Дейвісон.

— Ні, я волів би знайти собі мешкання в околиці свого музею.

— Ти, бачу, став вигідним паном, — пожартувала мати.

— Вік до всього змушує людину…

— Ти не досягнув ще того віку!

— Ну, то доп'ємо, — сказав містер Дейвісон. — Завтра треба рано вставати.

На другий день я пробудився о восьмій годині, випив напоспіх чашку кави й поїхав на дев'яту до праці. Відмітив у «Нью-Йорк Тайме» кілька квартир, зателефонував і домовився про оглядини. А ввечері пішов оглядати ті квартири. Мені найбільше припало до вподоби мешкання на 78-й вулиці, поблизу Колюмбус-авеню. Воно було розташоване на третьому поверсі, мало простору вітальню, гарну спальню та досить вигідну кухоньку — якраз підходило мені. Та найбільше сподобалося те, що помешкання було затишне, бо вікна виходили на маленький скверик між будинками, засаджений деревами і квітами.

Наступного дня, під час обідньої пори, я пішов до бюро нерухомості, підписав на три роки контракт і відразу дістав ключі до моєї нової квартири. Того ж таки вечора перевіз туди свої речі.

Упродовж кількох тижнів я був напружений і нервовий. Були хвилини, коли я хотів сісти на метро й поїхати до Джуліани або хоч зателефонувати їй. Але стримував себе, бо знав, що вона не бажала, цього. Якщо б вона змінила своє ставлення до мене, то напевно дала б мені знак.

Я тепер часто думав про Джуліану. Все-таки нас щось в'язало: може, вивихнено, може, первертно, але в'язало. Можливо, то були лише комплекси, в неї і в мене, що тягнули нас одне до одного. Я досі не знаю, чи кохав її. В кожному разі, жадав її. Але чи було це коханням? Зрештою, чи можна по-справжньому кохати жінку, яка ненавидить тебе й хоче вчинити тобі зло? Не знаю. Але такі питання все частіше насувалися на мене, і я не знав відповіді на них. Бо, мабуть, ніколи в житті не переживав справжнього кохання. І це усвідомлення дуже боліло.

Ревнуючи, я зґвалтував Джуліану, і це пробудило в ній жінку. Але та жінка зненавиділа мене. Ревнуючи, я прострелив її і кинув на межу смерти, і це пробудило в ній людину. Але та людина не потребувала мене.

Я також пройшов крізь пекло й чистилище. І мене не тягнули вже ні щілини у дверях, ні діри в фіранках, ні темні проходи між будинками. Я усвідомив, що таємниці чужого життя не набагато різнилися від таємниць мого власного життя.

Я відчував тепер потребу глибоких і справжніх взаємин із жінкою, але боявся робити який-не-будь крок у цьому напрямку, боявся ще одної навдачі.

Я тепер цілими вечорами сидів удома й читав літературні твори або філософські праці. Вікендами відвідував театри, балети чи концерти в Лінкольн-центрі, куди ходив собі пішки. Навіть кілька разів пішов до Метрополітальної опери, хоч не мав і досі не маю ніякого відношення до цього роду мистецтва. Іншими словами, наздоганяв те, що занедбував десятки років.

Все це наповнювало мене інтелектуально, але мені бракувало емоційного виміру — справжніх взаємин з іншою людиною.

<p>Постскриптум</p>

Зима проминула й залишила в мені почуття пригнічености й туманносте. Не можу сказати, що була вона тяжка чи прикра: кільканадцять днів, сполосканих дощами, два-три снігопади. Почуття пригнічености було, радше, відображенням мого душевного стану. Я чимраз більше занурювався в себе, сотні разів передумував і переоцінював минуле, та ніяк не міг прорватися поза себе, не міг проникнути думками чи відчуттями в майбутнє. Тільки читання і праця охороняли мене від депресії.

Та коли настала весна, і я крізь вікно в бюро спостерігав, як у Центральному парку вибухали квітом японські вишні, то й у мені почало ледь-ледь зеленіти. Одної теплої неділі я вдягнув короткі штанці, підкасав рукави сорочки й подався Центральним парком униз. Опинившись на 59-й вулиці й П'ятій авеню, перейшов на другий бік і рушив на майданчик перед готелем Плаза. Там було повно молоді. Посередині грав оркестр й кілька дівчат вигиналися перед ним. Збоку молодий хлопець дорізував на скрипці Штрауса, і йому кидали в капелюх мідяки. Ще далі хлопець із дівчиною виробляли всякі циркові трюки, а коло них стояв огрядний клоун і тримав на шнурку хмару різноколірних кульок.

Я приглядався і сприймав усе це з великим захопленням. Але одночасно мав почуття, наче стояв за стіною, наче молодість і веселість були по другому боці.

Раптом якась дівчина кинулася мені на шию, обтиснула ногами мої стегна й гарячими вологими губами впилася в мої уста. І хоч її волосся закривало мій вид, я відразу впізнав, хто вона. Одною рукою тиснув її до себе, а другою гладив розвихрене вітром волосся.

Перейти на страницу:

Похожие книги