Гробниця

Натиснувши на ручку на дверях бібліотеки, вона прослизнула всередину. Й одразу ж відчула її спокійну, майже ідилічну атмосферу — запах воску, чорнила, запиленого оксамиту й промокального паперу. Бібліотека виявилась просторішою, ніж сподівалася Леоні, а її вікна виходили на південь і захід. Портьєри з важкої золотаво-жовтої парчі, складками спадали від стелі до підлоги. Звуки кроків поглинав товстий овальний килимок, що лежав посеред кімнати, а на ньому стояв круглий стіл на одній ніжці. Він був доволі великим, тож міг розмістити найбільший і найважчий фоліант. На столі були чорнильниця й ручка, а поруч — відривний блокнот і свіжа промокашка.

Леоні вирішила розпочати своє дослідження з найдальшого від дверей кута. Пробігаючи очима по кожній полиці, вона читала назви на корінцях, проводила по них пальцями та вряди-годи зупинялась, якщо якийсь томик привертав її увагу.

Вона натрапила на розкішний молитовник із подвійними прикрашеними застібками, виданий у Турі. Він мав темно-зелені та золотаві форзаци й тонесенький пергаментний захисний Папір на гравюрах. На форзаці дівчина прочитала ім’я свого покійного дядька — Жуля Ляскомба — й дату його миропомазання.

На одній з полиць Леоні знайшла також перше видання книги Жозефа де Местра «Подорож навколо моєї кімнати». Це був потріпаний, зачитаний до дірок томик, зовсім не схожий на бездоганно-новий екземпляр, що його мав удома Анатоль. В іншому місці вона знайшла збірку релігійних та палких антирелігійних текстів, згрупованих наче навмисне так, що вони заперечували один одного.

У розділі, присвяченому сучасній французькій літературі, був повний комплект романів циклу «Ругон-Маккари» Еміля Золя, а також Флобер, Мопассан та Гюїсманс — по-справжньому інтелектуальні твори, які Анатоль даремно намагався змусити її читати, — і навіть перше видання роману «Червоне та чорне» Стендаля. Було там також кілька перекладів, але не до її смаку, хіба що Бодлерів переклад мосьє Алана Едгара По. І жодного твору мадам Редкліф чи мосьє Ле Фану.

Сама лише нудота.

У найдальшому куточку бібліотеки Леоні виявила нішу з книжками з місцевої історії, звідки, як вона припустила, й узяв Анатоль монографію мосьє Беяра. Серце її збуджено закалатало, коли зі світла й тепла центральної частини бібліотеки вона ввійшла до тісного похмурого закутка. У ньому панувала якась волога химерна атмосфера, від якої Леоні аж дух забило.

Зиркнувши вздовж упорядкованих за абеткою корінців, вона швидко знайшла літеру «Б». Проте вільного місця в ряду не було видно. Леоні здивувалась і так-сяк запхала тоненьку книжечку на те місце, де вона, на її думку, мала стояти. Зробивши те, заради чого вона, власне, прийшла, Леоні рушила назад до виходу.

І тільки тоді вона помітила засклені шафи, що висіли праворуч високо над дверима та в яких, здогадно, мали зберігатися найцінніші видання. Під ними стояла розсувна дерев’яна драбина, закріплена на мідній рейці. Леоні взялася за пристрій обіруч і щосили потягнула. Драбина заквилила й зарипіла, але швидко піддалася. Висунувши її на половину довжини, Леоні зафіксувала її, а потім спробувала поставити ногу на щабель.

Драбина витримала її вагу, тож дівчина стала підійматися. Її тафтові спідниці шелестіли й заважали рухатись.

Леоні зупинилася на передостанньому щаблі. Спершись колінами в останній щабель, вона почала вдивлятися в шафу. Усередині було темно, але прикривши долонями очі від світла, яке падало з двох високих вікон, вона змогла бачити досить добре, щоб прочитати назви на корінцях книжок.

Першою стояла книга Еліфаса Леві «Догма та ритуал найвищої магії». Поруч із нею був фоліант «Методичний трактат про окультну науку». На полиці зверху стояли кілька творів Жерара Папюса, Кур де Жебелена, Етейя та МакГрегора Метерса. Леоні ніколи не читала цих авторів, але знала, що вони були письменниками-окультистами йуважалися неблагонадійними. Їхні імена часто зустрічались на шпальтах газет і журналів.

Леоні вже була зібралася спуститись, аж раптом її увагу привернув простий чорний фоліант із чорною шкіряною обкладинкою, оформлений значно скромніше за решту книг. Він був виставлений обкладинкою назовні. На ній золотистими тисненими літерами було написано назву — «Таро». А під нею такими самими літерами — ім’я її дядька.

РОЗДІЛ 35 Париж

Коли у вікнах комісаріату поліції восьмого округу несміливо замерехтів імлистий ранок, пристрасті вже встигли розігратися не на жарт.

У неділю, двадцятого вересня, невдовзі після дев’ятої вечора було знайдено труп жінки, яку розпізнали як мадам Маргариту Верньє. Цю новину повідомив репортер «Ле Пті журнсіль» з нової телефонної будки, нещодавно встановленої на розі вулиць Рюде Берлін та Рю д’Амстердам.

Оскільки небіжчиця була знайомою героя війни, генерала Дюпона, префект Лябуж був терміново викликаний зі свого сільського маєтку для контролю розслідування справи.

Украй роздратований, він сягнистим кроком перетнув приймальню й кинув стос ранкових газет на стіл інспектора Турона.