Як ведеться, так і живеться

— А ти, як той Каїн, сидиш! — гукнув на його один школяр.

— Хто Каїн, хто?

— Он! — указав школяр на Василя.

Десятки очей напрямилися на його. Глянули і, нічого не сказавши, одвернулися. Василеві ще стало важче. У серці ворушилося зло і досада. Хоч би не рваний каптан, хоч би не без обіду. Чорт його бери, хай би другі висиджували. А то других підводив, та й сам ускочив в ту гущу. Всі стали проти тебе. Говорить не хотять, а дома–то, дома що мати скаже? Запеклі сльози туго полились з його очей, далі дужче, дужче, і він, схилившись, гірко заплакав.

— Хто то? — почулося з різних кутків, і зразу стало тихо, як у вусі.

Василь, склонившись, плакав. Зітхання то спиралося в грудях, то, тріскаючи, рвалося, розлягалось лементом.

— То той. Хрестик! Нолик! Пиши… — і знову всі загомоніли, заговорили, і плач Василів потонув то в реготі, то в іграшках товариства.

У той день було чотири уроки. Спіткнувшись на першому, останні Василь пробув наче в чаду якому. Кого питали, об чім питали — він не чув, не примічав. І переміни йому були не в радість: другі бігали, ґвалтували, а він як одринутий сидів мовчки — то плач проймав його, то жаль пронизував наскрізь.

Ось кінчився і послідній урок. Невинуваті побігли додому, — він у вікно бачив, як вони весело розкинулися по майдану, їх галас і клекіт доносивсь і до його. Кругом його теж. неугавно ґвалтувало товариство. Деякі складалися по копійці купити булку, бо за печінку тягло; дехто ходив по хатах з кутка в куток і товк урок. Довбня, моргнувши на декого, вийшов у другу хату. Незабаром один по одному почали за ним і другі виходити. У хаті, де зоставався Василь, робилося все тихше та тихше. Швидко він зостався тілько один. Щось за боязнь підкралася в його серце і ущипнула. Чого вони всі вийшли, кинули його одного? Чи не проти його що замишляють? Острах пронизав його холодом. Їх скілько, а він один, що схотять, те й зроблять. Каяття піднімалося з глибку самої душі, поверталось гострим боком у його серці, різало, давило… Хіба повинитися перед ними, попрохати їх: і довіку, до суду не буду жалітися.

Ось нестямний гвалт, регіт, плесканина в руки піднялися з другої хати. У Василя серце замерло.

— Добре, добре! так, так! — закричали різні голоси. — Ходімо! — і десятки ніг загупали, біжучи надвір. У хатах пустіло, на дворі піднімався гук. Там уже строїлися одні в городки, другі в зайця, треті в свинки. Василь сидів, як окаменілий. Він дослухався і до того гуку, що доходив знадвору, і до того шепоту, що нісся з другої хати. Хто там ще зостався, чого? Він вийшов з‑за лави, щоб подивитись, і стрівся поглядом з Довбнею.

— Куди? — гукнув той. — Ні з місця!

Василь став, як укопаний. Біля його зразу опинились Довбня, Габелок та ще два школярі з здоровіших.

— Защипніть двері знадвору. Ми з ним розправимося, щоб не ябедничав, щоб не видавав своїх, — порядкував Довбня.

Василь ударився в плач.

— Цить! — і зразу хтось ззаду затулив йому рота руками.

— Роздягайсь! лягай! — Перед Василем де не взявся здоровенний пук різок.

Василь так і впав на коліна.

— Довіку! до суду! — крізь плач донісся пискучий голос його, — не буду! Братіки! голубчики.

Довбня прикро дивився на його.

— Бреше! бреше! Задамо йому гарячих! — ґвалтували другі кругом Довбні.

— Хай мене святий хрест поб'є! Хай мене сира земля не прийме!

Довбня все не зводив з його свого при[з]рого погляду. Василь трусився, ламав руки, хрестився, присягавсь.

— Я не вірю, і ніхто тобі не вірить. Ти купиш і продаси. Оже на сей раз прощу. Чуєш — удруге так зробиш — не прогнівайся. Всю шкуру з тебе здеремо.

Василь радий скочив з колін і, піймавши Довбню, поцілував його у руку. Довбня призро глянув, плюнув і, кинувши різки, пішов з хати.

— Щасливий ти, що на Довбню напав! — казали йому другі. — Піймався б ти мені — знав би.

Швидко всі кинули його у школі. Василь зостався сам. Йому було і соромно, і досадно. Пук різок лежав серед хати. Василь боявся на їх і глянути. Самі винуваті, а його бити хотіли.

— Москальчук! Цілуй і мене в руку! — крикнув, поткнувшись на поріг, один школяр і зареготався.

Василя усього аж у жар укинуло. Це ж йому і просвітку не буде. Підождіть, я ж вам віддячу. І, вхопивши пук різок, він поволік їх за собою у другу хату. Через невелику годинку вікно на улицю розчинилося, і Василь, як груша, вилетів з його на улицю. Не потураючи, що без шапки, з подраним каптаном, він пустився майданом щодуху додому, волочучи за собою пук різок.

— Що се за знак? Чого так пізно? А каптан, каптан хто то подрав?

Василь з плачем розказав матері, як увесь клас зоставили без обіду, як його намірялись свої вибити, як тягали доти, доки каптан подрали, як він, одмолившись, утік.

Параска так і полинула вгору; материне серце заговорило.

— Мого сина бить? Мою дитину нівечити? Та ще кому, ще хто? Мерщій обідай та ходім до смотрителя.

І вона повела Василя до смотрителя. Аж увечері вернулися удвох, обходивши і всіх учителів.