Королева Марго

Гугеноти, що трохи пом’якшали в новій цій Капуї[10], почали вбиратись у шовкові камзоли, прикрашатись девізами і парадувати перед деякими балконами, як католики. В усьому справа повернулася вбік реформатської релігії, і можна було подумати, що незабаром увесь двір стане протестантським. Сам адмірал, не зважаючи на всю свою досвідченість, теж піймався на гачок, і голову йому так закрутило, що раз увечері він цілих дві години забув жувати свою зубочистку, — справа, якій він звичайно присвячував час від другої години, коли кінчав обід, до восьмої вечора, коли сідав вечеряти.

У той вечір, коли адмірал дозволив собі так неймовірно забути свої звички, король Карл IX запросив повечеряти з ним в тісному товаристві Генріха Наварського і герцога де Гіза. Потім, коли скінчилась вечеря, він пішов з ними до свого покою і показував там хитромудрий механізм вовчої пастки, що його сам вигадав, і враз, перервавши мову, спитав:

— Пан адмірал не приходив сьогодні ввечері? Хто бачив його сьогодні і хто може дати мені про нього відомості?

— Я, — сказав король Наварський. — І якщо ваша величність турбуєтесь його здоров’ям, можу вас заспокоїти, бо я бачив його сьогодні вранці о шостій годині і увечері о сьомій.

— Ага! — сказав король, і очі його, хвилину перед тим неуважні, з проникливою цікавістю зупинились на зяті. — Ви надто рання пташка, як на молодого!

— Так, сір, — відповів король Беарнський, — я хотів довідатись у адмірала, якому відомо все, чи їдуть до Парижа ті дворяни, яких я чекаю.

— Ще дворяни! У вас було вісімсот в день вашого шлюбу і щодня прибувають нові, — чи ви хочете нас затопити ними? — сказав, сміючись, Карл IX.

Герцог де Гіз нахмурив брови.

— Сір, — відповів беарнець, — ходять чутки про війну з Фландрією, і я збираю до себе з моєї країни та з околиць всіх, хто, на мою думку, може бути корисним вашій величності.

Герцог, згадавши проект, про який беарнець говорив у день шлюбу з Маргаритою, почав дослухатись уважніше.

— Добре, добре! — відповів король із своєю фальшивою усмішкою. — Чим більше їх буде, тим для нас приємніше; підвозьте, підвозьте, Генріх. Але хто ті дворяни? Відважні люди, сподіваюсь?

— Не знаю, сір, чи будуть мої дворяни коли рівні з дворянами вашої величності, дворянами герцога д’Анжу або пана де Гіза, але мені вони відомі, і я знаю, що вони робитимуть усе якнайкраще.

— І багато ви їх дожидаєте?

— Ще з десять чи з дванадцять.

— Як їх звати?

— Сір, імена їх я забув і, крім одного з них, якого Теліньї рекомендував мені, як дворянина в повному розумінні слова, і якого звати де Ла Моль, я не можу назвати...

— Де Ла Моль! Чи не провансалець Лерак де Ла Моль? — перервав його король, дуже обізнаний в генеалогічних справах.

— Саме він, сір; як бачите, я набираю людей навіть з Прованса.

— А я, — сказав герцог де Гіз з глузливою усмішкою, — я заходжу ще далі, ніж його величність король Наварський: я аж в П’ємонті розшукую всіх вірних католиків, яких тільки можу знайти.

— Католики чи гугеноти, — перервав його король, — мені однаково, аби вони були люди відважні.

Кажучи ці слова, що змішували в одно гугенотів і католиків, король зробив такий байдужий вигляд, що навіть сам герцог де Гіз був здивований.

— Ваша величність цікавитесь нашими фламандцями? — сказав адмірал, якому король кілька днів тому дозволив заходити до нього без попередження, і тепер він почув останні слова його величності.

— А, ось і батько мій адмірал, — скрикнув Карл IX, розкриваючи обійми. — Йде мова про війну, дворян, відважних, і він з’являється; це як магніт, що притягає залізо; зять мій, король Наварський, і мій кузен де Гіз чекають підсилення для вашої армії. От про що говорилося.

— І підсилення ці прибувають, — сказав адмірал.

— Ви маєте нові відомості, пане? — спитав беарнець.

Так, сину, і зокрема про пана де Ла Моля; учора він був в Орлеані, завтра або післязавтра буде в Парижі.

— Чорт візьми! Пан адмірал ворожбит, коли знає, що діється за тридцять чи сорок льє[11] від Парижа! Щодо мене, я хотів би з такою самою певністю знати, що було під Орлеаном!

Коліньї лишився байдужий до в’їдливого дотепу герцога де Гіза, що явно натякав на смерть батька його Франсуа де Гіза, вбитого під Орлеаном Польтро де Мере з намови адмірала.

— Пане, — відповів той холодно і з гідністю, — я буваю ворожбитом щоразу, коли хочу знати докладно про все, що стосується моїх справ або справ короля. Мій кур’єр прибув з Орлеана годину тому і, завдяки пошті, зробив тридцять два льє за один день. Пан де Ла Моль, що їде власним конем, проїздить лише по десять льє на день і прибуде тільки двадцять четвертого. От і все ворожбитство.

— Браво, батьку, добра відповідь! — сказав Карл IX. — Покажіть цим молодим людям, що вашу бороду і волосся побілив не тільки час, а й мудрість; отже, відішлімо їх говорити про їхні турніри та кохання і зостаньмося удвох розмовляти про наші війни. Добрі радники творять добрих королів, батьку. Ідіть, панове, я маю поговорити з адміралом.