Краєвиди підглядника

Я зробив усе, що вона веліла і присів на стільчику біля ліжка.

— Я прийшов оправдатися… — почав я здушеним голосом. — Я не хотів убивати вас. Ніколи, ніколи й на думку таке не находило. А недавно в мені зродилися дуже особливі почуття до вас. Я прямо не знаю, що зі мною сталося в ту хвилину… Ревнощі довели мене до божевілля.

Вона слухала й ледь усміхалася. Моя сповідь, видно, робила на неї приємне враження.

— Я свідома усього цього. Тому мені легко дати вам розгрішення. До речі, цим жорстоким вчинком ви дуже помогли мені.

— У який спосіб? — здивувався я.

— Коли я впала й побачила кров біля серця, перед моїм внутрішнім зором промайнуло ціле моє життя, як перед смертю. І я в ту мить побачила, якою потворною людиною я була.

— Ви не були такі потворні…

— Дякую за комплімент, але він неправдивий. Будучи багатою й розбещеною одиначкою, я гралася людьми, мов ляльками. Та у своїй жорстокості я не усвідомлювала того, що лялькам не боліло, коли я викручувала їм голови, а людям боліло. Тепер я розумію ці речі. Ви помогли мені стати людиною.

— Я також пройшов глибокий процес гоїння й очищення, — признався я.

— Я знаю. Я вже давніше помітила це.

— Може, нарешті прийшов і наш час… щоб стати ближчими…

— Ні, — заперечила Джуліана. — Ви — мужчина, який зґвалтував мене. І я ніколи не зможу ні полюбити вас, ні бути близько вас.

Я сумно хитнув головою.

— Але, зґвалтувавши мене, ви пробудили в мені жінку. Тому я не зможу ненавидіти вас. Тому нам краще попрощатися по-людськи. Я хочу, щоб ви випровадилися з мого дому, заки я повернуся.

— А як з дитиною? — спитав я стурбовано.

— Лікарі запевняють мене, що все тут в порядку, — вона погладила рукою живіт.

— Я готовий прийняти батьківські…

— Це не ваша дитина, — перебила Джуліана. — Але я хочу її. Чекаю на неї з надією, що вона не дозволить мені схитнутися назад у давнє життя. Тож прощаю вас і бажаю добра.

Я нахилився, щоб поцілувати її на прощання, та вона відхилила мене рукою.

На другий день, після роботи, я спакував свої речі, запхав у багажник і поїхав на долину міста.

Наполегливо натискав на дзвінок у дверях, але ніхто не відзивався. Щойно десь за п'ятим разом відхилилися двері, і моя мати здивовано глянула не мене.

— Марку! Що ти тут робиш так пізно, та ще з валізами? — привітала мене зраділо.

— Перепроваджуюся.

— У цю пору?

— Я завжди був ексцентриком, мамо.

— Не аж таким… Але занось, занось свої речі досередини.

Я позносив свої валізи й торби і кинув посеред вітальні.

— Краще занеси їх до Мериної кімнати.

— А де Мері?

— Пішла цієї осени до приватної школи й живе в гуртожитку.

— Де? До котрої школи?

— Тієї самої, де ти був.

Я іронічно посміхнувся і глянув матері в очі.

— Тільки цим разом вона наполягала, а ми були проти. Хотіла бути вільною від нас.

— Ми всі, в той чи інший спосіб, мусимо перейти через цей період. Та я сподіваюся, що там добре замикатимуть двері до вежі…

— Якої це вежі, Марку?

— Дурниця. Просто, приємний спомин.

Я позносив свої речі до Мериної кімнати, поскладав їх згрубіла, впав у крісло й закрив долонями очі.

— Втомлений? — спитала м'яко мати.

— Так, дуже.

— Що сталося?

— Моя господиня відмовила мені в мешканні.

— Біля півночі?

— Вона також ексцентрична.

— Ти завжди потрапляєш у колоритні ситуації.

— Ще й які! — мовив я і щиро розреготався.

— Може, щось перекусиш?

— Ні, дякую. Але дайте мені віскі з льодом.

— Солідну порцію чи скромну?

— Солідну. Мені треба багато чого забути.

Мати вийшла і за кілька хвилин повернулася з двома чарками: моя переливалася, а її була ледь-ледь замочена на дні.

— То вип'ємо за твоє повернення, Марку!

— За новий початок. Мені здається, що моє життя саме тепер повертається дуже круто.

Ми цокнулися, ще трохи погомоніли й пішли спати. Я був такий втомлений, що повіки зсувалися мені на очі.

Пробудився десь над вечір. Вдома не було нікого, мати й містер Дейвісон працювали. Я прийняв холодний душ і ожив. Скоренько вдягнувся й пішов у місто. Ходив вулицями без будь-якої мети, просто занурював себе в натовп людей і почувався добре. Мій приятель казав колись, що Нью-Йорк — це вісім мільйонів самотніх людей. Та це неправда. У Нью-Йорку людина не самотня, а сама з собою, — має повну приватність, у мільйонній юрбі. Саме цим Нью-Йорк мені найбільше підходив, тому я так любив бродити по ньому.

Я повернувся додому після десятої. Мати й містер Дейвісон сиділи поруч на софі й дивилися якусь телевізійну програму.

— Ти так довго працював? — заметушилася мати.

— Ні, я зовсім не ходив на роботу. Заспав, — відповів я, вітаючись із містером Дейвісом.

— То коли ти пробудився?

— Надвечір.

— Я зараз підігрію тобі обід.

— Не треба, мамо. Я мав снідання, полуденок і обід водночас у ресторані.

— То, може, з'їмо собі всі разом морозива й вип'ємо по келиху коньяку?

— З великою приємністю! — вигукнув я.

— Мати поклала у скляні мисочки морозиво, а містер Дейвісон налив келихи. Ми цокнулися.

— Ти можеш залишитися в нас, Марку. Місця досить, — запропонував містер Дейвісон.

— Ви хочете, щоб я знову підглядав за вами?

Ми всі щиро розсміялися.

— Не ті вже часи, Марку… — пожартував містер Дейвісон.