Я бачу, вас цікавить пітьма

І ось вона підчепила його нігтем, і стало дуже боляче. Надя заплакала і щосили пожбурила банку в кам’яну бурульку. Банка відлетіла й жалісно зацокала в напівтемряві. Надя знайшла її і знову зі злістю жбурнула об стінку. Потім іще раз. А тоді сіла на підлогу, обхопила колінця й заплакала гірко-прегірко.

Аж тут відчула запах. Аж ніяк не уявний аромат ананасів, ні! Це був справжній, фантастично смачний запах чогось м’ясного… Запах їжі!

Там були зовсім не ананаси. Від удару банка деформувалася, й покришка зовсім трошечки відкрилася. Із крихітної щілинки точилася рідина, що пахла їжею. Надя не знала слова «тушонка», але те, що витекло з банки, було неймовірно смачне — і вона припала вустами до бляшаного краєчка.

Розділ 38 Щось лихе до нас іде

Тьмаві полиски кольору спілої вишні лягли на втомлене, вимордуване лихими передчуттями обличчя Павла Борисовича. Він іще раз затягнувся люлькою, милуючись рівномірним світінням тліючого тютюну, і подивився у вікно. За цієї пори року пообіддя — час сутінків. І хоч до заходу лишалося ще години зо дві, небо вже зблідло, і в меровому кабінеті панувала півтемрява. Світла з вікна було недостатньо, і на столі, понуро схиливши голову, горіла настільна лампа. Павло Борисович мовчав, насолоджуючись нетривким затишшям у власній голові, — дозволив очам просто вбирати жовте електричне світло. Вересові боки люльки приємно гріли пальці.

Павло Борисович випустив густу запашну хмарку і ледь відкрив долоню, милуючись ідеальним вигином чубука, де деревний візерунок склався в щонайкрасивіший малюнок. У буклетах його називали «полум’я».

Кажуть, Dunhill відбраковує вісімдесят відсотків вересових заготовок, які потім продає простішим брендам, і лише кожна п’ята перетворюється на одну зі страшенно дорогих люльок, на кшталт тієї, що він оце тримає. Ця думка несміливо ковзнула у свідомість Павла Борисовича, ніби сповіщаючи про те, що перерву закінчено. Утім, думка була приємна, і він не опирався. Йому подобалося володіти чимсь винятковим. Тією ж таки люлькою, що коштувала, як старий Суботин «опель». Він знову затягнувся улюбленим тютюном, насолоджуючись нотками фруктів і чорного хліба. Павлові Борисовичу подобалося купувати тютюн у красивих бляшаних пуделках, вони нагадували йому щось щасливе і безтурботне. Мабуть, оті льодяники, що привіз був колись із відрядження батько. Те пуделко теж було яскраве і бляшане, й точнісінько так само приховувало всередині дещо дивовижне і приємне…

У двері постукали, й показалося лялькове личко секретарки Міли:

— Захарій Михайлович. Як ви і просили.

Науменко тупцяв у приймальній зіжмаканою тінню й нервово м’яв у лопатоподібних лаписьках сизу вушанку від однострою.

— Нехай проходить.

Зсутулений, ніби так його могли не помітити, Науменко переступив поріг. Двері за його спиною негайно зачинилися, й він шумно видихнув. Запітніли ще досі холодні з морозу окуляри.

Тупогуб задумливо вертів у руках тютюнове пуделко, роздивляючись зображений на ньому тропічний пляж у промінні західного сонця.

Зараз вони заклеюють половину упаковки всіма оцими ідіотськими попередженнями про рак та імпотенцію. І щоразу Тупогуб примушує секретарку здирати наклейку й очищати коробочку від щонайменших слідів клею. І лише тоді вперше відкриває новий тютюн.

— Доброго дня, — нерішуче сказав Науменко, нервово протираючи окуляри.

— Бачилися, — відповів селищний голова і стукнув пуделком по столу.

Захар гарячково лигнув, розпливчастий силует Павла Борисовича видавався йому величезним, хоча, насправді Науменко був і вищий за грізного мера, і значно кремезніший. Мабуть, оцю перевагу начальник пожежної станції вважав геть недоречною, тому що згорбився ще сильніше і весь ніби обм’як.

— Я той-во… Сам не знаю, що на мене найшло… — забурмотів він.

— Перестань, Захарію, — великодушно відмахнувся мер. — Чудово виступив. Людям хоча б є про що поговорити.

— С-справді? — пробелькотів Захарій.

— Я не через це покликав. Іди сюди.

Захар нервово відкашлявся й надів окуляри. Те, що він побачив наступної секунди, не можна назвати інакше, ніж «привиділося».

Науменко коротко скрикнув, його пальці, що не встигли відпустити оправу, хаотично смикнулися, й окуляри, наче самі, зіскочили з обличчя. Він намагався їх спіймати, але натомість відкинув іще далі. Окуляри загриміли по паркету, Науменко кинувся за ними, впав рачки, а «наздогнавши», негайно надів і знову подивився на мера, так і стоячи накарячках.

— Ти пив чи що? — запитав голова, суворо звівши брову.

Обличчя Павла Борисовича було цілком звичне, хіба що трохи здивоване. Та секунду тому Захар, так само чітко, як оце зараз, бачив, що замість обличчя в мера — кишма кишить могильна хробачня, а єдині риси, які можна було вирізнити під цією живою машкарою, — це провали очниць.

— Тверезий як скло, — палко запевнив Науменко, а сам подумав: «Іде! Щось лихе до нас іде!»

І підвівся, струшуючи коліна.

— Шапку підніми, — сказав мер.

Щось буркочучи, той підняв шапку й зіжмакав у руці.