Гробниця

Коли Мередіт уперше побачила цю фотографію, то відразу ж подумала, що, якби Луїза прожила довше, то вона, можливо, продовжила б свої заняття й не відмовилась би від музичної кар’єри. Але хтозна. Дівчина не пам’ятала, щоб її справжня матір, Жанета, коли-небудь грала на піаніно чи співала. Зате добре пам’ятала, що мати плакала, кричала на неї, а потім узяла й сама собі смерть заподіяла.

Раніше Мередіт уважала, що музика ввійшла в її життя, коли їй було вісім років. Одначе тепер, коли з’ясувалося, що вона була з нею завжди, причаївшись десьу закутках її свідомості, усе постало в зовсім іншому світлі. Того сніжного вечора 2000 року світ Мередіт радикально змінився. Фотографії та аркуш із нотами стали наче линвою, що сполучала її з минулим, на пошуки якого вона одного дня обов’язково мала вирушити.

І ось тепер, через сім років, вона нарешті розпочала ці пошуки. Завтра вона особисто поїде до Рен-ле-Бена, до міста, яке скільки разів поставало в її уяві. І Мередіт сподівалася, що там на неї неодмінно чекатиме якесь відкриття.

Вона зиркнула на свій мобільний телефон і посміхнулась. 00:33.

Не завтра, а вже сьогодні.

Коли Мередіт прокинулася вранці, від її учорашнього збентеження і слід загув. Вона прагнула якомога скоріше вибратися з міста. Хоч би що її чекало в Рен-ле-Бені, але кілька днів відпочинку в горах було саме тим, чого вона потребувала.

Її літак мав вирушати на Тулузу під вечір. У Парижі Мередіт уже зробила все, що планувала, а починати щось нове раніше від належного часу їй не хотілося. Тому вона не поспішала вставати й деякий час читала в ліжку, а потім зібралась і пішла перекусити до вже знайомого кафе, після чого вирішила пройтися по деяких туристичних місцях.

Намагаючись уникати гамірливих гуртів туристів і студентів із рюкзаками на маршруті, що називався «Кодда Вінчі», вона пройшла, петляючи, між знайомими тінистими колонадами на Рю дю Ріволі. Потім рушила була до Луврської піраміди, але довжина черги відвідувачів відкликала її.

Надибавши в саду Тюїльрі зелену металеву лаву, Мередіт умостилася на неї перепочити, шкодуючи, що не вдяглася легше. День видався спекотним і вологим; така погода для кінця жовтня була зовсім немислимою. Їй подобався Париж, але сьогодні міське повітря було насичене шкідливими викидами, вихлопними газами автомобілів і сигаретним димом, що линув із кафе, розташованих на відкритому повітрі. Їй закортіло покататися по річці на кораблику «Бато Муш». Потім жінка подумала, чи не сходити їй до легендарної книгарні «Шекспір і Ко» на правому боці Сени, яка для кожного американського туриста була ледь не святинею. Проте Мередіт забракло духу. Річ у тім, що їй справді кортіло побачити ці принадні для туристів місця, але самих туристів їй бачити не хотілося.

Багато з тих туристичних пам’яток, у яких вона воліла б побувати, були наразі зачинені для відвідування, отже, знову згадавши про Дебюссі, Мередіт вирішила повернутися до будинку на колишній Рю де Берлін, де минули дитинство та молодість композитора. Тож, знявши куртку й пов’язавши нею талію, вона рушила в дорогу, уже не користуючись мапою. Добре орієнтуючись у лабіринті вулиць, Мередіт ішла швидко, цього разу вибравши інший маршрут. За п’ять хвилин вона зупинилась і, прикривши очі рукою, поглянула на емальовану табличку з назвою вулиці.

І здивовано підняла брови. Сама того не бажаючи, вона опинилась на вулиці Шосе Д’Антен. Мередіт поглянула спочатку в один, а потім — в інший бік вулиці. В епоху Дебюссі на початку Шосе Д’Антен, неподалік Плясде ля Трініте, розташовувалося сумнозвісне кабаре «Гранд-Пінт». Трохи далі стояв знаменитий «Отель-Дьє», збудований у сімнадцятому столітті. А в кінці вулиці, недалеко від того місця, де вона зараз стояла, була відома крамниця езотеричної літератури, власником якої був Едмон Беї. Там у славетну епоху на рубежі століть зустрічалися поети й дослідники окультизму, щоб усебічно обговорити нові ідеї й обмінятися думками про містицизм та альтернативні світи. У тій книгарні колючому молодому Дебюссі ніколи б не довелося виправдовуватись і детально пояснювати свою думку, бо там його зрозуміли б із півслова.

Мередіт витягла мапу та звірила назви вулиць і номери будинків.

Одначе ентузіазм її враз випарувався. Річ у тім, що вона стояла саме там, де розраховувала, та от тільки дивитися було ні на що. Вона зіштовхнулася з тією самою проблемою, котра переслідувала її впродовж усього тижня. Нові споруди витіснили старі, нові вулиці розширились і подовжились, і невпинний плин часу безжально поглинув старі адреси.

Будинок номер два на вулиці Шосе Д’Антен тепер являв собою сучасну будівлю зі скла й бетону — безформну й позбавлену смаку. Книгарня зникла. І навіть пам’ятної дошки на стіні не висіло.

Та раптом Мередіт помітила в стіні двері, майже невидимі з вулиці. На них був різнокольоровий напис — «Чаклунство. Ворожіння на картах Таро».

А внизу маленькими літерами дописано: «Ворожка розмовляє французькою та англійською».