Кайдашева сiм

Лаврiн прийшов додому вже свiтом i лiг спати в повiтцi. Вже всi повставали, а Лаврiна не було видно. Вже сонце високо пiдбилось угору. Батько знайшов Лаврiна в повiтцi i не мiг добудитися.

- Десь Лаврiн блукав цiлу нiч, - сказав Кайдаш жiнцi. - Ходить коло роботи, мов п'яний, i походя спить.

- На вулицi гуляв, - сказала Кайдашиха. Минув день, минула нiч, а на другу нiч Лаврiн знов майнув у Бiєвцi темної ночi при ясних зорях. Мелашка знов до його вийшла, i знов вiн вернувся свiтом додому, знов не виспався i так iзнемiгся, що, без сорому казка, пiшов по обiдi в клуню, лiг у засторонку на соломi й спав до самого вечора.

- Занапастив себе парубок! - бiдкався Кайдаш. - I де ти бродиш, де ти волочишся цiлу нiч? - питав Лаврiна батько.

- Там де й ви волочилися, як були парубком, - сказав Лаврiн.

Лаврiн ходив у Бiєвцi до Мелашки через день i зовсiм розледащiв. Без Мелашки йому став свiт немилий. Йому стала немила мати, став немилий батько, стало погане село. Як тiльки наставав вечiр, як тiльки висипали зорi на небi, його тягло в Бiєвцi. Вiн не зводив очей з тих гiр та лiсiв за Россю, де стояли Бiєвцi.

- А що, жiнко, настають жнива, а з нашого Лаврiна не буде нiякої роботи, - говорив Кайдаш до жiнки. - Ходить по садку, неначе напившись отрути.

То, про мене, нехай жениться. Треба ж його колись одружити. Але де його брати собi невiстку в нашому селi, коли вже ось маємо, одну сатану в хатi. В цих Семигорах усi дiвки тепер, мов чорти.

- То оженимо його будлi-де: хiба нема бiльше сiл на свiтi, - сказав батько.

Мати пiшла в садок, де пiд яблунею лежав Лаврiн.

- Чого ти, сину, став такий смутний? Чи в тебе що болить, чи ти щось на думцi маєш?

Лаврiн мовчав, тiльки рукою махнув. Його очi дивились у зелену гущавину з яблунь та черешень.

- Я оце говорила з батьком за-тебе. Батько хоче тебе оженити. Посилай, сину, старостiв до Катрi Головкiвни. Катря тиха дiвчина й гарна, мов калина процвiтає.

- Правда, що процвiтає, як макуха пiд лавкою. Нема менi в Семигорах пари.

- А до кого ж ти ходиш на вулицю?

- Та я, мамо, ходжу на вулицю аж у Бiєвцi.

- Аж у Бiєвцi! - крикнула мати i в долонi плеснула.

- В Бiєвцi, мамо! Там набачив я дiвчину! Брови чорнi, очi карi - любо подивитися; личко, як калина, а як гляне, засмiється, в мене серце в'яне. - Та, про мене, шли старостiв i в Бiєвцi… Чия ж вона дочка?

- Балашова. Її звуть Мелашкою.

- Чи ти ж знаєш, що за люди тi Балашi? Чи ти ж знаєш Мелашчинi норови? Стережися, сину, щоб не взяв такої, як Карпо.

- Як з нею не оженюся, то в Росi втоплюся, - сказав Лаврiн i одвернув лице од матерi.

- Чи робоча ж вона? Чи має що за душею її батько?

- А чом же? Балаш, здається, людина з достатками, але я в його скриню не лазив.

- То, про мене, посилай старостiв i до Балашiвни, а я з батьком поїду на розглядини та подивлюся i на твою милу, i на її батька-матiр.

Лаврiн так i зробив, як йому раяла мати: причепурився, взяв двох старостiв та й пiшов у Бiєвцi.

Балаш не сподiвався так рано старостiв до своєї дочки. Мелашка була дуже молода. Наставали жнива. Мелашка була потрiбна в господi як робiтниця. Балаш одказував старостам нi се нi те. Мелашка стояла коло печi й заливалась слiзьми. Батько постерiг, чого Мелашка так пiзно верталась з вулицi, i згодився на заручини. Мелашка втерла сльози рукавом i подала старостам рушники.

В недiлю Кайдаш з Кайдашихою збирались їхати в Бiєвцi на розглядини до Балаша. Лаврiн, веселий та щасливий, запрягав воли.

- Чи гарна ж, сину, хата в твоєї Мелашки? - питала мати в Лаврiна.

- Ого-го! Ще й яка гарна! Здається, i в цiлому селi кращої нема, - говорив Лаврiн.

- Чи добрi ж хазяїни Балашi? Чи мають худобу? - питала мати.

- Та там такi робочi люди, що в нас у Семигорах i нема таких, - хвалив Лаврiн, бо йому й справдi Балашi здавались луччими од усiх людей на свiтi.

- В Бiєвцях мене знають: я варила обiд у попа, як вiн видавав замiж дочку. Я там у поповому дворi частувала всю громаду. О, там, моє серденько, є добрi хазяїни. - У нас в Семигорах i справдi таких нема, - говорила Кайдашиха.

Кайдашиха надiла тонку сорочку, зав'язалась гарною новою хусткою з торочками до самих плечей i понадiвала всi хрести й дукачi, надiла нову юпку, нову бiлу свиту, ще й в жовтi чоботи взулась.

"Треба гарненько убратись: мене знають усi Бiєвцi", - думала Кайдашиха й загадала Лаврiновi намостить на возi високо сiна, ще й заслати килимом.

Кайдашиха вгнiздилась на весь вiз, Кайдаш сiв спереду й поганяв воли. Лаврiн iшов за возом. Кайдашиха проїхала коло шинку, де стояла купа чоловiкiв, гордовито пiдняла голову й "добридень" людям не сказала.

- Ого-го, наша панi економша вилiзла трохи не пiд небо! - загомонiли чоловiки. - Видно, що їде на розглядини.

Кайдашиха виставила навмисне напоказ громадi жовтi новi сап'янцi. Сонце грало на чоботях. Сап'янцi жовтiли на всю вулицю.

- Їй-богу, пiдняла свиту зумисне вище колiн та показує жовтi сап'янцi, - смiялись чоловiки. - Везе Кайдаш свою жiнку, неначе на ярмарок на продаж.