ХО

- Гай-гай! - шепотять його старечi уста.- Стiльки сили молодої мати, мати життя цiле перед собою - i не зважитися стати до боротьби з дiдом, з порохном, що не нинi - то завтра розсиплеться! Хе-хе!.. Та гляньбо, подивись!.. Подивись, що на менi немає тої манти традицiй, у яку ти загорнула мене.. Де там! Не хоче… Не зважиться й очей звести на дiда… Гай-гай!..

- Ну, и доля!..- мимрить далi Хо тоном роздратування.- Кожне уявляє собi мене, як хоче. Для одного я - з торбою на дiтей, з рiзкою в руках, другий убирає мене в шати традицiй, поговору, забобонiв, третiй тремтить передi мною, як осика на вiтрi, четвертий… а все зле та немудре! Коли ж скiнчиться моя мука, коли ж спочину вже, коли вже поховає мене смiливiсть людська?.. Ну й доля, ну й люди! Аж мене злiсть розбира…- бубонить старий собi в бороду, що м'якими сивими хвилями зливається з легенькою парою, виссаною сонцем з вогкої, теплої землi.

- Чекай же,каже вiн далi.- Хоч помщусь на тобi, полохлива iстото, хоч полякаю тебе… Ти хочеш стати до боротьби з потужним ворогом - з убожеством та темнотою? Добре. А чи маєш ти сили до тої боротьби - ти, слабосила жiнко? А глянь-но, панно, у своє життя минуле, що ти звiдти винесла? Ану, подивись!..

Ах, те життя… Безжурне, у достатках, у розкошах - воно тiльки розпестило її, ослабило волю… Звiдтiль винесла вона саму незараднiсть, непрактичнiсть… Нi, те життя нiчого бiльш не дало, не в ньому шукати джерела сили…

- Iз такими засобами ти гадаєш боротися,- шепотить Хо.- А чи вiдаєш ти, нерозумна дiвчино, що вiд тебе вiдкаснеться родина, скоро ти пiдеш наперекiр їй, що всi, з ким ти жила досi, закаляють тебе болотом, яко зрадницю їх кастових традицiй? I до кого ти звернешся, коли, зламана боротьбою, запрагнеш потiхи, спокою? Хто пiдтримає тебе, розбиту, зневiрену?

Правда… правда… Нiхто. Одна… Нема рiдної душi, щоб щирим словом, спiвчуттям загоїла рани сердечнi, заспокоїла, пiдтримала… Вiдрiзана, як скибка вiд хлiба, самотня, як хрест на роздорiжжi… Пустка навкруги, холод…

- А чи вiдаєш ти,- пiддає Хо,- що то недостатки, убожество? Ти, що зросла в розкошах, що не робила на шматок хлiба? Не страшно тобi змарнiти в нерiвнiй боротьбi, до часу скласти в домовину молоде життя?..

Боже! Усе проти неї: i люди, i становище жiнки, i убожество… Усе наче змовилося, щоб кинути її в огонь, обсмалити їй крила, коли вона рветься лиш до свiтла. I Ярина бачить уже свої бiлi, випещенi руки худими, чорними вiд працi, бачить красу свою змарнiлу, зiв'ялу, чує в грудях хоре, розбите серце, а за плечима смерть…

Смерть… не нажившись, не зазнавши щастя, не зробивши дiла… Брр!

- Ех, залишити б краще всi сi мрiї,- спокушає Хо,- та взяти вiд життя все, що воно може дати для особистого щастя, скористатися з молодощiв, бо, як кажуть: "Не вернеться весна…" А що там хтось стогне, хтось пропадає - заплющити очi, затулити вуха, як робить бiльшiсть,- i моя хата скраю…

Боже, яка мука стояти отак на роздорiжжi й не знати, кудою йти!.. Що робити, що чинити?.. Боже!.. Ярина з розпукою заламує руки i впадає в тяжку задуму.

Враз її будять дзвiнкi голоси. То дiвчата-робiтницi йдуть садком на полуднє.

- Чули, дiвчата, наша панна вiддається. Там такий гарний панич сватає, хоч води напийся: чорнявий-чорнявий, а очима так i грає… Я бачила, як приїздив, осе вже буде день зо три…

- Але вiддається? Забожись, Одарко!

- Присягай богу! А вона, чуєте, не хоче. за нього…

- Слухайте, бояри, як князь бреше. А ти ж звiдки знаєш? Може, той панич до тебе грав очима, от-от не видко, як старостiв пришле.

- Падку мiй, смутку мiй! А я б що з таким чоловiком подiяла, що робити не годен?

- Оце сказала! Адже Одарка швидко свого матиме - такого, що як говорить, то й носом грає, не тiльки очима.

- Атож! Е, не журiться, дiвчата, кожна з вас дiждеться! Буде пробийголова, а мастиголови не буде, нi!

- Ха-ха-ха! Ну й вигадала, турок ти немирований!.. Серед реготу та жартiв проминула весела громадка дiвчат альтанку, де сидiла Ярина, сполохана голосами, з думками, що полинули вже в iнший бiк.

Її сватають. Так. Перед нею вiдкривається особисте щастя, родиннi втiхи, достаток, життя безжурне. Правда, вона не закохана, але їй подобається чорнявий сусiд, вона нiчого б не мала проти його замiрiв, якби не почуття iнших обов'язкiв, не iнший шлях, що стелеться перед нею. Але вона стоїть над тим шляхом, i мучиться сумнiвами, й шукає виходу… Вихiд єсть… Одно слово - i доля її з'єднається навiки з долею другої iстоти, що кохає Ярину без пам'ятi… Вийти замiж? Хто се сказав?

Нi, прiч усякi спокуси, усякi викрути - вона йде за своєю iдеєю!..

У ту ж саму хвилину в дверях альтанки мигнула тiнь, i чорнявий хлопець, здiймаючи бриля, питав приємним баритоном:

- Чи вiльно сполохати задуму вашу, панi?

Ярина жахається, блiдне, щоб зараз заллятися кармазином.

То вiн приходить по останнє слово.

Вона не встигла опам'ятатись, як вiн трима вже її за руку й тихо промовляє тремтячим голосом: