Кайдашева сiм

Мелашка посидiла в батькiв до вечора, пiшла до сусiд, побачилась з сусiдами, наговорилась i вже смерком розпрощались з рiднею. Перейшла вона двiр до ворiт i стежку облила слiзьми. Йшла вона долиною да все оглядалась назад на батькову хату; вийшла на гору, ще раз подивилась на вишневий садочок.

"Прощай, мiй спокою! Мiй вiночку, вишневий батькiв садочку!" - подумала Мелашка i пiшла селом додому з Лаврiном.

Вже вночi пiзненько вони прийшли додому. "Потривай же, Мотре, замiтала я сiни, виносила i своє й твоє смiття, а завтра не винесу, - думала Мелашка, згадуючи напутiння своєї матерi, - нехай вже лає мати, а то й вона кричить".

Другого дня Мелашка вимела свою хату i половину сiней, неначе мотузком одмiряла.

- Як вимела рiвненько! Чи не поясом мiряла сiни? - питала Мотря в Мелашки.

- А хоч би й поясом, що тобi до того! Не буду мести твоєї половини сiней та виносить твого смiття, - сказала Мелашка.

- А хiба ж ти не мiряла сiней мотузком, як мазала дiл та стiни? - обiзвалась Кайдашиха. - Мiряєте ви, бодай: вже мiряла вас лиха година!

Од того часу Мелашка знайшла собi ще одного ворога. Мотря не давала їй перейти сiни: вона була сердита на Мелашку за те прокляте смiття. Од того часу в хатi гризла Мелашку свекруха, в сiнях та надворi стерегла її Мотря.

Настала зима, настав важкий час для Мелашки. Кайдашиха напосiлась на неї, як лиха доля: сама спала досхочу, робила легку роботу, а всю важку роботу скидала на Мелашку, наче на свою наймичку. Молода Мелашка, вкинута в чуже село, мiж чужi люди, не смiла нiчого говорити проти свекрухи i мовчки робила все, що загадувала свекруха. Вона була тiльки тодi щаслива, як одпрошувалась в гостi до батька, та й те траплялось дуже рiдко. Старий Кайдаш пив у шинку, приходив п'яний додому i зганяв злiсть бiльш на невiстцi, нiж на своїй жiнцi. Мотря не пропускала Мелашки через сiни i зачiпала її ущипливими словами. Лаврiн оступався за нею та й годi сказав.

Настав страсний тиждень. В великий понедiлок до Кайдашiв зайшла баба Палажка Солов'їха. Вона була дуже богомольна i щороку їла паску в Києвi в Лаврi. I тепер вона збиралася в Київ, але самiй iти до Києва було невесело, а ще до того вона трохи боялась сама виряджатись в далеку дорогу. В неї була думка пiдмовити самого Кайдаша, бо з чоловiком у дорозi все-таки бабi безпечнiше.

- Помагайбi вам! Поздоровляю вас з великим понедiлком, - промовила Палажка.

- Спасибi, будь i ти здорова, - одказала Кайдашиха, - сiдай, Палажко, в нашiй хатi.

Палажка сiла на лавi й скорчилась в три погибелi. Вона за великий пiст так спостилась, що в неї тiльки очi блищали.

- Чи пiдеш, Палажко, i цього року до Києва? - спитала Кайдашиха.

- Як господь поможе та сподобить, то чом би й не пiти. З'їла я двадцять пасок у Києвi, то, може, бог поможе з'їсти i двадцять першу. Стара Головчиха зохотилась iти зо мною, та, може, хто iз вас пiде з нами, бо як з хати пiде їсти паску в Київ хоч одна людина, то бог благословить усю сiм'ю i на хлiб буде полiття. А як хто їстиме щороку в Києвi паску, та ще й умре на великоднiм тижнi, той пiде просто в рай, бо на великоднiм тижнi царських врат не зачиняють i в церквi, i в раю; душа через царськi врата так i полетить просто в рай.

Палажка оберталась до Кайдаша. Вона знала, що вiн богобоящий.

- А хто постить двадцять п'ятниць на рiк, той не пiде просто в рай? Чи не чула ти, Палажко, чого про те на печерах або в Лаврi? - спитав Кайдаш.

- Нi, - сказала з повагом Палажка, - хто постить у тi п'ятницi та носить при собi сон богородицi, той не буде в водi потопати, в огнi горiти, од наглої смертi помирати, а в рай просто, не пiде. А хто пiде в Єрусалим або щороку в Києвi в Лаврi паску їстиме, або вмре на самий великдень, той спасеться, того душу янголи понесуть просто до бога.

Мелашка слухала, i в неї робота випала з рук.

- Треба в Києвi на великому тижнi висповiдатись, в чистий четвер одговiться, треба молебень на печерах найнять, на часточку дати, на святi мощi по шагу покласти, то тодi господь i помилує нас, - навчала баба Палажка, пiднявши вгору палець. - А хто купить мира од мироточивих голiв або оливи з лампад над святою Варварою та буде мазать собi очi та лоб, в того нiколи не болiтимуть очi й голова. Я знаю в Києвi всi мощi, всi церкви. Оце як ходжу по печерах та по церквах, то за мною iде слiдом сотня або й друга людей, а я всiм розказую, в якiй церквi якi мощi, показую, де лежить пiр'я з архангела Гавриїла в панянському монастирi, де стоїть молоко богородицi, де святий Миколай притиснув до стiни своїм образом злодiя, як той хотiв обiкрасти церкву.

- Невже притиснув? - спитала Мелашка, розплющивши широко очi.

- Авжеж притиснув, ще й рукою ухопив та й держав, доки ченцi з усього Києва не посходились. А од образа пiшов свiт на всю церкву, неначе од сонця. Ченцi думали, ще в церквi пожежа, та й позбiгались. Коли глянуть на те чудо, та мерщiй на себе ризи, та зараз вдарили в дзвони, та позабирали в руки свiчки, та давай перед Миколаєм править та молитись. Тодi образ i пустив злодiя. А той злодiй зараз постригся в ченцi та й став святим.