ХО

Михайло Михайлович Коцюбинський ХО

Присвята В.Боровиковi

I

Лiс ще дрiмає в передранiшнiй тишi… Непорушне стоять дерева, загорненi в сутiнь, рясно вкритi краплистою росою. Тихо навкруги, мертво… Лиш де-не-де прокинеться пташка, непевним голосом обiзветься зi свого затишку. Лiс ще дрiмає… а з синiм небом вже щось дiється: воно то зблiдне, наче вiд жаху, то спахне сяйвом, немов од радощiв. Небо мiниться, небо грає усякими барвами, блiдим сяйвом торкає вершечки чорного лiсу… Стрепенувся врештi лiс i собi заграв… Зашепотiли збудженi листочки, оповiдаючи сни свої, заметушилась у травицi комашня, розiтнулося в гущинi голосне щебетання й полинуло високо - туди, де небо мiниться, де небо грає всякими барвами…

На галяву вискакує з гущини сарна i, зачарована чудовим концертом, зупиняється, витяга цiкаву мордочку до кривавої смуги обрiю, що червонiє на узлiссi помiж деревами, i слуха.

Полохливий заєць, причаївшись пiд кущем, пригина вуха, витрiща очi й немов порина ввесь у море лiсових згукiв…

Аж ось ринуло вiд сходу ясне промiння, мов руки, простяглось до лiсу, обняло його, засипало самоцвiтами, золотими смугами впало на синю вiд роси траву на галявi, де гостро на тлi золотого свiтла випинається струнка постать сарни.

У сю величну хвилину тихо розгортаються кущi - i на галявину виходить Хо. Мов туман той, сива борода його м'якими хвилями спада аж до нiг, черкається росяної трави. З-пiд бiлих кострубатих брiв, з глибоких западин визирають добрi, а лукавi очi.

Вийшов Хо на галяву, сперся на сукуватий костур, майнув довгою бородою, i повiяв вiд неї тихий вiтрець, холодною цiвкою вдарив у дерева. I враз затремтiло молоде листя, зашамотiло, струсило з себе дощ самодвiтiв. Жахнулася сарна й щезла в гущинi, лишивши зеленi слiди на синiй вiд роси травi. Страх обгорнув зайця, додав ще бiльшої прудкостi його ногам… Сполохались пташки й в одну мить ущухли. Тихо стало в лiсi, страх як тихо. Тiльки бородатий дiдуган Хо, старече хихикаючи в бороду, стоїть на галявi…

- Хе-хе-хе! I чого жахаються, дурнi? - шамкаь вiн беззубим ротом.- Дiда Хо, що свiт прозвав страхом? А дiд цiлком i не страшний… Ось погляньте!.. Та ба, тим-то й лихо, що ви не зважитесь звести очi на дiда, тим-то вiн i в'являється вам страхом… Хе-хе!.. I завжди так… i всi так… Нi, не бреши, старий, не всi… На твоїй довгiй тисячолiтнiй нивi життєвiй не одна стрiвалась iстота, що смiливо зводила очi догори, вiдважно зазирала тобi в вiчi, й тодi… о, тодi гарно було обом нам… Бо смiльчак, перевiрившись, що жахався по-дурному, набиравсь нової, ще бiльшої вiдваги, а ти, старий, чув, що, може, незабаром даси спокiй натрудженим кiсткам… Жахаються, а не знають, що страх тiльки й iстнiє на свiтi полохливiстю других, що старий Хо порохом розсипав би ся, коли б усе живуще хоч раз зважилося глянути йому в вiчi… Хе-хе! Дурнi, дурнi!.. Тiльки старi ноги труджу через дурнiв… От як втомився!.. е-е!..

I Хо справдi з великою напругою ворушить ногами, крекче та, опираючись одною рукою на костур, а другою розгортаючи довгу сиву бороду, сiдає на травi спочити.

Хо сидить посеред галяви, а навкруги його панує мертва, прикра тиша. Все живе, затаївши духа, не спiває, не кричить, не ворушиться, не жиє. Вiд ведмедя до мурашки - все спаралiзовано страхом. Рослини бояться навiть тягти сiк iз землi, пити холодну росу, виправити зiбганi листочки, розгорнути звиненi на нiч квiтки. Пустотливий парус сонця зупиняється в зеленiй гущинi, i лиш здалеку придивляється до сивої, мов туман той, бороди дiда Хо, i не вiдважується наблизитись, невважаючи на непереможне бажання попустувати з тою бородою…