Кафе на краю світу

— Може, то були випадки, коли я робив саме те, що хотів робити? — запитав я.

Сказавши це, я відчув, як мене пройняв дрож. Те саме відчуття приходило до мене раніше, коли я неначе дізнавався щось важливе про себе.

— Джоне, я не можу говорити конкретно про вас, але, працюючи в цьому кафе, я помітила дещо в людях загалом. Ті, хто знає свою МІ та робить усе, що хочеться, щоб її досягти, справді здаються неймовірними щасливчиками. З ними стається щось несподіване й нібито випадкове саме тоді, коли це їм найбільше потрібно. Я розпитувала про це, і, хоча всі вони погоджуються, що так буває, думки щодо того, чому так може бути, у них різні. Правду кажучи, більшості з них насправді нецікаво визначати, в чому саме річ. Ці люди знають, що це спрацьовує, коли вони йдуть до мети свого існування, і просто вважають, що так влаштований світ.

— Дивина, — відповів я. — Звучить трохи містично.

— Дехто так і казав. Інші вважають це частиною природного руху всесвіту чи впливом вищих сил. Ще дехто розглядає це як талан. Але всі погоджуються: це існує та відіграє певну роль у тому, що вони роблять.

— А яка ваша думка, Кейсі?

Цього разу вона трохи помовчала.

— Якщо чесно, не знаю. Мабуть, річ у всіх цих причинах і, може, ще одній. Ви коли-небудь чули про теорію експонентних чисел?

— Я не впевнений. Можете мені пояснити?

— Звісно, вона насправді досить проста. Наведу вам приклад. Теорія експонентних чисел твердить: якщо щось комусь сказати та вмовити цю людину сказати це іншим людям, а ці інші люди розкажуть іще комусь, то ваше послання невдовзі почує значно більше людей, ніж тих, з ким ви поговорили особисто.

— Це схоже на передавання електронного листа ланцюжком, — сказав я, — коли його надсилають десятьом людям, а ті тоді надсилають його ще десятьом, і він іде далі.

— Точно. Концепція та сама. От тільки тепер припустімо, що ви розповідаєте людям про те, що намагаєтеся зробити та що допоможе вам досягти своєї МІ. Якщо ви поділитеся цим з десятьма людьми, а кожен з них поділиться ще з десятьма і послання піде далі, то невдовзі з’явиться купа осіб, які, можливо, вам допоможуть.

Я на мить замислився.

— Але чому б вони захотіли мені допомагати? Що спонукає людей говорити з іншими про те, що намагаюся зробити я?

Кейсі поглянула на мене, та не відповіла. У мене склалося враження, ніби знов я маю сам відповісти на власне запитання.

Я згадав нашу поточну розмову і те, як ми дійшли до теми експонентних чисел. От тільки рішення до мене не приходило.

— Кейсі, здається, я не розумію. Може, натякнете?

— Джоне, пам’ятаєте тих людей, яких ви згадували на початку розмови — тих, хто йде до своєї МІ? Як ви почуваєтеся, коли взаємодієте з ними?

— Чудово. Їхньою пристрастю та ентузіазмом до власної справи неможливо не заразитися. Їм просто хочеться допомагати.

Я знову зупинився.

— Ой, та годі, Кейсі. Ви хочете сказати, що це і є відповідь? Але як це стосується передавання повідомлення?

— Джоне, ви щойно сказали, що їхня пристрасть і ентузіазм збурюють бажання їм допомогти. Якби ви не могли допомогти, але знали інших людей, можливо, здатних допомогти, ви зв’язалися б з ними?

— Звісно. Хочеться зробити це, бо вони здаються такими…

Я замовк, шукаючи правильних слів.

— Непогрішливими? — запитала Кейсі.

— Так, щось таке. Вони здаються такими непогрішливими, що їм просто хочеться допомагати.

— А як ви говорите про них іншим людям, які можуть допомогти? — запитала Кейсі.

Ми з нею обмінялися усмішками.

— Я говорю з тією пристрастю й ентузіазмом, з якою ті люди говорили зі мною. Це заразливо, і це чуття ніби невіддільне від історії чи їхньої потреби.

— Може, це і є відповідь на ваше запитання. — Кейсі підвелася й забрала зі столика решту посуду. — Я вражена, Джоне, — зауважила вона, тримаючи порожні тарілки. — Ви, певно, були дуже голодні.

— Це все їжа, — відповів я. — Надто смачна, щоб від неї відмовлятись.

Поглянувши на кухню, я побачив Майка. Він помахав рукою, і я помахав йому у відповідь, цього разу без жодних вагань щодо того, чи варто махати кухарям у перекусних.

— Кейсі, у вас, бува, не лишилося шматочка того полунично-ревеневого пирога?

Вона засміялася.

— Піду на кухню й подивлюся, що можу для вас зробити.

XVI

Кілька хвилин по тому до столика прийшов Майк. На тарілці він тримав шмат пирога, якого вистачило б на чотирьох.

— Один шматочок полунично-ревеневого пирога? — запитав кухар.

— Майку, це швидше півпирога. Сумніваюся, що я стільки подужаю.

Поставивши тарілку, він поклав на стіл ще одну серветку та нову виделку.

— Не кваптеся, поспіху не треба. Як минула ваша дискусія з Кейсі?

На той час я вже зачепив виделкою чималий шмат пирога і жував, а потім запив його водою й ковтнув.

— Вона була цікава, дуже цікава. Ми говорили про людей, які, судячи з усього, відповіли на варіант цього запитання, — сказав я та вказав на меню.

Слова в меню на мить перетворилися на: «Чому я тут?» — а тоді повільно обернулися назад на: «Чому ви тут?». Я навіть не став згадувати про цю зміну.