Я бачу, вас цікавить пітьма

— Серйозно? — нарешті запитав він. — Ви вирішили, що я псих?

— Що ви! — здається, Євген Павлович аж образився. Він підвівся з-за столу і підійшов до Андрія. — Знаєте, чим відрізняється псих від неврастеніка? Псих упевнений, що двічі по два — вісім, і спокійний. А неврастенік знає, що чотири, — і нервується саме через це!

Він зареготав і, очевидно, чекав, що Андрій приєднається, але в того на обличчі не здригнувся жоден м’яз.

— Дуже старий анекдот, — зауважив він.

— Послухайте, — лікар знову сів, — це моя помилка: не можна людині бігати вулицями після такого. Очевидно, невеликий струс усе ж був, а наш мозок — неймовірно складна структура! І навіть незначні фізичні травми можуть повністю спотворити сприйняття реальності…

— Перестаньте! — Андрій підхопився, і лікар перелякано відсахнувся. — Не варто шукати в моїх словах те, чого там немає! Я не кажу вам, що Гала воскресла! Мене намагаються підставити, і я хочу зробити фото трупа загиблого свідка! Відчуваєте різницю?!

— Андрію… — Євген Павлович підняв долоні, намагаючись його заспокоїти. — Андрію, у вас закрита черепно-мозкова травма. Поки що з вами не відбувається нічого екстраординарного, але вам категорично потрібен спокій!

Щоб усвідомити його слова, в Андрія пішла приблизно секунда. Потім він мовчки розвернувся й пішов до дверей. Лікар щось говорив йому вслід, Андрій не слухав. Медпункт був невеликий — всього кілька дверей із коридору, і він збирався перевірити їх усі.

Перев’язочна: Оксі бинтує ногу типові, що був у лікаря перед тим. Перелякана — очевидно, чула, як Андрій горлав на Євгена Павловича.

Санітарна кімната: ванна, відра, ганчірки. Навпроти — вбиральня.

Далі палата (ота сама): порожні застелені ліжка. Андрій присів і подивився під них — нічого.

Ординаторська: письмовий стіл, диван, шифоньєр, телевізор.

І — масажний кабінет (судячи зі столу). Все. У жодній із цих кімнат неможливо заховати тіло.

Жінки в черзі перелякано притихли. Євген Павлович вийшов у коридор.

— Андрію… — жалісно покликав він.

Не звернувши на нього уваги, Андрій знову кинувся в перев’язочну:

— Ксеніє!

Вона і далі мовчки витріщалася на нього.

— Де Гала? — запитав Андрій, але з її погляду відразу зрозумів, що вона не розуміє. — Де тіло дівчини, яка в моїй палаті наклала на себе руки?

Чоловік, якому вона бинтувала ногу, ніяково засовався й перелякано подивився на Ксеню.

— Хто наклав на себе руки? — тихо спитала вона.

— Ви знущаєтеся чи що! Гала! У моїй палаті — металевою ручкою. Ви перша забігли, а тоді ось він! — (Євген Павлович саме показався у дверях). — Джгут порвався, я допомагав вам… Та що ж із вами таке! Пам’ять відібрало?

— Андрію, — сльозливим тоном мовив лікар, — просто вислухайте, що я вам скажу. Просто вислухайте!

— Де підвал? — раптом стрепенувся Андрюха. — Тіло в підвалі, так? Тут є підвал?

— Та вислухайте ж мене… — повторив Євген Павлович.

— Та кажіть уже, хто ж вам не дає!!! — гаркнув Андрій так, аж чоловік із забинтованою ногою здригнувся.

— Ніхто не лежав із вами в палаті, — чітко проказав лікар. — Ніхто, лише ви сам! Тут узагалі, крім вас, уже два місяці ніхто не лежав!

…Він утік звідтіля. Мабуть, по-іншому й не скажеш. Вискочив, не намагаючись більше нічого нікому довести. Обійшов медпункт, мало не по пояс вивалявшись у снігу. Не схоже, щоб тут був підвал…

За десять хвилин Андрій стукав у двері до Галиної сусідки — тієї самої, що відмикала йому вчора двері. Розмова мала той-таки параноїдальний характер. Вона вдавала, що не розуміє, про кого він каже.

— Добре… — Андрій глибоко вдихнув, намагаючись погамувати огидне, але страшенно сильне бажання вдарити цю жінку. — Добре… Але ж мене ви впізнали?

— Упізнала, — стиха сказала вона, вочевидь відчуваючи погрозу в кожному його жесті.

— Так. І навіщо я вчора приходив?

— По ключі, — пробубніла вона ще тихше, наче очікувала, що він будь-якої миті може вчепитися їй у горлянку. — Вам у цю квартиру потрібно було.

— Тааааак! — Андрій нахилився до неї, і вона тут же причинила двері, залишивши тільки маленьку шпаринку. — А чия це квартира?

— Нічия… — мовила жінка.

— Ну, а була чия? Кого, як ви сказали, треба позбавити батьківських прав?

— Кого… Треба позбавити… — луною повторила сусідка.

— Ну хто тут жив іще позавчора?

— Ніхто, — відповіла вона. — Тут давно ніхто не живе.

— Як це — давно?

— Отак — дуже багато часу… — вона знову вистромилася з-за дверей, мов черепаха з панцира. — Не пам’ятаю навіть…

— Знущаєшся? — загарчав він, і сусідка вмить відскочила. — Стій тут!

Андрій натиснув на дзвінок Галиної квартири. Усередині пролунало нервове дзижчання. Він і далі не відпускав кнопку. Нарешті почулися квапливі кроки. Двері відчинилися. Гала була в джинсах і блузці, поверх якої — ота сама плетена кофтина, що була на ній учора.

— Що сталося? — запитала вона.

— Хто це? — звернувся Андрій до сусідки. — Як її звати?

— Та звідки ж я… — збентежено пробелькотіла сусідка. — Здрасті…

— Хочете сказати, що вперше її бачите? — напосідав Андрій.

— Уперше, канєшно… Кажу ж вам, ніхто не жив… Я й не знала…

— Андрію, що відбувається? — запитала Гала.

Він навіть не зауважив.