Я бачу, вас цікавить пітьма

Харитон відхилився назад і, кивнувши, запросив Андрія глянути на свого пасажира. І хоча цієї миті Андрюха саме набрав у груди якнайбільше повітря, щоб добряче гаркнути на Харитона, а може, і за барки його потримати, він суто механічно скорився жесту довговолосого і зазирнув у кабіну. Й остовпів. Не було ні думок, ні навіть запитань, лише важкий ступор, що спустошував голову.

В авто сиділа дівчина в яскравому, наче сонячний полиск, лимонно-жовтому пальті й червоному плетеному шарфі. Та головне — очі: неправдоподібно блакитні, вони було точнісінько такі, як у зниклої Наді.

— Мені чомусь здається, ви повинні були бачитися, — безтурботно мовив Харитон в Андрія над вухом. — Хіба ні?

— Ні, — сказала дівчина. — Я Гала. А ви?

Розділ 29 Будьмо знайомі

…Чи ви колись запитували себе, як поведетеся, зустрівши раптом того, хто точно помер? Не Майкла Джексона чи, скажімо, Сталіна, ні! Когось, кого ви знали особисто. Щоб ви впевнено могли сказати, що в цієї людини сумна усмішка, хоча вона вам, начебто, ще ні разу не всміхнулася. Щоби складочки в неї під очима були точнісінько такі ж, як ті, що ви їх бачили. До того ж бачили живими, коли в них іскорка іронії чи втома прожитих років… І позбавленими життя. Обм’яклими через те, що життя покинуло їх. Ви б дивилися цій людині в очі й цілком точно знали, які вони, коли мертві. І яким пронизливим буває їхній погляд, коли вони живі — теж би знали…

Андрій витяг її валізу й захряснув двері.

— Будьмо знайомі, — всміхнулася Гала і простягнула Андрієві руку.

«Я маю піти, щоб повернутися», — стугоніло в нього у голові.

— А Надя? — раптом запитав Андрій, сам не усвідомивши, як це запитання зірвалося в нього з вуст.

— Хто?

— Надійка… Ваша дочка. Де вона?

— Мабуть, ви мене з кимсь переплутали, — усміхнулася Гала. — Я не маю дітей.

«Пежо» поїхав геть, лишивши по собі вихор колючих сніжинок, що переливалися у світлі ліхтарів, наче алмазний пил. Він так нічого й не домігся від Харитона. Але зараз усе це наче й не мало значення.

— Ну, звісно ж… — відчужено пробурмотів Андрій. — Звісно ж, переплутав…

«Сестра! — сказав він собі, і ця думка дозволила бодай якось зачепитися за почуття реальності, що вислизало. — Сестра-близнючка, що якогось біса представляється таким самим іменем! І в них однакові пальта…»

— Послухайте… — не втримався він. — У вас тут є сестра?

— Тут? — перепитала вона. — Сестра?

— У Буськовому Саду, — кивнув Андрій і для певності повторив: — Сестра.

— У мене в принципі ні сестер, ні братів, — промовила вона. — А що?

— Нічого, просто ви… — Андрій безпорадно подивився вслід мікроавтобусу, що віддалявся. Потім знову поглянув на Галу.

Він намагався розгледіти за плетеним шарфом те місце на шиї, куди вона встромила собі ручку вчора вранці.

— Просто схожі… — нарешті сказав він. — Вас і справді звати Гала?

— Галина. Але всі кажуть Гала.

— А прізвище?

Тепер і вона мимоволі озирнулася туди, де зник за поворотом чорний «пежо», бо відчула себе не у своїй тарілці.

— Приходько Галина Вікторівна. Харитон Еребович сказав, що ви проведете мене в мою квартиру.

— Він сказав, що я проведу. Емм… А ви адресу знаєте?

— Ні, звичайно. Я думала, ви знаєте.

— Я знаю? — здивувався Андрій.

— Наскільки я зрозуміла, так, — вона розгублено вийняла з кишені зв’язку ключів. — Ось, це він мені дав. Сказав, Андрій вас проведе.

— Так, а куди ж….

Він спантеличено взяв ключі. Три однакові, сріблясті, з подвійними борідками. Такі замки зазвичай не мають «баранчика» із внутрішнього боку. Принаймні той, що він бачив учора в Галиній квартирі, — не мав.

— А, зрозумів! — якнайбадьоріше сказав він, хоч здавалося, що голова зараз репне. — Звісно, знаю! І чого це я гальмую… Ходімо, покажу вам вашу квартиру!

Колись він часто уявляв собі, як зустрічає того, хто помер. Хлопчика з афганського кишлака в долині Капіса. Пацанчика років дванадцяти, не більше. Тоді він міркував, що якби одного разу упізнав його в юрмі афганських підлітків… Чи, може, на котромусь із ринків, де той допомагав батькові… Чи між дітей, що біжать за їхнім броньованим VAB-ом. Він навіть не став би запитувати «як»? Не став би чіплятися до світобудови із запитаннями. Дозволив би їй зберігати свої таємниці в обмін на те, що хлопчик був би живий… І найпекельніший жах Андрюхиного життя став би не більший, ніж страшний сон. Він так чітко уявляв собі ту зустріч, що майже чекав на неї. Майже. Тому що завжди знав — таке неможливе. Цілком, абсолютно, ніяк неможливе!

«Просто схожа», — переконував він себе, а тим часом із жахом чекав, що ось зараз вона впізнає своє подвір’я чи, може, зверне до під’їзду на пів секунди раніше, ніж він скаже: «Нам сюди». Але ні. Гала поводилася як людина, яка вперше опинилася в новому місці, а в її очах не було нічого, крім втоми після тривалої дороги. «Отже, переплутав, — повторював він чимраз бадьоріше. — Якого лисого я веду її у квартиру тієї Гали! Ясно ж — переплутав!»

— І як ви доїхали? — несподівано запитав він.

— Я? — Гала закліпала, наче намагалася впіймати спогад, що вислизав. — Дякую, добре…