Кайдашева сiм

- Мати твоя скрутила йому голову, ще й у свiй борщ укинула. Пiди та виколи своїй матерi друге око! Який ти господарi Чом ти їй нiчого не кажеш? Та твоя мати вiдьма; та вона незабаром порiже та повкидає в борщ моїх дiтей. Пiда та хоч обскуби їй коси.

Карповi шкода було пiвня. Вiн розсердився на матiр за такi збитки i мусив iти лаятись з матiр'ю та Лаврiном.

Вiй вернувся додому, а тим часом Мотря звелiла своїм дiтям упiймать Мелашчиного чорного пiвня та принести до хати. Хлопцям тiльки того було i треба. Вони покатали на Лаврiнiв город, впiймали чорного пiвня й принесли матерi. Мотря вкинула його в кучу.

Тим часом поганенький тинок мiж двома городами зовсiм осунувся. Рову не було, i через тин почали скакати свинi. На другий день у Карпiв город ускочив Лаврiнiв рябий кабан i порався в картоплi.

Мотря вглядiла кабана i наробила гвалту. Вона вхопила рогача, дiти забрали кочерги i гуртом кинулись за кабаном. За дiтьми побiгли собаки. Мотря з дiтьми загнала кабана в свiй хлiв та й зачинила.

Лаврiн почав кричать через тин, щоб Карпо випустив кабана.

- Авжеж! Кабан твiй в займаннi. Викупи, то й вiзьмеш, - гукнула Мотря через тин, - а як не викупиш, то верни менi пiвмiшка картоплi.

Лаврiн почухав потилицю та й пiшов у хату. Кайдашиха тiльки губи з цiпила.

Того ж таки дня Карпа й Мотрю покликав їх кум у шинок полоскати повивач пiсля похрестин. На Карповому дворi дiти одв'язали коняку i почали їздити верхом по дворi. Коняка зiрнула з гнуздечки, на радощах хвицнула заднiми ногами та й скочила через тин у Лаврiнiв город. Поганенький тинок звився, як полотно, пiд кiнськими копитами i полiг на городину. Коняка пiшла пастись на Лаврiновi буряки.

Лаврiновi дiти прибiгли в хату i дали знати бабi та батьковi. Всi повибiгали з хати, побрали дрючки та давай ганяться за конякою. Мелашка й Кайдашиха взяли її за гриву з двох бокiв, завели в хлiв та й заперли.

Карповi дiти бачили все те з двору. Вони зараз побiгли в шинок i розказали, що їх коняка в займаннi у баби, зачинена в хлiвi.

Карпо й Мотря вже трохи були напiдпитку й побiгли додому.

- Як! Чи то можна! За свого паршивого кабана вони смiли взяти нашого коня? - кричала дорогою Мотря.

- Я їм покажу, що мiй кiнь не те, що їх пiвень, - говорив сердитий Карпо.

Карпо з Мотрею прибiгли додому. Стара Кайдашиха вешталась коло хати без дiла: вона ждала Мотрi. В неї аж губи трусились до лайки, та не було з ким лаяться. Вона вглядiла Мотрю й затрусилась.

- А нащо ви, мамо, зайняли нашу коняку? - гукнула Мотря до Кайдашихи.

- Оце б тягла твою дурну коняку через тин. На те зайняла, щоб вона в наш город не скакала, - обiзвалась Кайдашиха.

Не чорна хмара з синього моря наступала, то виступала Мотря з Карпом з-за своєї хати до тину. Не сиза хмара над дiбровою вставала, то наближалася до тину стара видроока Кайдашиха, а за нею вибiгла а хати Мелашка з Лаврiном, а за ними повибiгали всi дiти. Двi сiм'ї, як двi чорнi хмарi, наближались одна до другої, сумно й понуро. Мортя стояла коло тину висока та здорова, така заввишки, як Карпо, з широким лобом, з загостреним лицем, з блискучими, як жар, чорними маленькими очима. Вона була в однiй сорочцi i в вузькiй запасцi. Хазяйновита, але скупа, вона втинала одежу, як тiльки можна було обтяти. Вузька запаска влипла кругом її стану. В великiй, як макiтра, хустцi на головi Мотря була схожа на довгу швайку з здоровою булавою. За Мотрею стояв Карпо у вузькiй сорочцi з короткими та вузькими рукавами, в широких бiлих штанях з товстого полотна. Позад їх стояла купа Карпових дiтей у вузьких штанцях, у сороченятах з короткими рукавами, в спiдничках вище колiн.

По другий бiк тину стояла баба Кайдашиха, висока та суха, неначе циганська голка, в запасцi, в ряснiй бiлiй, як снiг, сорочцi, в здоровiй хустцi на головi. Слiпе око бiлiло нiби наскрiзь, як вушко в голцi, хоч туди нитку затягай. За бабою стояла Мелашка в бiлiй сорочцi, в червонiй новiй хустцi, з зеленими та синiми квiтками, в зеленiй ситцевiй ряснiй спiдницi. Рядом з Мелашкою стояв Лаврiн у широких рясних синiх з бiлими смугами штанях, у чоботях. Мелашка розцвiла i стала повнiша на виду. Її очi, її тонкi брови блищали на сонцi, а лице горiло рум'янцем од вискiв до самого пiдборiддя. Гаряче сонце лляло свiт на двiр, на людей, обливало їх од голови до нiг. Чорна здорова хустка чорнiла на бабi Кайдашисi, неначе горщик, надiтий на високий кiлок.

Мелашка сяла, як кущ калини, посаджений серед двору. А сонячне марево заливало всiх, дрижало, переливалося мiж жiночими та дитячими головами, неначе якась золота вода крутилась помiж людьми, неначе якась основа з тонких золотих ниточок снувалась по двору кругом людей, кругом хат, навкруги садка. Собаки стояли коло хат i крутили хвостами, дивлячись на людей, їм здавалося, що їх от-от покличуть i нацькують ними когось.

- Нащо ви одв'язали нашого коня та заперли в свiй хлiв? - крикнула Мотря. - Не святi ж прийшли з неба та одв'язали його!

- Одчепись, сатано! Хто його одв'язував? То твої дiти їздили по дворi та й упустили його, - крикнула Кайдашиха.