Королева Марго

— Коли так, — мовив беарнець, — я не хочу надокучати вам більше. Свідчу вам мою пошану і почуття моєї приязні; не відмовте прийняти їх так, як я подаю вам, — щирим серцем. Лягайте і надобраніч.

Маргарита підвела на мужа очі, що сяяли вдячністю, і теж подала йому руку.

— Згода, — мовила вона.

— Союз політичний, щирий і вірний? — спитав Генріх.

— Щирий і вірний, — відповіла королева.

Беарнець пішов до дверей, і Маргарита, мов заворожена його поглядом, пішла за ним. І коли портьєра впала між ними й опочивальнею, Генріх з жвавістю, сказав їй тихо:

— Дякую, Маргарита, дякую! Ви справжня принцеса французька. Я йду від вас спокійний. Я не маю вашого кохання, але маю вашу приязнь. Я покладаюсь на вас, як і ви можете покластися на мене. До побачення, пані.

І Генріх поцілував руку своїй дружині, ніжно стиснувши її; потім пішов легким кроком до своїх покоїв, тихо говорячи сам собі в коридорі:

— Який там чорт у неї? Чи король, чи герцог д’Анжу, чи герцог д’Алансон, чи герцог де Гіз, чи брат, чи коханець, а чи те й друге разом? Сказати правду, мені майже прикро, що я випросив побачення у баронеси; та коли вже я дав їй слово і коли Даріола дожидає... хай буде так; боюся, що вона втратить трохи від того, що я прийшов до неї через опочивальню моєї дружини, бо — чорт візьми! — Марго ця, як зве її мій шурин Карл IX, справді чудове створіння.

І ходою, в якій почувалось легке вагання, Генріх Наварський пішов по сходах, що вели до приміщення пані де Сов.

Маргарита дивилася вслід йому, поки він зник, а потім вернулась в опочивальню. Вона побачила герцога в дверях кабінету: поява його викликала в неї майже муки сумління.

Герцог теж був серйозний, і насуплені його брови свідчили про тяжку заклопотаність.

— Маргарита нейтральна сьогодні, — сказав він. — Через вісім днів Маргарита буде ворожа.

— А, ви слухали? — сказала Маргарита.

— Що ж би ви хотіли, щоб я робив у цьому кабінеті?

— І ви вважаєте, що я поводилася не так, як би мала поводитись королева Наварська?

— Ні, але не так, як би мала поводитись коханка герцога де Гіза.

— Пане, — відповіла королева, — мужа мого я можу не кохати, але ніхто не має права вимагати від мене, щоб я зраджувала його. Скажіть щиро, чи зрадили б ви секрети дружини вашої принцеси де Порсіан?

— Ну, ну, пані, — сказав герцог, похитавши головою, — хай так. Я бачу, що ви не кохаєте вже мене так, як в ті часи, коли переказували мені заміри короля проти мене та моїх близьких.

— Король був сильний, а ви безсилі. Генріх безсилий, а ви сильні. Я не міняю ролі, ви бачите чудово.

— Тільки переходите з одного табору в другий.

— Я здобула собі, пане, це право, рятуючи вам життя.

— Добре, пані; а що коханці, розходячись, вертають усе, що дали одно одному, то і я теж врятую вам життя, коли матиму нагоду, і ми поквитаємось.

І з цими словами герцог уклонився і вийшов, перш ніж Маргарита встигла зробити рух, щоб затримати його.

У передпокої він знайшов Жільйону, що вивела його до вікна в нижньому поверсі, а в рові — свого пажа, з яким і вернувся в готель Гізів.

Тим часом Маргарита, замислившись, стояла коло вікна.

— І це шлюбна ніч! — шепотіла вона. — Муж тікає від мене, а коханець кидає!

В ту хвилину, по другий бік рову, ідучи з Тур де Буа і підіймаючись до млина Монне, проходив якийсь школяр і виспівував з захватом:

Я б до кучерів твоїх
Хтів торкнутись золотих
І в уста цілунком впиться
І на грудях спочивать, —
Чом ти хочеш їх сховать,
Як у келії черниця?

І кому ти віддаси
Поваб милої краси,
Очі ті, уста червоні?
Може, хочеш, щоб Плутон
Цілував їх, як Харон
Привезе тебе по сконі?

Як помреш ти, — ох, тоді
Твої устоньки бліді
Захова сумна могила;
Я ж тебе пізнаю й там,
І скажу я мертвякам,
Що була то моя мила.

Отже, поки ти жива,
Любі мов мені слова,
Не ховай уста від мене:
Буде шкода, як помреш,
Що жалю отруту ллєш
В моє серденько шалене.

Маргарита слухала пісню, журливо усміхаючись; потім, коли спів загубився десь удалині, вона зачинила вікно і покликала Жільйону допомогти їй лягти в постіль.

III. Король-поет

Другий день і всі дальші дні минули в святах, балетах та турнірах.

Те саме єднання панувало між двома партіями. Ласка та розчуленість запаморочили голову найзапеклішим гугенотам. Можна було бачити, як отець Коттон обідав і випивав з бароном де Куртоме, а герцог де Гіз з принцом де Конде каталися на човні по Сені з музикою.

Король Карл, здавалось, відкинув геть звичайну свою меланхолію і не міг обійтися без зятя свого Генріха. Нарешті, королева-мати була така радісна та заклопотана прикрасами, дорогоцінностями та перами, що втратила сон.