Гробниця

Уклавшись у ліжко, Мередіт вимкнула світло, і кімната поринула в м’яку темно-синю темряву. Жінка лежала, уставившись у стелю, доки кінцівки її не обважніли; сон почав оповивати її.

І відразу жу її свідомість увірвалось обличчя, що його вона бачила в тунелі, а потім — примарна постать на дорозі. А опісля — і це було ще гірше — з пам’яті вирииуло прекрасне змучене обличчя її рідної матері. Вона плакала та благала химерні голоси дати їй спокій.

Мередіт різко розплющила очі.

Ні. Нізащо! Я не дозволю минулому заволодіти мною.

Вона приїхала сюди для того, щоб дізнатися, хто вона, щоб позбутися примари своєї матері, а не для того, щоб викликати її з небуття та зробити ще реальнішою, ніж будь-коли. Мередіт відштовхнула спогади дитинства й спробувала витіснити їх образами з карт Таро, які цілісінький день не йшли їй з голови. Блазень і Справедливість. Диявол із блакитними очима та безпорадні Закохані біля його ніг, закуті в ланцюг.

Вона знову пригадала слова Лаури й почала подумки перебирати карту за картою, поволі засинаючи. Очі її злипалися. Потім її думки переключилися на Ліллі Дебюссі — бліду, з кулею в грудях, яку їй судилося носити до самої смерті. Потім їй привидівся Дебюссі. Он він сидить — насуплений, немов хмара. Щось грає на фортепіано й палить цигарку. Потім — Мері. Вона сидить у кріслі-гойдалці на ганку в Чепел-Гілл і щось читає. А ось — хлопець в уніформі в оточенні платанів на Пляс де Дьо Рен.

Мередіт почулося, як хряснули дверцята автівки й захрумтіли по гравію чиїсь черевики. Десь ухнула сова, вилітаючи на нічне полювання. Час від часу дрижали й гули рури з гарячою водою.

Потім у готелі запала тиша. Ніч обійняла будинок своїми чорними руками. Парки й галявини Домен де ля Кад міцно спали під блідим місячним сяйвом.

Минали години. Північ, друга ночі, четверта ранку.

Раптом Мередіт сіпнулась і прокинулася, вдивляючись у темряву широко розплющеними очима. Кожен нерв її тіла насторожився й завібрував. Кожен м’яз, кожне сухожилля натягнулося туго, наче струна на скрипці.

Хтось співав.

Ні, не співав. Просто грав на фортепіано. І дуже близько.

Мередіт сіла в ліжку. У кімнаті було холодно. То був той самий пронизливий холод, що й у тунелі під містком. Темрява, однак, була іншою, менш густою, якоюсь фрагментарною абощо.

Мередіт навіть здалося, що їй видно, як перед нею танцюють часточки світла, темряви й тіні. Звідкись дув легкий вітерець, хоча вона могла заприсягнутися, що всі вікна зачинені. Вітерець пестив її плечі, шию, про щось настійливо шепотів…

У кімнаті хтось є. «Проте це неможливо», — запевнила себе Мередіт. Інакше б вона щось обов’язково почула. Однак її не полишала цілковита впевненість, що хтось стоїть біля ліжка й дивиться на неї. У темряві світиться пара очей. Холодний піт виступив у неї між лопатками та в западинці між грудьми.

У кров нестримно ринув адреналін.

Ти мусиш це зробити. Негайно!

Мередіт порахувала до трьох і в пориві відчайдушної хоробрості, рвучко крутнулась та клацнула вимикачем.

Темрява кинулась навтікача й причаїлася по закутках. Немов вітаючи її та бажаючи доброго ранку, у кімнаті враз проявились обриси вже знайомих, звичних для ока предметів. Усе на місці: шафа, стіл, вікно, камінна полиця, бюрко — усе там, де й слід бути. Коло дверей ванної кімнати — переносне дзеркало, у якому відбивається червоний вогник.

Нікого немає.

Мередіт із полегкістю сперлася на високе бильце з червоного дерева. На тумбочці годинник висвічував червоним вогником час. За чверть п’ята ранку. То зовсім не очі, а мерехтливий світлодіод будильника, відбитий у дзеркалі.

Просто кошмар наснився. Звичайнісінький кошмар.

Нічого дивного, зважаючи на те, що їй довелося пережити вчора.

Мередіт відкинула ковдру, щоб охолонути, і трохи, полежала, склавши руки на грудях, як ангел на могилі, а потім підвелася з ліжка. Треба було походити, зробити якісь рухи. Тільки не лежати. Узявши пляшку мінералки з міні-бару, вона підійшла до вікна й подивилась на тихий парк, і досі залитий, місячним сяйвом. Уночі пройшов дощ, і тераса внизу блищала краплинами води. У непорушному повітрі, зачепившись за вершечки дерев, висіло пасмо білого туману.

Мередіт притиснула свою гарячу руку до холодного скла, наче намагаючись відштовхнути геть неприємні думки. Уже не вперше їй у душу закрався сумнів: чи правильно вона чинить, займаючись цією справою? А що, як там нема чого шукати? Увесь цей час думка проте, що вона їде до Рен-ле-Бена, озброївшись лишень аркушем паперу та купкою старих фотографій, не давала їй спокою.

Однак тепер, приїхавши сюди та побачивши, наскільки маленьким і незначущим є це містечко, вона вже почувалася далеко не такою впевненою. Тепер уся ця затія з дослідженням історії її справжньої родини — а вона не знала навіть, які прізвища їй слід шукати, — видавалася просто божевільною. Дурна мрія, варта хіба що дурнуватого фільму з обов’язковим хепі-ендом.

У реальному житті так не буває.