Гробниця

Раптом десь у будинку грюкнули двері, і почулися чиїсь кроки. Мередіт відчула, як її щоки заграли рум’янцем. Їй стало незручно, що прийшла сюди без запрошення, і вона вже збиралася вийти, коли з-за бамбукової ширми в дальньому кутку кімнати вигулькнула жінка.

Років сорока п’яти й приваблива, вона була вдягнена в припасовану сорочку та штани захисного кольору й мала стильну дорогу зачіску. Посмуговане сивиною каштанове волосся спадало на плечі, на вустах світилася легка невимушена посмішка. Зовсім не такою уявляла собі Мередіт пророчицю, що ворожить на картах Таро. Ні тобі гігантських сережок у вухах, ні хустини на голові.

— Я постукала, — знічено мовила Мередіт із виправдувальними нотками в голосі. — Але ніхто не відповів, тому я й зайшла. Я правильно вчинила?

— Правильно, — усміхнулася жінка.

— Ви англійка?

— Угадали. Сподіваюся, ви недовго чекали?

Мередіт похитала головою.

— Кілька хвилин.

Жінка подала руку.

— Мене звати Лаура.

Вони поручкались.

— А мене — Мередіт.

Лаура відсунула стілець і кивнула рукою.

— Сідайте.

Мередіт завагалась.

— Це цілком природно, що ви нервуєте, — зауважила Лаура. — Так буває з усіма, хто приходить уперше.

Мередіт дістала з кишені брошурку й поклала її на столик.

— Річ у тім, що якась дівчина дала мені на вулиці ось це кілька днів тому. Я просто проходила повз неї… — Вона знічено замовкла. — Навзагал, я зайшла просто з цікавості. І не хочу надовго вас затримувати.

Лаура взяла брошурку, і вираз її обличчя змінився. Вона здогадалася, хто така Мередіт.

— Моя донька розповіла мені про вас.

— Невже? — здивовано спитала Мередіт.

— Так, — відповіла Лаура, глипнувши на рекламку. — Сказала, що ви — точнісінька копія Справедливості.

Віщунка замовкла, наче очікуючи, що скаже Мередіт. Утім, та промовчала, і Лаура сіла за стіл.

— Ви мешкаєте в Парижі? — спитала вона, жестом запрошуючи Мередіт до стільця напроти неї.

— Та ні, просто проїздом.

І Мередіт з легким подивом констатувала, що мимовільно сідає за стіл.

Лаура посміхнулася.

— Я не помилилася, сказавши, що ви вперше прийшли до пророчиці?

— Так, — відповіла Мередіт, примостившись скраєчку стільця, бажаючи таким чином продемонструвати, що прийшла ненадовго.

— Гаразд, — сказала Лаура. — Оскільки ви прочитали рекламу, то, мабуть, знаєте, півгодинний сеанс коштує тридцять євро, а годинний — п’ятдесят.

— Гадаю, вистачить півгодини, — відповіла Мередіт.

Раптом їй у роті пересохло. Лаура уважно вдивлялася в неї, луже пильно, наче намагаючись побачити кожну зморшку, кожну рису й кожен найдрібніший нюанс її обличчя.

— Добре. Утім, за вами немає нікого, тому ми зможемо продовжити сеанс, якщо ви передумаєте. Вас цікавить якесь конкретне питання чи ви прийшли просто із загального інтересу?

— Я ж казала, що це радше науковий інтерес. Наразі я працюю над біографією. На цій вулиці, практично на цьому самому місці, колись була знаменита книгарня, яка відіграла видатну роль в історії мистецтва. І тому, чесно кажучи, такий збіг дуже мене зацікавив. — Мередіт осміхнулася, намагаючись розслабитися й виглядати невимушено. — Хоча ваша… ваша донька — я правильно кажу? (Лаура кивнула) — ваша донька сказала, що такої речі, як випадковий збіг, просто не існує.

Лаура теж усміхнулася.

— Розумію. Ви сподіваєтеся почути щось на кшталт відлуння минулого.

— Саме так, — підтвердила Мередіт і полегшено зітхнула.

— Гаразд, — кивнула віщунка. — Одні клієнти воліють почути якесь цілком конкретне тлумачення цілком конкретного питання. Це може бути робота, стосунки, важливе рішення, яке треба ухвалити, — що завгодно. Натомість інших цікавить щось загальніше.

— Нехай це буде щось загальніше.

— Добре, — усміхнулася Лаура. — Тоді наступний крок — це вибір колоди, якою ви воліли б скористатися.

— Даруйте, — винувато сказала Мередіт, — але в цьому я цілковитий профан і тому радо надаю вам змогу зробити це замість мене.

Лаура жестом указала на кілька колод карт, розкладених по краю столу лицьовим боком униз.

— Розумію, завжди незручно робити щось уперше, але краще, щоб обрали саме ви. Просто виберіть інтуїтивно, яка з них більше вам до вподоби, гаразд?

— Та я не проти, — знизала плечима Мередіт.

Лаура взяла найближчу колоду й розклала карти віялом по столу. Вони мали волошковий крап із довгастими золотими зірками.

— Красиві, — зауважила Мередіт.

— Це універсальні Таро Вейта[7]. Дуже популярна колода.

Карти наступної колоди мали зі зворотного боку простий біло-червоний візерунок.

— Ця колода в багатьох сенсах є класичною, — пояснила Лаура. — Вона називається Таро Марсель. Її створили в шістнадцятому столітті. Інколи я використовую її, але, правду кажучи, вона є дещо простуватою для сучасних уподобань. Більшість позивачів віддають перевагу сучасним колодам.

— Ви сказали «позивачі»? — здивовано підняла брови Мередіт.

— Вибачте, — усміхнулася Лаура. — Позивач — це людина, для якої здійснюється тлумачення, людина, котра ставить запитання.

— Ага, зрозуміло.

Мередіт глянула на стіл і вказала на колоду, що була трохи меншою за інші. Карти в ній мали чудовий темно-зелений крап із тонесенькими золотистими та сріблястими лініями.